Ану, кучере, каже пан, пройди назад та подивися, чи висить той Климка, що ми минали.
Пішов кучер. Іде та й іде, а Климки немає. А пан ждав-ждав кучера та тоді й каже панночці:
Побудь сама, а я піду та хоч кучера знайду. Де це він забарився?
Пішов пан шукать кучера. Тільки пан одійшов, а Климка з гілляки як одірветься, як скочить у фаетон, як пожене коней і був такий!
Казка про липку і зажерливу бабу
Жили собі дід та баба. Вони були дуже вбогі. От баба і каже:
Ти б, старий, пішов у ліс та вирубав липку, щоб було чим протопити.
Добре, каже дід.
Узяв сокиру та й пішов у ліс.
Приходить дід до лісу, вибрав липку. Тільки що замахнувся сокирою, щоб рубати, коли чує липка каже людською мовою.
Ой, не рубай мене, чоловіче добрий, я тобі в пригоді стану!
Дід з переляку і сокиру опустив. Постояв, подумав та й пішов додому.
Приходить додому та й розповідає про свою пригоду. А баба й каже:
От який же ти дурень. Піди зараз же до липки та попроси конячку з возом. Хіба ми ще не находились з тобою?
Та як так, то й так, каже дід.
Надів шапку та й пішов.
Приходить до липки та й каже:
Липко, липко, казала баба, щоб ти дала нам коняку з возом.
Добре, каже липка, іди додому.
Прийшов він додому, а біля хати стоїть віз, і конячка біля його прив'язана.
Бач, старий, каже баба, тепер і ми люди. От тільки хата наша от-от завалиться. Піди, старенький, попроси ще й хату. Може, дасть.
Пішов дід до липки, попросив і хату. «Добре, каже липка, іди додому».
Приходить дід до двору і не пізнає: замість старої хати стоїть нова, гарна хата. Радіють обоє, як діти.
А що, старий, якби ти попрохав ще й худоби та птиці. Тоді, здається, вже й нічого нам не треба.
Пішов дід до липки, попросив худоби і птиці. «Добре, каже липка, іди додому».
Приходить дід і не нарадується. Повен двір худоби і птиці.
Ну, тепер уже нам більш нічого не треба, каже дід.
Ні, старенький, ще піди попроси й грошей.
Пішов дід до липки і попросив гроші. «Добре, каже липка, іди додому».
Приходить дід, а баба сидить за столом і золоті гроші в купки складає.
Треба, каже, ще, щоб усі люди боялися, бо ми ж багачі. Піди, старий, до липки, попроси, нехай зробить так, щоб нас усі люди боялись.
Пішов дід до липки, попрохав дід липку, щоб так зробила. «Добре, каже липка, іди додому».
Прийшов дід додому, а там у них повно війська та поліції, і все їх охороняють. Але старій і цього мало.
Що ж, каже вона, треба ще, щоб усі люди в селі були нашими батраками, бо чого ж нам більше хотіти все ж у нас є.
Пішов дід до липки та й просить, щоб зробила вона так. Довго мовчала липка, а потім каже: «Іди додому, зроблю ще вам останнє».
Приходить дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть та сама стара хата і баба коло неї. Так покарала липка за те, що ненажерлива баба хотіла людей батраками зробити.
Казка про одного чоловіка, який давав на божеє вола, щоб бог дав йому сторицею
Було, де не було, за високими горами, за широкими лісами, за глибокими морями, отак десь у горах, в селі жив собі один чоловік, на ймення Максим. Змалку він пас чужих овець, а коли виросли його сини, він залишився дома, виплекав собі воликів й почав господарювати.
Одного разу в неділю задзвонили дзвони. Його жінка Настя внесла недільний одяг собі й Максимові й каже до чоловіка:
Максиме, переодягайся, підемо в церкву час і тобі помолитися Богу.
Задивився Максим на Настю й здивовано каже їй:
Настуню, моя дорога! Я тебе люблю, а ти мене в церкву ведеш. Хіба відрікаєшся від мене? Я був з тобою в церкві, коли женився, а зараз ти вже хочеш мене розженити?
Настя до нього усміхається:
Ні, дорогенький! Ми підемо святому Богу помолитися, щоб дав здоров'я і тобі, і мені, і дітям нашим, і воликам.
Максим довго думав, а нарешті погодився з словами Насті. Пішли вони до церкви. Настя стала на своє місце, а Максим став коло людей, бо він не мав свого місця. Адже він всього другий раз в житті прийшов до церкви.
Стояв Максим, весь час дивився на попа, прислухався до його дивного моління. Коли піп узяв кадило і почав кадити, Максим задивився на той димок. І пригадав Максим, як він сам не раз викурював бджоли з дуплястого дерева і смакував мед.
Стояв Максим, весь час дивився на попа, прислухався до його дивного моління. Коли піп узяв кадило і почав кадити, Максим задивився на той димок. І пригадав Максим, як він сам не раз викурював бджоли з дуплястого дерева і смакував мед.
А як побачив, що люди хрестяться, він і сам почав обома руками обмахуватися, щоб, бува, дим з кадила не зайшов у вічі. А коли піп почав наближатися до Максима з кадилом, він подався до дверей, дуже відмахуючись від диму.
Якось-таки вистояв Максим службу Божу. Під кінець богослужіння піп почав казання про Божеє Слово. Слухаючи попа, Максим задумався. Та й як не задуматися, коли піп з сльозами на очах просив християн, щоб дарували на святу церкву, на Матір Божу, на Христа й дарували так, щоб права рука давала, а ліва про це не знала? За це, говорив піп, Господь Бог віддасть сторицею.
Коли повернувся Максим з церкви додому, почав думати, як би щось велике дати на святу матір-церкву, щоб дістати від Бога сторицею. О, тоді він став би справжнім господарем! Та в Максима, крім воликів, нічого не було. Ці волики він заробив за чесну працю дістав.
Довго думав Максим про дар церкві, а до чого нарешті додумався, те й зробив.
Одного вечора взяв Максим вола, прив'язав на роги довгого й міцного мотуза, привів вола до церкви і думає, як би його пожертвувати на святу матір-церкву. Поставив драбину, виліз на верх церкви, держить за мотуз і кличе до себе вола. Бідна тварина не знала, як вилізти на церкву. Тоді Максим задумав посіяти на церкві жито. Воно зазеленіє, віл по драбині вилізе пастися, отоді Максим його й прив'яже.
Як Максим задумав, так і вчинив.
Коли жито на церкві зазеленіло, Максим привів вола, виманив його на святу церкву, тут прив'язав і щасливий пішов додому. Дома спокійно ліг спати, бо твердо надіявся, що Бог прийняв його дарунок і поверне сторицею.
Що сталося далі?
Ранком Максим ще спав, коли Настя не знайшла в хліві одного вола. Стривожена, забігла до хати:
Максиме, Максиме, вставай! У нас хтось вола вкрав!
Максим спокійно з постелі:
Насте, не хвилюйся! Я його святій матері-церкві подарував, а нам Господь Бог поверне сторицею. Тоді в нас не один віл, а сто один буде. Заспокойся, я висплюся, а тоді підемо за воликами, і ліг Максим спати далі.
Вже перед обідом встає Максим в доброму настрої. Тепер вже він виспався, бо відколи казання чув у церкві, ні вдень ні вночі не мав спокою на серці дуже був зайнятий Божою сторицею.
Коли сів снідати, розповів Насті про те, що на серці йому легше, й каже:
Настуню! Нам треба такий хлів збудувати, щоб до нього сто волів вмістилося.
Настя задумалася й каже:
Для чого нам хлів будувати, коли у нас, крім одного вола, нічого немає?
А Максим спокійно:
Ні, моя дорога Насте! Ми зараз загородимо кошару для волів і підемо за сторицею, приженемо від Господа Бога його борг сто волів. А то коли запізнимося, може Господь Бог і не дати нам тої сториці.
Дуже зраділа Настя, що стануть багачами, й розпочали вони городити кошару для волів. Як довго городили, не скажу, але як тільки закінчили, пішли за сторицею до Господа Бога, до святої матері-церкви.
Знаєш що, Максиме? Я тобі радила б взяти від Господа Бога половину корів, а то ми за своє життя ніколи не пили молока від власної корови.
Максим згодився.
Радіє Настя, що буде своїх корів досить. Далі питає Максима:
Кому ти, Максимцю, вола віддав?
Максим каже:
Я, Настуню, все зробив по святому казанню пана превелебного. Хіба ти не запам'ятала, як він казав, що треба давати на святу матір-церкву і тоді Господь Бог віддасть сторицею? То я так і зробив. Ходи, я тобі все покажу.
Прийшли вони до церкви, а на ній жито зеленіє, волик прив'язаний на великому мотузищі, тільки вже не той, що був, а одні кістки. Віл здох від голоду і безводдя, а м'ясо з нього поносили гайворони.
Сіли собі обоє під святою матір'ю-церквою. Довго-довго розмовляли: як, куди, до кого їм звертатися, бо церква замкнена і біля неї нікого немає.
Обоє посиділи до вечора. А далі Настя почала плакати: шкода їй стало волика, проклинала гайворонів. Розчулився й Максим.
Сиділи вони, плакали цілий вечір, цілу ніч, й ніхто на них не звернув уваги. Вже цілком вибилися з сил, дуже зголодніли, а свята матір-церква і Господь Бог не озивалися.
Так і довелося їм з порожніми руками, голодним, заплаканим повернутися додому без Божої сториці, без свого волика.
Так і довелося їм з порожніми руками, голодним, заплаканим повернутися додому без Божої сториці, без свого волика.
Кинулась Настя до хліва, щоб другого волика нагодувати, напоїти. А волик простягнувся під яслами, лежить здохлий. Настя спробувала підняти його, потягла за роги, а далі як заголосить:
Максиме, Максиме!
Максим зайшов до хліва, дивиться, а жінка припала до волика і зомліла. Максим піднімає жінку, переляканий, кладе руку на волика, тягне його за вуха і тихо-тихо мовить:
І цей здох.
Зітхнув гірко, взяв жінку на руки й поніс до хати. Настя опам'яталася, підняла голову, глянула на Максима й питає:
Максим, де я?
А Максим з жалем і сумом каже:
Ти, Насте, в своїй хаті.
А де сториця, котру обіцяла свята матір-церква і сам Господь Бог? Ой-бо сторицю ми дістали від пана Бога!
Довго, дуже довго і тяжко Максим з Настею нарікали на свою нещасливу бідняцьку долю.
Одного разу отелилася у сусідів корова. Та мала вона таких красних близнят, що цілий світ обійди, кращих не знайдеш. Корова була мала й слаба і не могла прогодувати двійню. Сусіди поміркували і вирішили бідному Максимові подарувати теличку. Як задумали, так і зробили. Покликали до себе Максима і Настю та й кажуть їм:
Коли хочете, ми подаруємо вам одне телятко. Чи ви зможете його вигодувати?
Максим і Настя взяли телятко й щиро дякували сусідам за дорогий дарунок.
Легко чи не легко годували телятко Максим і Настя, але виплекали з нього таку корову, що ніде не було такої.
Тиха і спокійна осінь була тоді, коли Максим ганяв корову пасти в поле. До хвоста корови був прив'язаний червоний шнурочок, щоб, як той казав, не наврочили, бо, знаєте, є такі люди, що мають злу душу: як тільки глянуть на гарну тварину, тварина може загинути.
Ну, й що сталося далі?
Одного разу йшов піп з попадею на прогулянку. Як тільки побачили Максимову корову, зітхнули. Здивовано спитали Максима: