Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А чарівник отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І зїхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
Ану, каже один, подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоровя потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.
Вилупок і його брати
Дід з бабою прожили многі літа, але дітей не мали.
Каже якось баба до діда:
Пішов би ти до чарівника, аби вгадав, чи можемо ще дітей мати.
Пішов дід, довго шукав чарівника і знайшов аж у темному лісі. Мав чарівник літ сто, а може, й двісті.
Скажи мені, чоловіче, хто нашу старість догляне? просить дід. Старі ми вже з бабою, а дітей не маємо і не знаємо, чи будемо мати.
Чарівник відповідає:
Піди, чоловіче добрий, до міста, купи новий горнець й дванадцять яєць. Вдома поклади яйця в горнець і накрий подушечкою, а бабі скажи, аби спокійно сиділа на тій подушечці девять місяців.
Чоловік так і зробив. Купив яйця, а в горшкодрая горнець і заставив бабу сидіти на тих яйцях, як чарівник порадив.
Дід бабу доглядає, носить їсти, аж минає девять місяців. Чує вона, що шуркоче щось у горнці. Підняла подушку і скрикнула з радості:
Дід бабу доглядає, носить їсти, аж минає девять місяців. Чує вона, що шуркоче щось у горнці. Підняла подушку і скрикнула з радості:
Синок є! Біжи, шукай кумів.
Почекай, стара, може, ще буде один, і тоді піду кликати.
Через якийсь час як почали зявлятися сини баба їх лише назначує, аби не переплутати. Так прийшли на світ одинадцять синів, а дванадцятий заплакав у яйці:
Йой! Йой! І я на світ хочу!
Подивилася баба, а шкаралупа ніяк не тріскається, і дванадцятий не може вилізти. Довелося пальцем виколупати його на долоню.
Всім синам дали людські імена, а яке дванадцятому дати? Дід з бабою хотіли якесь гарне, та старші сини обурилися і прозвали його Вилупком.
Сини ростуть як із води. Ще вчора були як долоня, а сьогодні вже по лікоть. Пройшла одна весна, друга, а на третю кажуть:
Тату, зробіть нам лопати будемо копати город. Вам несила нас всіх вигодувати.
Поробив старий їм лопати. Вийшли всі на город і за день завеснували. Тоді кажуть батькові:
Ви літо перебудете, а ми підемо у світ заробітку шукати. А як щось заробимо, то повернемося.
Що робити старим? Мусять погоджуватися.
Попрощалися з ними сини і рушили в далеку дорогу.
Ідуть хлопці, минають села та міста, ріки та гори, і прийшли в чудесний ліс. А на узліссі хатка на курячій лапці.
Повернули і стукають:
Добрий день. Хто тут живе?
Аж виходить із хати стара-престара баба.
Хочемо найнятися на роботу, просяться хлопці.
Подивилася баба на них і каже:
Добре, дам вам роботу. Я давно шукаю таких молодців. Будете служити в мене рік, а тоді просіть, що хочете.
На другий день нагодувала їх, показала на табун коней:
Женіть у степ, наказала. Маєте їх пасти й сторожити.
Погнали хлопці коней у степ і граються собі, а Вилупка як найменшого посилають коней завертати.
Була в тому табуні жеребна кобила. Почав Вилупок їй найкращої трави носити, годувати. А через кілька днів привела кобила лошатко. Вилупок тішиться, бо має тепер з ким гратися: до гурту його не приймають. Дасть господиня хліба на обід, а він половину з того лошаті несе.
Так проминув рік, лоша й каже:
Слухай, побратиме, завтра баба кожному за службу дасть те, що хто собі вподобав. Ти ні золота, ні багатства не бери, тільки скажи, що хочеш мене, старе жґребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що в баби під подушкою, голку, що носить стара в пазусі, щітку й старий гребінець, що на вікні. А вже тоді ми не пропадемо.
Пригнали увечері коней додому, повечеряли, переночували, а вранці стара каже:
Ну, синочки, закінчилася ваша служба. Скажіть, кому чим заплатити?
Той каже стільки-то дукатів, той захотів ще більше ледве баба розплатилася з ними.
А ти що хочеш? питає баба Вилупка.
Не хочу я, бабко, платні, каже хлопець, подаруй те мені лошатко. Брати підуть, бо сильні, а я залишуся позаду. А з лошатка викохаю коня і буду їздити.
Та навіщо тобі лоша? За твоє старання вибирай коня. Котрого хочеш?
Згадав хлопчик слова лошака й знову своє:
Не хочу коня, лише те лошатко, що на пасовищі народилося. І других речей не хочу, а дайте мені старе жґребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що у вас під подушкою, голку, що носите в пазусі, щітку й старий гребінець із вікна.
Здивувалася стара, що хлопець знає про всі ці речі, але що поробиш, обіцяла кожному з братів те, що попросить.
Попрощався хлопець з бабою і побіг до свого лошати.
Бачить братів уже нема, поїхали. Сів на своє лошатко і також рушив у дорогу. Доганяв, доганяв братів, але наздогнати не міг.
А брати за той час найнялися до якогось пана фірманити, пастушити, орати. Доїхав туди Вилупок і теж найнявся. Як побачили його брати, то ще гірше почали зневажати.
Думали брати, думали, як би позбутися меншого брата, і надумали сказати панові, ніби Вилупок може таке зробити, чого ніхто в світі не робив.
Пішов один з братів до пана і каже:
Наш Вилупок хвалиться, ніби він може роздобути такого когута, що кожної години кукурікає стільки раз, скільки годинник показує.
Кличе пан Вилупка до себе і говорить:
Чув я, що ти можеш привезти мені такого когута, якого на світі нема. Кожної години він стільки разів піє, скільки годинник показує.
Не чув я про такого когута, пане, відповідає Вилупок, а хто чув, той і привезти може.
Не чув я про такого когута, пане, відповідає Вилупок, а хто чув, той і привезти може.
Пан вислухав Вилупка чемно, а тоді показав у вікно:
Подивися на тих повішених як не привезеш мені того когута, і тебе таке чекає. Я їх повісив за непослух.
Пішов Вилупок до лошака, гладить його і гірко плаче.
Чого плачеш, побратиме? питає лошак.
Біда, повісить мене пан, відповідає хлопець. Брати набрехали, ніби я можу привезти такого когута, що піє кожної години по стільки разів, скільки годинник показує.
Не журися, каже кінь. Кажи панові, най дає торбу грошей.
Дав пан гроші, Вилупок осідлав коня і поїхав.
Приніс його кінь на море, а там стоїть крамниця.
Каже лошак:
Іди до корчми і купи сувій полотна.
Купив хлопець сувій полотна, взяв під пахву і далі поїхали. Відїхали недалеко, а тоді лошак каже:
Я дмухну на полотно, а тоді кидай його на воду.
Лошак дмухнув, Вилупок кинув полотно на воду, й зробився міст.
Голку не загубив, ту, що баба дала? питає лошак. Коли не загубив, кидай позад себе, аби забилася в полотно.
Кинув Вилупок голку, і рушили полотняним мостом.
Їдуть, а полотно попереду розмотується, а ззаду змотується знову в сувій.
Переїхали на другий берег, взяв хлопець полотно під пахву і далі в дорогу.
Довго чи недовго мандрували, а під лісом побачили хату.
Каже лошак:
В отій хаті живе баба, в неї сидить на поді той когут. Іди, просися на ніч. Баба засне, а ти ще почекай, поки собака, який бабу стереже, вийде надвір і все обнюхає. Тоді тихенько вийди, пристав драбину і лізь за когутом. Злови його за дзьоб, аби не заспівав і біжи з ним до мене.
Зробив хлопець, як радив лошак, впустила його баба до хати на ніч, а він не спить, чекає, коли баба засне. Вже й захропіла стара, але хлопець почекав ще, коли собака все обнюхає. Тоді вийшов з хати, приставив драбину, взяв когута за дзьоб і тікати. Прибіг до лошака, сів на нього і гайда до моря.
Та зболіла рука, в якій тримав когута, і хотів хлопець перейняти його в другу руку, але випустив дзьоб, і когут запіяв.
Почула баба свого когута, побила собаку, що не догледів, а тоді сіла на ступу і доганяти.
Чує Вилупок великий гуркіт за спиною.
Що бачиш позаду? питає лошак.
Бачу вогняну хмару.
То баба за нами женеться. Дай дмухнути на щітку, кидай її позад себе.
Зробив хлопець, як радив лошак, і позаду зробився ліс густий, як щітка. Баба залетіла в ліс, зачепилася за дерево, і лапка в ступі зламалася.
Закричала баба:
«Рубайся, грабочку,
Тешися, лапочко.
Най я наздожену
Свого когуточка!»
Грабочок рубається, лапка тешеться, і баба сідає на ступу, далі мчить.
Оглянувся Вилупок, а баба вже перейшла ліс:
Дай дмухнути на гребінь і кидай його позад себе, каже лошак.
Кинув Вилупок гребінь, і стали позаду гори льодовиті, ковзкі, як скло.
Ковзала баба, падала, але таки видерлася на гору, зїхала з неї і далі за Вилупком женеться ось-ось зловить.
Але то вже було коло самого моря. Кинув хлопець сувій на воду, й зробився міст. Як був на мості, голку позад себе кинув. Їде, нитку тримає у руці, той міст зразу забирає за собою. А баба думала, що міст залишиться, та й разом зі ступою залетіла в море і втопилася.
Щасливо перебрався хлопець на другий бік і приїхав до свого пана.
Почули брати, що Вилупок привіз когута, і ще більше злість почала їх мучити. Пішов один з них до пана:
Хвалився брат, каже він, ніби таку скрипку бачив, якої в цілому світі нема: хто почує її чоловік, звір, чи птах усі танцюють.
Ще й не відпочив добре Вилупок з дороги, а вже кличе його пан.
Збирайся, каже, у дорогу і привези мені ту скрипку, що в цілому світі такої нема, і хто почує її гру чоловік, звір чи птах, усі танцюють. Як не дістанеш голова на палю.
Прийшов Вилупок до лошака сумний-пресумний.
Чого сумуєш, побратиме? питає лошак.
Та брати набрехали панові про скрипку, про яку я й не чув. Пан наказав дістати йому цю скрипку.
Не сумуй! каже лошак. Скажи панові, хай дає торбу грошей.
Дав пан торбу грошей, і поїхав Вилупок на своєму лошакові чарівну скрипку здобувати.
Їде він, їде, минає села й міста, ліси й гори і доїхав до моря.
Сказав лошак:
Сказав лошак:
Тепер зайди до крамниці й купи льняного повісма та смоли.