Якщо ви його не розібєте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіки, і щоб знали зміну, хоч по тижнях, хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, випємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.
Пішли в намети. Бух Копитович і каже:
Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!
Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.
Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка, обмахнула добре, обвязала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:
Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:
Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.
Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги, і зробилось озеро, і вода пополам із кровю стала; і хто її напється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.
Що, чули?
Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.
І спитав один богатир, чого вода там нечиста.
То, каже Бух Копитович, із кровю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.
І давай пити, гуляти.
Ну, панове богатирі, тепер одїжджайте собі.
Вони розїхались, а чотири чоловіки зостались.
Відпочили.
Тепер у дорогу, каже Бух Копитович.
У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий чи що і кричить:
Звертай з дороги!
А Бух Копитович і каже богатирям:
Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?
Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:
Богатирі, вперед.
Вони всі й вискочили вперед.
Хто ти такий, що не звертаєш?
А той кричить:
Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?
Бух Копитович і каже:
Покажіть йому, як звертати!
Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:
Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.
Ну, тепер, каже Бух Копитович, вкиньте його у карету, нехай собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. Їдуть далі.
От мого колишнього хазяїна сад, каже Лебідка, найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
Ну, тепер, каже Бух Копитович, вкиньте його у карету, нехай собі їде додому.
Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. Їдуть далі.
От мого колишнього хазяїна сад, каже Лебідка, найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.
Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.
Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, каже Лебідка, а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.
Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять ворота, і два ведмеді люті попривязувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.
Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.
Узяв змій шаблю гостру і побіг до них лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.
Ну, богатирі мої, чи побєте змія без мене? Бийте його! каже Бух Копитович.
Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.
Про Єруслана Лазаровича
Був один цар писався Лазаровичем. А той цар не мав довго дітей. Та от його жона завагітніла, і він хотів знати, що народиться чи хлопець, чи дівчина.
Осідлав собі коня й поскакав до одної великої води. А там троє рибарів ловили рибу. Як побачили царя, то дуже налякалися. Віддали йому честь, а він їх запитує:
Що ви тут робите?
Ловимо рибу, бо ми бідні люди, кажуть рибарі.
Та ви не знаєте, що тут не дозволено ловити? почав кричати цар. Але якщо мені відповісте, що я запитаю, не покараю вас. У моєї жони буде дитина, скажіть чи хлопець, чи дівчина?
Вони сказали:
Бог знає, ми не знаємо.
Цар поїхав далі. Заїхав він до міста, а там ішов один солдат роздягнений і пяний. Як побачив царя, виструнчився, віддав честь. Цар сказав:
Що ти робиш ходиш вулицею, як останній пяниця! Або я тебе дам до вязниці, або скажи мені, що запитаю: моя жінка тяжка, що в неї буде чи хлопець, чи дівчина?
Солдат подумав і сказав:
Буде в неї хлопець, але він вам буде немилий.
Цар покликав стражу і дав солдата увязнити.
Сказав так:
Доти будеш сидіти, доки не побачу, що правду говориш!
Вернувся цар додому, а у жони хлопчик.
Хлопець нараз почав ходити й говорити. Дали йому імя Єруслан Лазарович.
У три дні хлопець побачив, що діти йдуть рядком, ведуться за руки. І почав казати:
Татку, чого діти так ідуть?
То вони вийшли зі школи, пояснює цар.
І я би йшов у школу.
Ти ще малий, а тим дітям уже по сім років.
Хлопець пішов до школи сам. Сів собі за парту.
Інші діти пишуть і читають, а його учитель не змушує робити нічого, бо він ще не школяр.
Учитель відпустив дітей на перерву. Вони почали бігати, гратися, боротися. І Єрусланові закортіло. Почав бігати за дітьми: одного візьме за руку руку виверне, другого за голову голову відкрутить. Люди почали ходити до царя, що його син калічить дітей. Сказали:
Або геть із царства, або сина загуби!
Цар вирішив, що ліпше сина загубити, як йому йти з царства. Позвав Єруслана в поле погуляти. Осідлав коня, сів на коня, а син мав іти пішки. Хлопець каже:
Татку, я пішки не піду. Хочу знайти коня по своїй силі.
Пішов у місто на торг. Тут були добрі коні, і він почав видивляти собі коня. На котрого покладе руку переломить, котрого візьме за голову відірве. Перекалічив багато людських коней на торговищі. Народ дивився і не смів нічого казати, боявся. Коли торг розійшовся, підійшла до нього одна баба й каже:
Молодий витязю, що ви тут глядаєте?
Йди, стара чортівко, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо.
І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:
І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:
Що глядаєте, молодий витязю?
Сказав я тобі, стара чортівко, йди, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо!
А баба перебігла на третю вулицю й вийшла йому назустріч:
Що ви глядаєте, молодий витязю?
Тоді він каже:
Я глядаю коня по своїй силі. А на торзі по моїй силі немає, я покалічив усі коні.
Баба сказала:
Ген у тій горі колись був сильний витязь. Він помер, а кінь зостався у конюшні. Лише там двері стальні, й дуже великий камінь припертий до дверей. Приходило вже немало витязів за конем, та не могли відсунути камінь. Якщо ти відсунеш, буде кінь твій.
І Єруслан пішов до тієї конюшні. Камінь великий, а в камені закована ручка залізна. Він взявся за ручку і кинув камінь далеко. Штовхнув двері, відчинив конюшню, і кінь заіржав. І зняв Єруслан сідло, осідлав коня, надів кантар вуздечку, взяв на себе шаблю, вивів коня, сів на нього, і кінь почав летіти, як літак, угору. Ударив коня між вуха й каже:
Стій, вовчий корме, травяний мішечку! Кому їхати на тобі, як не мені?
І кінь із ним спустився додолу. Лазарович приїхав додому, до свого батька, й каже:
Ну, тепер поїдемо гуляти по чистому полю, бо і в мене вже є кінь.
Цар сів на свого коня, і вони помчали до великої води. Зіскочили з коней, і почав цар дивитися у воду. Питає його син:
Що це ви там дивитеся, няню?
Я дивлюся, що тут, у воді. Ходи лиш і ти подивитися.
Єруслан підійшов. Бачить, далеко у воді щось плаває, й питає:
Що то, няню?
Ото, сину, велика риба, відповів цар і нараз пригнувся почав дивитися під берег. Коби ти, сину, бачив, що є під самим берегом!
Єруслан ступив ближче, і берег під ним почав зариватися, бо хлопець важкий був, велику силу мав. Каже батько:
Помалу, сину, на пальцях іди.
Єруслан наблизився до води, батько його штовхнув, і він упав у воду. Хлопець був сильний і боровся з хвилями. А як бачив, що більше не може, одежу з себе скинув і поплив на другий бік там вода підмила велику вербу. Сів собі під вербою соромився йти далі, бо був зовсім голий.
Кінь чекав господаря, а як побачив, що його нема, повернувся й пішов геть.
А біля води була одна дорога. Чує хлопець гомін ідуть люди, коні, вози. Ішов би подивитися, але соромиться, ганьбиться.
А то один король ішов із військом на війну. Солдати, як побачили воду, захотіли пити. Сказали одному:
Бери міхи й принеси води.
Той іде по воду й прямо на Єруслана. А він голий лежить. Солдат його питає:
Чий ти?
Я голий малий.
Звідки ти?
Я голий малий.
Солдат зачерпнув води, приніс на дорогу і розповідає:
Я бачив під вербою сильного хлопця. Питав його чий ти, звідки ти? а він каже одне: «Я голий малий».
Про це почули офіцери і дали знати королю. Король зупинив військо і наказав двом воякам:
Йдіть приведіть його сюди.
Підійшли солдати до Єруслана й питають:
Чий ти?
Я голий малий.
Звідки ти?
Я голий малий.
Вони почали брати його силою. Візьмуть за руку не можуть підняти і руку. Повернулися до короля і кажуть: