Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
Здорова була, дівчино!
Дівчина відказала:
Доброго здоров'я, тіточко!
Куди ти йдеш? спиталася жінка.
А бабина дочка й каже:
Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
А жінка каже:
Наймись у мене, дівчино!
Добре, тітко, каже дівчина. А яке ж у вас діло?
Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, сказала жінка.
А чому не зумію, відказала дівчина. Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
Ось що, дівчино, каже жінка, така твоя робота: оце тобі казани, рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, тільки не бійся, то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
Зумію, відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
Як не встають? крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, не будеш від мене намиста брати!
От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться аж повна піч пиріжків. «Ну, думає, візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:
Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:
Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька й гукає:
Ідіть, тату, заберіть добро!
Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.
Дідові поради
У давні часи були такі порядки, що при війську служили по дванадцять літ. Збираються додому три вояки викторівський, комарівський і боднарівський з оцих-таки наших сіл.
Нічого вони не заслужили за довгі роки, лише видали їм на дорогу по одному дукату.
Йшли вони цілий день, аж захопила їх ніч у дорозі. Треба до когось проситися переночувати. Увійшли до найближчої хати. Живуть тут дві жінки стара і молода, два чоловіки старий і молодий.
Жінки й молодий чоловік розмовляють з ними, а старий навіть слова не промовить.
Переночували. А вранці вояк з Викторова питає:
Скажи мені, молодий чоловіче, чи твій батько німий, чи не хоче з нами розмовляти?
Ні, не німий. Він говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.
Той викторівський подумав: «Що з одним дукатом, а що без нього. Дам дідові, та хоч вчую, що буде говорити».
Заплатив старому, а той каже:
Хай тебе, синку, чужі справи не обходять.
Цей думає, що дід ще щось скаже, але той мовчить.
То вже все, діду?
Все.
Е, каже комарівський, дам і я свій дукат.
Старий усміхнувся і промовляє:
Сину, ліпші розмисли, як замисли.
Виймає дуката і боднарівський.
Ніде не правцюй поперечними дорогами, а ходи туди, куди всі люди ходять.
Все, діду?
Все.
Зібралися вояки, подякували за нічліг й пішли. Йдуть та й самі над собою сміються дорогою:
Видурив старий у нас три дукати. Воліли були пропити, ніж задармо давати.
Але захоплює їх друга ніч. Зайшли вони у такий ліс, що кінця-краю йому не видно. Треба під смереку лягати спати. Але пройшли ще трохи: бачать на галявині стоїть величезний будинок. Погримали в браму вийшов височезний і сильний чоловік.
Що, питає, хочете?
Нам би переночувати.
Переночуєте.
Веде їх довгим коридором, а там, вздовж по стінах, висять чоловічі голови. Взяв страх вояків. Викторівський хотів щось запитати, але нагадав собі дідові слова і вголос повторив:
Нас чужі діла не обходять.
Переночували на м'яких перинах. Дякують господареві, а тих голів уже нема. Він говорить:
Чому ви мене не питали про людські голови, які вчора висіли?
Нас чужі діла не обходять.
Маєте щастя. Якби запитали, то й ваші голови там висіли би.
А за воротами перемовляються:
Той дід вартий не одного, а ста дукатів. Він нам життя врятував.
Доходять вони до Викторова, той перший залишається, і домовляються, що через два дні мають зійтися у Боднарові. Цей боднарівський мав би йти рівною дорогою через Комарів, але йому забаглося прямувати навпростець, через ліс.
Я, каже, так швидше додому дійду.
Комарівський говорить:
Ой, згадай, що тобі дід радив!
Що ти слухаєш дідові казки? Я вже село своє бачу.
Пішов боднарівський поперечними дорогами. А комарівський якраз смерком дійшов до своєї хати. Став спочатку під вікно й дивиться, що в хаті робиться. Жінка така весела бігає коло печі, а на постелі лежить молодий панок і з нею весело говорить. «О, думає він собі, то я при війську дванадцять літ служу, а вона з паничами кохається». Знімає з плечей карабін і цілиться в жінку. Але нагадав собі дідові слова: «Ліпші розмисли, як замисли». «Ні, не буду поки що стріляти, а ввійду до хати», подумав.
Жінка, як побачила, кинулася до нього, обнімає, цілує. І до того, що на постелі:
Сину, це тато прийшов
Вродливий панич кинувся до нього, а він аж руки опустив:
Це хто?
Син наш.
Через два дні йде комарівський чоловік до свого боднарівського товариша в гості. Зустрічає і викторівського. Приходять до жінки, привіталися:
А де ваш чоловік, ґаздине?
Ще з війська не прийшов. Писав, що скоро буде, то я з дня на день чекаю
Як так? Він вже три дні мав удома бути. Ми разом з ним йшли додому, але він з Викторова навпростець через ліс пішов.
Не може бути!
Пішли всі троє його шукати. Знайшли у лісі лише ноги в чоботях, що вовки недогризли.
Отаке-то
Дотепний жарт
Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.
Не можу, каже дука, бо тобі треба позичати на вічне оддання.
А чому б то я й не віддав? питає убогий.
Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо', убогий ще з більшим почтом і повагою сидітиме у кого за столом, ніж багатий?!
Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! відмовив дука. То я у яку б хату не зайшов мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
Як тебе посадять, то мене й подавно, зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значиться, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен відцати убогому пару волів, коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
Ну, куди ж підемо? запитав убогий.
Ходімо до попа, промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
Добре, каже піп. Ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.
Добре, батюшко, виорю.
Тоді піп питає убогого:
А тобі що треба?
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє зручшіше буде.
Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидюще. Лучче вже тут, Семене.
Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П'ють собі та закусують. Але Семен п'є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «за здоров'я» промовляє.