Ти б таки пішов до батька та випросив собі хоч поросятко, як таки у нас у дворі нічого немає.
Та добре ж, жінко, я й піду.
Прийшов до батька, поздоровкався.
Казала моя жінка, щоб ви дали порося.
А мати й каже невісткам:
Підіть там піймайте яке гарненьке поросятко та дайте йому.
Він узяв те порося в мішок, поніс додому.
На тобі, жінко, порося, казали, щоб берегла.
А сам опять на піч повис та й співа. На другий день жінка опять йому каже:
Люди такі: то рибу ловлять, то по зайці ходять, а ти все лежиш, та якби я не заробляла хліба, то й з голоду досі пропав би; піди по зайці.
Та добре ж, каже, жінко, я й піду.
От жінка пішла до сусіда прясти, а він узяв кота й порося у мішок замість гончих собак і пішов у ліс. Тільки що став доходити біжить заєць; він зараз випустив кота, а той кіт, з переляку, на дуба, заліз на самий вершечок та й сидить. Дурень взяв та й порося випустив, а те порося як побіжить у рів, не удержалось покотилось і вбилось. Зостався дурень без нічого: і зайця не піймав, і порося запропастив. Прийшов додому, жінки нема, він і поліз на піч. Прийшла жінка.
Де ж твої зайці?
Е, лиха там їх година пійма! Тільки дурно порося пропало.
Яке порося?
Та наше таки, я його брав на охоту.
От дурний! Люди собак беруть, а він порося. Ти, коли сам не знаєш, хоч би людей розпитав.
А я ще й кота брав, так кіт забравсь на дуба манив, манив не лізе, так я його й покинув.
Любий! Любий! каже жінка.
Через скільки там днів опять йому каже:
Тепер у нас нема в дворі ні шерстини: ти б таки пішов до батька та попрохав, щоб тобі дали хоч лошатко.
Пішов дурень. Увійшов до батька в хату, поздоровкався.
Казала моя жінка, щоб ви дали нам лошатко.
А порося живе?
Ге? Давно вже нема.
А де ж?
Той так і так, розказав їм, де ділось порося. Браття вилаяли його, а мати аж заплакала. А лошатко дали таки. Він надів на нього обротьку і повів додому. Привів у двір, пустив його, а сам мерщій на піч повис на сволоці та й співа. Жінка питає:
А що, дали лоша?
Дали, он у дворі.
Ти б його в хлівець загнав та дав би йому сінця.
Зажени ж, коли тобі треба.
От у неділю жінка збирається на місто.
Гляди ж, каже, хазяйствуй тут без мене: даси лошатці їсти і напоїш, а я кликну Параску (сусідину дівчину), нехай тут у печі витопить й обідати наварить; як управиться, то даси їй поснідати, отам у молошнику єсть сметана, а вона напече паляниць, то поламаєш мяку паляницю.
Гаразд, каже.
Прийшла Параска. Зараз затопила в печі, наварила обідати й паляниць напекла. Як зовсім вже вправилась, сіла біля вікна та й сидить. А дурень усе лежав на печі; далі як схопиться, як ухватить вірьовку давай налигувати Параску.
Та кричить, опинається, а він:
Чого ти, дурна? Ходім, я їсти дам.
Повів її в хлівець, положив сіна і хлівець запер; а лошатку повів у хату. Привів. Усипав у мисочку сметани, поламав паляницю і давай сажати лошатку за стіл. Лошатка дрига ногами, головою маха, а він її вговорює:
Чого ти, дурна, пручаєшся? Сідай їж, воно добре.
Та й товче її мордою в сметану. Та лошатка як вирветься, вибила вікна, далі як плигоне через стіл, миску розбила, стіл перевернула.
Ні, ти катова лошаця! От дурна, не схотіла сметани.
Поліз на піч та й співа. А Параска тим часом якось відчинила дверці і втікла з хлівця. Прийшла жінка.
А що, давав лошатці їсти?
Давав сметани, так вона не схотіла; та ще, бач, і вікна побила, й мисочку розбила.
А Боже! Що мені з тобою робити? Де ж таки ти чув, щоб лошатам давали сметану?
Та ти ж сама казала.
Я тобі веліла, щоб ти Парасці дав сметани, а лошатці сіна.
А я Парасці давав сіна, так вона аж кричить та не хоче. Запер було в хлівець отже, мабуть, утекла.
Дурний, дурний! От лиха мені година з тобою.
Діждали заговин. Усі люди ідуть в гості до родичів, і дурень із жінкою пішов до батька. Засиділись там та й припізнились, їх зоставили ночувати. Полягали спати. Дурень чи спав, чи й ні будить жінку:
Жінко, жінко! Я їсти хочу!
Та хіба ж ти давно вечеряв! Устань же, каже, та пошукай отам на печі була макітра з варениками, що од вечері остались.
Він поліз. Лапкався там, лапкався найшов макітру, та не ту, що була з варениками, а другу; а в ту макітру повлазили маленькі кошенята спати. Він не став роздивляться, що там найшов, поїв кошенят. Прийшов до жінки:
Чуєш, жінко, які добрі вареники! Та ще й хрускотять, мов з кісточками.
А побила мене лиха година! Отож ти кошенят поїв. Лягай же спати.
Він полежав трошки та опять торка жінку:
Жінко, жінко! Я пити хочу.
А щоб тебе Отам біля порога стоїть діжечка з водою встань та й напийся.
Устав він. Ходив, ходив по хаті, налапав помийницю і давай з неї хлебати.
Жінко, я найшов воду, та така добра, кисленька, та ще мов кишечки тягнуться.
То ж ти, мабуть, помий напився.
Тільки що жінка заснула, він опять її будить:
Жінко, жінко! Квасу хочу!
А, як ти мені надоїв з своїми примхами! Полізь у погріб, там стоїть бочка з квасом, наточи й напийся, та гляди затикай чіп, щоб не вибіг квас.
Поліз він у погріб, одіткнув чіп і випустив увесь квас. Бродить в погребі по коліна. Сяк-так вибрався відти, увійшов у хату:
Жінко, жінко! Я квас випустив.
Гаразд! Ти вже, куди не повернешся, наробиш добра. Піди набери попелу, отам у сінях в жолобку стоїть, та засип. Та гляди, не попади борошна!
Пішов він, найшов борошно, набрав і засипав той квас. Увійшов у хату:
Жінко, жінко! Вже засипав квас, та хто його зна, що мені попалось таке, як борошно, і пахне борошном, ось устань подивись.
Встала вона, полізла в погріб; коли гляне, аж, лиха година, увесь погріб ізсипаний борошном.
А щоб же тебе, каже. Ну що тепер батько скаже? Збирайся та ходімо, щоб хоч не чути, що тут буде
Убралися тихенько, та так, що ніхто й не чув, і до світа дома стали. Та більше вже ніколи не ходили в гості.
Так собі живуть та хліб жують. Жінка все побивається, так як і побивалась, а дурень висить на печі та співає.
Вчений вовк
Вивчив раз один чоловік вовка у повозці ходить. От їде, а пани і перестрівають його, здивувались та й кажуть:
Продай нам цього вовка.
Купіть, каже, та тільки що ви з ним робитимете?
Він у нас, кажуть, писарем буде.
От сторгувались, він забрав гроші, а вони того вовка і розійшлись. Через скільки там год той чоловік і здумав: «Піду та одвідаю свого вовка».
Найшов того пана, пита, де вони того вовка діли.
А він, кажуть, у Петербурзі генералом служить, коли хочеш його побачити, так питай такого-то генерала.
От він і пішов у Петербург. Зараз допитавсь того генерала.
Визвіть, каже, мені його.
Ось виходить генерал та до нього так строго:
Чого тобі?
Так того чоловіка ця груба річ за серце й узяла, як крикне ж він на генерала:
А у ярмо і забув?
Як солдат із зуба борони юшку варив
Один солдат та стояв на постої у дуже скупої баби. Трудненько доводилось солдатові добувати собі кожен окраєць хліба, а що вже про варену страву, то він і забув, яка вона на смак. Занудився він зовсім на тих бабиних сухарях з водою і почав крутити головою, що б таке вигадати, щоб і себе вдовольнити і баби не прогнівати? Солдатики хитрі на всякі видумки, бо голод не тітка. Знайшов він старого, заіржавленого зуба від колишньої борони, приніс до хати та почав стругати та мити, щоб баба бачила, та все з примовою: «Оце буде юшка, так юшка! І курятини не треба! Дозвольте, бабко, горня і води?»
Баба, зацікавлена, дала горня і, заливши зуб від борони водою, приставила до жару.
Кипить, аж весело дивитись! А солдат все пробує та хвалить:
От буде юшка, так юшка! Дозвольте, бабко, дрібок солі!
Дала бабка дрібок солі. Згодом солдат просить ще й пшона трохи. Дала баба пшона, бо то ж цікава штука, яка то юшка вийде з боронячого зуба.
Згодом просить солдат кілька картоплинок і цибулю.
Дала баба і сала, бо то ж дуже цікава і нечувана штука юшка з боронячого зуба!
А коли вже зуб добре уварився, що вже пшоно і цибуля розкипіли, то солдатик вийняв його з горнятка і, сказавши, що він ще не на один раз згодиться, поклав обережно на полицю.
А юшка була нічого собі і така на смак, неначе й не із зуба від борони варена!
Як москаль долотом рибу ловив
Ішли два москалі понад ріку. Дивляться, а там баба пере полотно. От вони змовилися вкрасти те полотно. Один ніби пішов геть, а другий узяв долото, привязав на шнурок та й кинув у ріку. Стоїть, чекає. Баба дивиться на ту роботу, а далі питає:
Москалю, а ти що робиш?
А що, бабушка, рибу ловлю.
Москалю, а ти що робиш?
А що, бабушка, рибу ловлю.
Та на долото?
О, на долото чудесно ловиться. Ти ще хіба не бачила?
Ні, не бачила.
Ось зачекай, зараз буде клювати.
Поклала баба праник, стала коло москаля, дивиться, але нічого не видно.
Е, мовить москаль, здесь не клюйот, а от тут буде клювать.
І він закинув долото в інше місце, трохи далі від полотна. Стоїть, чекає, а баба також.
Е, ні, здесь не клюйот, а от тут буде клювать!
І він знов відійшов кілька кроків, і знов закинув долото. Знов ждуть обоє, і знов надармо.
Е, мати го, і здесь не клюйот, а вже от там певно буде клювать.
І він відійшов спорий кусень від полотна і закинув долото.
«От іще дурний москаль! подумала баба. Захотів на долото рибу спіймати. Ну-ну, побачу, яку то він рибу зловить».
Стала коло москаля, дивиться, а другий москаль тим часом зайшов, узяв полотно та й драла. Бачить москаль, що його товариш уже справився, плюнув та й каже:
Е, чорт с нім! Сєводня совсем не клюйот. Бувай здорова, бабушка!
Та й пішов. Баба до полотна еге, шукай вітра в полі!
Три бажання
Був собі дід і баба і дуже бідно жили. Ні зїсти, ні спити, як люди, завжди голодні і холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували та в віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи весь тиждень напівголодні, але ж в неділю не було ще кого ховати Бо ще не було того дива, щоб на селі умер хто з голоду. То вже хіба в місті таке часом трапляється
Ото прийшла до них раз хитрюща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли і переночувати дали.
За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати і останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати, каже вона на прощання. Я собі піду, а ви загадуйте три рази те, чого ви собі бажаєте, і кожне ваше бажання вмент збудеться. Будете ви до кінця життя свого мене згадувати! Та й пішла.