Довго не роздумуючи, я побіг додому за лопатою і викопав себе із землі. Так я прийшов додому і приніс телицю на м'ясо.
Та ще залишилося принести щось випити. Думав я, думав і придумав
Досить, досить, каже дідо. Оце справді казка, у якій нема правди. Беріть собі вогню та йдіть і слухайте молодшого брата.
Пішли брати веселі до того місця, де рубали дрова, розпалили ватру. Від того часу старші брати слухали молодшого, бо так їм сказав старий дідо, котрий любив слухати казки без правди.
Казка про двох шахраїв
Жив собі Іван з жінкою. Жили вони дуже бідно. Не стало в них ні грошей, ні хліба, і залишилось хоч помирати. Пішов Іван до брата, а брат у нього був багатший від нього, позичив у нього сто карбованців, щоб хоч трохи підкріпитись. Тоді пішов одного разу в шинок, наївся, напився, заплатив гроші шинкареві, більш ніж те все коштувало, а коли шинкар давав йому здачу, він її не брав. От шинкар цьому й здивувався, та й каже Іванові:
Іване, чому ти здачі не береш?
А Іван йому й відповідає:
Тепер у мене є гроші. Навіщо мені здача, коли в мене цих грошей нема де дівати?
Де ж ти їх береш? ще більш здивовано запитав шинкар.
Еге, де, сказав Іван, прийдеш увечері до мене, то я тобі покажу.
От шинкар іде ввечері до Івана. А Іван прийшов додому, прорізав у стіні дірку, дав жінці грошей, посадив біля дірки ззовні і сказав, що якщо я висуну лопатку з рублем, то ти і клади карбованець, якщо з трьома, то ти й клади три і т. д., а сам сів і жде шинкаря. От шинкар прийшов та й каже:
Ну, Іване, показуй мені, де ж ти гроші береш.
А Іван взяв лопатку та й каже:
А Іван взяв лопатку та й каже:
Дивись. Ось у мене є лопатка. Коли я покладу на неї гроші і засуну в зроблену в стіні дірку, то тоді витягаю назад грошей вдвічі більше, ніж клав.
Тоді Іван взяв карбованець, поклав на лопатку, заклав у дірку і каже:
Руб на руб.
А жінка сиділа біля дірки та й положила на лопатку карбованець. І коли Іван витяг лопатку, то на ній лежало вже два карбованці. Шинкар здивувався і каже:
Продай мені цю лопатку.
А Іван йому й каже:
Навіщо ж я буду продавати, коли це готові гроші?
Та ні, продай, каже шинкар, я тобі дам багато грошей.
Тоді Іван каже:
Ну давай, якщо даси десять тисяч карбованців, то й забирай.
Шинкар заплатив Іванові десять тисяч карбованців, взяв лопатку, прийшов додому, прорізав у стіні дірку і каже жінці:
Дивись, жінко, як я буду гроші добувати.
Він взяв лопатку, поклав на неї один карбованець, заклав у дірку і каже:
Руб на руб.
А Іван в той час сидів біля дірки та й кинув на лопатку карбованець. А шинкар коли витяг лопатку, то на ній лежало вже два карбованці. Тоді він поклав на лопатку сто карбованців, заклав у дірку і витяг уже двісті карбованців. Тоді жінка й каже шинкареві:
Та ти не тягай по сто карбованців, а поклади цілу торбу грошей та й витягнеш дві торби і тоді досить з нас грошей на ціле життя.
От шинкар так і зробив. А Іван сидів біля дірки і коли шинкар висунув на лопатці торбу грошей, він ухопив її і побіг додому. Коли шинкар витяг лопатку назад, на ній не було нічого. Тоді він і догадався, що гроші взяв Іван.
От він пішов до нього і каже:
Іване, віддай гроші, бо як не віддаси, то я подам в суд на тебе.
А Іван відповідає:
Ти куди хочеш подавай, що хочеш, те й роби, а я нічого не знаю.
Тоді шинкар подав у суд, прийшов до Івана і каже йому, щоб він на якийсь там день прийшов у суд. Коли прийшов той день, шинкар прийшов до Івана та й каже:
Ходім, Іване, на суд. Там будеш мені гроші віддавати.
А Іван і каже йому:
Ти йдеш на суд взутий і вдягнений, а в мене нема нічого. Якщо даси мені взутись та вдягнутись, то піду в суд.
Шинкар дав йому чоботи і свій костюм та й пішли вони на суд. Коли шинкар говорить, як було діло з вкраденими в нього грішми, він тільки й казав, що Іван украв у нього багато грошей, а як він украв їх, він не говорив, бо не хотів показати, що Іван його обдурив. А Іван слухав, слухав його та й каже судді:
Ви його не слухайте, бо він вам ще наговорить, що на мені його одежа.
А шинкар здивувався, та й аж крикнув до Івана:
А чия ж, як не моя?
Тут суддя подумав, що шинкар одурів, і відпустив Івана додому, а шинкаря нагнав. А Іван прийшов додому, живе з жінкою і хліб жує.
Казка про Климку
Жив-був у одному селі хлопець Климка. Та такий був злодіяка, що й світ не бачив. Як його не били, як не лаяли ні, таки краде все, що де не побачить. Зібрались якось сусіди та й кажуть батькові Климки:
Або вези його кудись звідсіля, або ми його вб'ємо.
Що робить батькові? Хоч і жаль було йому свого Климку, той все-таки хороший хлопець був, та й синок же, як не є. Та що ж його робить, як він ні лайки, ні бійки не слухає. Ще вб'ють, треба везти геть. Запрягає батько коня і каже Климці:
Ну, сякий-такий, сідай! Повезу тебе до пана, хай він що хоче, те й робить з тобою.
Посідали вони й поїхали. Їдуть-їдуть, а дорога вже поміж пашнями. Та таке жито гарне: стіною стоїть з обох боків дороги, таке гарне!
Їдуть вони далі, коли бачать: веде чоловік барана на мотузочку. Климка так і засовався на возі:
Тато, пустіть мене, я отого барана вкраду!
Батько здивувався: як же його можна з рук у чоловіка вкрасти?
Ну, біжи, волоцюго, однак у тебе нічого не вийде.
Климка зрадів, що батько його пустив, та як стрибоне з воза, та в жито. І побіг понад дорогою, пригнувшись у житі. Біг він, біг випередив того чоловіка з бараном. Сів, скинув один чобіт і поклав на дорозі, а сам у житі сховався та й сидить. Доходить чоловік з баранчиком до того чобота.
Ой же й чобіт гарний якась роззява загубила! Та й шкіра гарна, товар кращого не знайти, та й пошитий міцно та гарно. От чобіт, так чобіт! Взять би, так нащо він мені один здався?
Побалакав-побалакав так чоловік над тим чоботом та й повів барана далі. Тільки той дядько одійшов далеченько, Климка з жита та за чобіт, та знов у жито, та оп'ять бігом! Знову випередив дядька з бараном і поклав другий чобіт на дорозі, а сам у житі заховався. Доходить чоловік до чобота.
О, а це другий чобіт! Чого я, дурний, того чобота не взяв була б оце пара нових гарних чобіт! От же який я дурний! Ні, треба-таки й той узять. Ну, ти, баранчику, попасися тут, а я вернувся та візьму чобіт.
Пішов чоловік назад шукать того чобота. Та тільки він зайшов далеченько, як Климка з жита та до барана, що пасся собі на спориші край дороги, та за чобіт, та за барана, та в жито! Потім він того барана до річки, одкрутив йому голову та й кинув її в річку. А сам сів за кущем та й сидить. А чоловік шукав-шукав чобота нема, та й годі. Вернувся він до барана, глядь і барана немає. Бігав-бігав він по дорозі, шукав-шукав нема барана, та й квит! Коли дивиться: слід у житі протолочено.
Ох ти ж, Боже мій! Бідний баранчик питки схотів та до річки подався.
Пішов чоловік тим слідом до річки. Дивиться: плава в річці голова бараняча.
От тобі й напився дурний баран! Не вилізе теперь з річки, треба витягать.
Він же тоді штани й сорочку скинув, та до барана, та як хватить його за роги аж там тільки голова, а барана й немає. А Климка тим часом з-за кущів схватив штани й сорочку, звалив барана на плечі та хода звідтіля. Біг-біг, догнав батька. Той як побачив об поли руками вдарив.
Ну, чекай же, вражий сину! Я й панові розкажу, хай він тебе хоч і вб'є, щоб тільки мої очі не бачили.
Привіз він Климку до пана та й каже панові:
Оце, пане, привіз вам сина. Що хочете, те з ним і робіть, бо я вже не в силі його вчити уму-розуму. Такий він злодіяка, такий злодіяка, що хай мене Бог боронить! Оце їхали дорогою та побачили чоловіка з бараном. Так він у нього не тільки барана, а й штани та сорочку вкрав, лобуряка такий!
А пан не вірить, що такий злодій може буть. Хоче він все сам перевірить. Одсилає він чоловіка додому, а до себе кличе Климку.
Ну що ж, Климку. Крадеш, значить?
Краду, пане.
Вкрав штани й сорочку?
Вкрав, пане.
Вкрав барана?
Вкрав, пане.
Он ти який бідовий! Ну, вкрадь же в мене скриню з грішми.
Вкраду, пане.
Настала ніч. Пан звечора, як лягав спать, поклав собі скриню з грішми під голову, під подушку, та й заснув. А Климка найшов колодку підходящу, пробрався тихенько в панські покої та до пана. З одного краю колоду підсуває, а з другого скриню витягає. Поки це Климка зробив, пан і не прокинувся.
Вранці пан прокинувся, лапнув рукою є скриня! А не знає, що то не скриня, а колодка. Радий такий, кличе до себе Климку і питає:
Ну що, Климку, вкрав барана?
Вкрав, пане.
Вкрав штани й сорочку?
Вкрав, пане!
Вкрав у мене скриню з грішми?
Вкрав, пане!
Пан під подушку нема скрині, тільки колодка лежить.
Он ти який! Ну, коли так, то вкрадь же в мене коня мого найкращого.
Вкраду, пане!
Панові вже страшно стало. На ніч біля того хліва, де кінь стояв, наставив пан сторожів.
Та глядіть же, не пропустіть Климку! Тільки він підходитиме бийте. Лучче його вбить, а то він мене зі світу зживе.
Стоять слуги, дивляться. А Климка зробив солом'яне опудало завбільшки з себе, вдяг його в свою одежу і, коли місяць зайшов за хмари, як кине те опудало до дверей хліва! Тут сторожі як закричать:
Климка лізе! Бий Климку!
Та й давай дубасить опудало ціпами й кийками. Били-били не ворушиться вже. Ну, що ж, раз убили Климку, од кого ж його берегти того коня? Пішли собі сторожі спать. А Климка тоді в хлів, та за коня, та тікать. Сховав він десь того коня, а на ранок прийшов до пана.
Ну, Климку, вкрав барана?
Вкрав, пане!
Вкрав штани й сорочку?
Вкрав, пане!
Вкрав скриню з грішми?
Вкрав, пане!
Вкрав у мене коня?
Вкрав, пане!
Пан не вірить, кличе сторожів. Ті кажуть, що вбили Климку та й пішли додому. Пішли до хліва. Нема коня, і Климка живий-живісінький ходить. А пан не хоче мужикові піддаватись.
Ну, коли ти такий ловкий, то вкрадь же в мене панночку!
Вкраду, пане!
Пан уже й сам не свій.
Запрягай, кучере, трійку коней, та будем тікать, бо той лобуряка й панночку вкраде.
Посідали вони у фаетон та й поїхали. А їхали вони лісом, Климка прислідив, якою вони дорогою поїхали, та й гилі за ними. Біг-біг лісом, випередив їх, вибіг з кущів на дорогу та й повісився на гілляці над дорогою. Доїжджають вони до нього. Дивляться висить Климка. А проте, хоч і бачать, що Климка повісився, вертать назад бояться. Поїхали далі. Тільки вони трохи од'їхали, а Климка як одірветься з гілки, та в кущі, та знов бігом! Випередив їх і знов повісився над дорогою. Доїжджають втікачі, дивляться висить Климка.