Приходять корчмарі на ярмарок, а там Іван коней з бричкою продає.
Приходять корчмарі на ярмарок, а там Іван коней з бричкою продає.
Іване, звідки в тебе коні та бричка?
З того світу.
Іване, утопи й нас, просять корчмарі, бо ми також хочемо таких коней з бричками мати.
Добре! Лише заплатіть мені за роботу.
Заплатили Іванові за роботу, і він на тому мості завязав кожного в міх (корчмарі купили собі міхи) і подриляв у воду. Тут і казці кінець.
Як солдат царя обдурив
Це було тоді, коли в солдатах служили по двадцять пять років. Один солдат прослужив в армії, і не довелося йому побачити царя. А він рішив, що б там не було, побачити царя, і пішов прямо до царського палацу. Вартові, що стояли там, не пропускають його, а він свариться і все-таки намагається пройти до царя.
У той час цар гуляв по двору і, побачивши, що якийсь солдат з вартовим сперечається, наказав:
Пустіть його в двір!
Потім запитав солдата:
Чого ти хочеш, служивий?
Солдат йому відповів:
Служив я двадцять пять років і не бачив вас.
Так, промовив цар, то чим би я тебе нагородив? Може, тобі щось подарувати за твою службу?
Ні! Нічого не хочу. Якщо царська ласка, подаруйте мені стару кульбаку.
Що ж ти з нею робитимеш? здивувався цар. Краще я тобі дам нове сідло.
Ні, нічого не хочу, дайте лише мені стару кульбаку, прохав солдат.
Цар засміявся і сказав своєму слузі:
Біжи, знайди де-небудь і видай цьому служивому стару кульбаку.
Коли ви вже даруєте мені цю кульбаку, то дайте мені і документ такий, що це саме ви мені подарили.
Цар швидко написав, що дійсно стара кульбака подарована ним цьому служивому, і печатку царську поставив.
Подякував солдат цареві і пішов. А як вийшов у поле, закинув стару кульбаку в бурян, а документ заховав глибше в кишеню і пішов у той край, де був великий маєток одного графа під назвою Стара Кульбака.
З цим царським документом солдат вигнав графа з маєтку і зостався там жити.
Небагато часу пройшло, граф і пише цареві:
«Ваша величність! Що я вам зробив, чим провинився перед вами? Я зостався без хазяйства, а ви ним нагородили солдата».
Цар зрозумів, що солдат його обдурив, що він видав документ не на стару кульбаку, а на маєток графа під такою назвою.
Довго думав цар і вирішив так: зібравши великий бал, запросити на нього гостей і хитрого солдата і тут відібрати в нього документ та й повернути маєток графові.
Встановили порядок на балу такий: хто пє до кого чарку, той мусить ударити ложкою його по лобі, а коли кому прийдеться пити і бити царя по лобі, той мусив уже попрощатися з своїми маєтками.
Слуги розсадили гостей за столом так, що солдатові прийшлось піти до царя, а це значило позбутися маєтку. Солдат і пустився на хитрощі. Став розповідати всім присутнім одну пригоду, яка нібито була в його житті:
Одного разу я їхав з батьком до млина, але на дорозі нам трапилась калюжа, через яку не можна ніяк переїхати, а коли переїжджати, то треба позбутися коней. Коли ж обїхати цю калюжу, то треба набавити дороги в два рази більше. Ну, що мені було робити? Чи їхати через калюжу і занапастити коні, чи обїхати калюжу в два рази далі? запитав солдат.
Усі відповіли, що краще обїхати, хоч і далі, ніж позбутись коней. Цар також погодився, що краще обїхати далі.
Ну, то коли краще обїхати калюжу, то й тут мені краще обминути царя, а піти до другого. І він, проминувши царя, вдарив по лобі другого і випив до нього.
Так солдат обдурив царя і присутніх на балу панів.
Як бідняк видоїв трьох цапів
Ішов король із трьома міністрами. Ідуть полем, а чоловік оре чотирма волами, старший чоловік. Поклонився, вони йому відклонилися, і каже король:
Чи далеко далеко?
Як переднім волам роги, відповів чоловік.
Чи много з тридцяти двох?
Чотири.
А міністри тільки дивляться, нічого не розуміють з розмови. Король се замітив.
Чи подоїли б ви трьох цапів?
Ой-йой, коби кому нагнати.
Король відійшов з міністрами, а вони й почали його звідувати:
Про що ви говорили зі старим? Ми нічого не зрозуміли.
Каже король:
Видите, з простих людей смієтеся, а поговорити з ними не можете. Даю вам чотирнадцять днів. Кедь не взнаєте, про що я говорив із старим, то долі з міністрів.
Ну, що робити, куди йти? Лише до того діда. Прийшли до нього і звідують:
Про що ви говорили тоді з королем, бо ми нічого не зрозуміли.
Дасте, синове, по триста срібних, то скажу вам.
То ж много! Менше дамо.
То будьте собі здорові, якщо не платите. Мені нічого не хибить.
Що робити? Мусили заплатити по триста срібних, бо інакше долі з міністрів, долі слава, долі гроші.
Ну, то що означало: «Чи далеко далеко»?
Та то, небожата, звідав мене король, чи далеко вижу. А я сказав: переднім волам вижу роги.
Ну, а що-сьте казали, коли король звідав: «Чи много із тридцяти двох?»
Звідав король, скільки у мене зубів. Я сказав: чотири.
А про що вас звідав: «Чи подоїли би трьох цапів?»
То про вас, небожата. Нагнав вас король, я вас і подоїв.
Запряжений пан
Раз пан їхав на базар з кучером.
Коли бачать вони веде чоловік козу на базар. Пан питає:
Що за цю козу?
Чоловік каже:
Дайте коня одного, бо ця коза вовків ловить.
Пан тоді каже кучеру:
Ванько, оддаймо коня одного, одним будем їхать, а коза буде вовків ловить.
Коли вони їдуть дорогою, бачать: стоять два вовки, а пан каже:
Ванько, видиш вовків? Вони наші будуть.
Пустили козу, вовки піймали козу і зїли. Пан тоді:
Ванько, це не та коза, що вовків ловить, а вовки її ловлять; мужик обманув нас; стій, я сяду на цього коня, дожену його і видеру коня.
А мужик той узяв коня за козу, завів його у ліс, поставив, а сам вийшов на дорогу, а пан їде.
Здоров, мужичок, не бачив ти, тут не їхав мужик конем?
Бачив, пане, він поїхав у ліс; а дайте мені цього коня, я дожену його.
Пан дав коня, мужик узяв того, що у лісі був, та й утік. А пан ждав, ждав і вернувся до Ваньки.
От, Ванько, мужик обманув мене, узяв і цього коня. Ну, як, Ванько, будемо їхати? Ти вези, а я буду їхать!
Запрігся Ванька, везе. От уже ніч. Доїхали вони до скирти сіна і стали ночувать. Пан у шубі, панові тепло, а Ванька тільки у жакеті, Ваньці холодно; пан ліг на бричці, а Ванька вліз у мішок і ліг під скиртою. Опівночі Ванька встав, роздягнув мішок та:
Фу, каже, упрів!
А пан каже:
Що ти, Ванько, я у шубі змерз, а ти упрів?
А Ванька каже:
Бо я у мішку був.
Пан тоді каже:
На тобі шубу, а мене завяжи у мішок.
Тоді Ванька завязав пана у мішок, а сам одяг шубу, а потім узяв бич та як начав молотить по мішку, а тоді випустив пана з мішка і начав стогнать.
Ой, Боже мій, побило мене, каже Ванька.
А пан каже:
Бо ти дурень, ось як: як мене ударить в один бік, я на другий повернусь.
Тоді пан запрігся і начав тягти, а Ванька сів за пана і приговорює:
Знай, пане, як мінять кози за коні, тепер вези сам.
Гордий дурному брат
В одному селі жив самотній парубок. Так бідував, що най ту біду, як кажуть, шляг трафить. І зібрався парубок у світ. Довго блукав горами, шукай гараздів, але ніде їх не знаходив. Якось прийшов до одного пана і попросив:
Дайте якусь роботу, бо вже пухну з голоду
Дідич пихато відповів:
Будеш мої бджоли пасти. А кожного вечора маєш їх рахувати, аби жодна із них не пропала. Як пропаде, то мусиш задурно служити три роки.
Парубок щоранку випускав бджоли з вуликів, а увечері впускав і перераховував. Але одного разу рахує, рахує одної бджілоньки нема. Загнав усіх, позамикав вулики і побіг шукати бджілку, яка десь пропала.
Раптом у лісі парубок уздрів якусь білу купу. Підійшов ближче то кістки. Побіг до пана й каже:
Паночку, одна бджола пропала. Ледве-м знайшов її кістки в лісі.
Добре, що-сь замельдував, відповів пихатий дідич. Поїдемо трьома фірами за її кістками. Скажи, най запрягають.
Фірмани запрягли. Дідич поїхав з ними. Знайшли купу кісток і повезли додому. Дідич наказав їх поховати. І парубок насипав на них високу могилу. А на ту могилу поклав зверху дрантивий горнець, аби настав казочці кінець.
Вороняча парасоля й попові пригоди
В одному селі жив піп. Спочатку був таким, як усі попи, а потім йому щось у голові наплуталося. Коли піднімався на казальницю, то телентів таке, що парафіяни тільки носи морщили. Ніхто нічого не розумів.
Що це за галя-баля? По-якому? питали один одного.
Що це за галя-баля? По-якому? питали один одного.
Та по-циганськи.
А нащо він говорить по-циганськи?
Бо хоче нас циганами зробити.
Дурне його діло! Най собі говорить, а ми підемо геть. Яке співання, таке й слухання.
У неділю піп прийшов на службу, а в церкві тільки дяк і паламар. І другої, і третьої неділі було порожньо.
Розсердився панотець. Послав паламаря, аби приніс мішок пшениці. Насипали трохи зерна при вході, решту розсіяли по храму.
Позліталися ворони, горобці, й за короткий час їх стала повна церква. Паламар зачинив двері, і птаство опинилося, як у великій клітці.
Піп розмахував кадилом, а ворони літали і каркали йому над головою. Сказав, аби їм ще дали зерна і не випускали
Одного дня попові прийшла гадка: чи не полетіти з отими воронами аж під саме небо й подивитися, яке воно є? Мав би що розповідати своїм парафіянам, і це би їх загулило на відправу.
Дяк і паламар половили всіх ворон і привязали кожній до ноги довгий мотузок, за кінець якого тримався панотець. Вийшла величезна чорна парасоля. Вона знялася й полетіла!
Панотець тримався кріпко і сліпав на небо, чи не побачить Бога. Але Господь розсердився на таку самодіяльність.
Файний буде інтерес, сказав невдоволено святому Петрові, як кожен піп захоче дістатися до раю живим! Тоді тут і мертвим не вистачить місця!
Господь послав слабість на панотцеві руки. Вони нараз привяли, затерпли, задеревяніли, і мотузок вислизнув. Піп полетів каменем на свою грішну землю. Якби був упав на твердь, то розбився б, як яйце. Але з волі Господньої він упав у мочар і забився до шиї в болото.
Довго чекав панотець, доки з голови розвіялася темрява. Коли прояснилося, закліпав очима. Вітер віяв-повівав і чуприною його грався-бавився, а якась пташка почала звивати гніздечко на поповій голові.
«Біда, подумав піп. Треба рятуватися».
І почав кричати на все горло:
А-у-у! А-у-у!
Мисливці почули, але їм здалося, що то кричить птах, а у птаха з таким страшним голосом погане мясо. І не пішли на крик.