Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!
Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг зїсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:
У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?
Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.
Най буде, сказав і покликав доньку.
Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.
Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.
А була зима. Почав падати сніг.
Ох, мете! сказала дівчина.
Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:
Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.
Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:
Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси у сусідів гавкають.
Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.
Завтра засватаємо іншу панєнку.
Нєх бендзє, мовив парубок.
На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, подумав, то заберу». І побіг за вуйком. Прийшли в село, зайшли до хати, де була панянка.
Добрий вечір вам!
Добрий вечір. Просимо сідати.
Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.
Ми чули, сказав вуйко, що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.
Тато покликав доньку. Та подивилась на парубійка й мовила:
Файний панич
Ану, дорогі гості, просимо до столу!
Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:
Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.
Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.
Най тебе шляг трафить!
Через кілька днів пішли сватати панянку аж у пятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.
О, доброго зятя будемо мати! тішився господар.
Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:
Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!
Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:
Гоп-са-са, ковбаса,
Мазуречик Мундзьо! Гоп-га!
Панянка спудилася й каже:
Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за пять косарів. Най іде собі!
Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:
А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?
Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:
Ну як, Мундзьо вже має пару?
Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию. Більше нікуди не піду, відповів їй брат.
Я дам тобі морг поля і корову, обіцяла Ванда.
Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.
Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:
Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути Завтра підемо до пятої, а потім до шостої
Господар і господиня аж поблідли.
Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. крикнув старий мазур.
Не гнівайтеся, господарю, почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли випє, то ще не таке може наговорити.
Мазур втихомирився.
Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьолу вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:
Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!
Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає, сказала молода.
Най собі чекає. Мені що до того?
Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.
Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.
Кобилячі яйця
Жили собі в сусідстві бідний і багатий. Жили своїми турботами, один до одного не заходили. Бідняк хоч і голодував, від багатого хліба не просив. Якось він заробив трохи грошенят і купив лошатко. Почув багач, що на подвірї бідняка ірже лоша, та й каже до своєї жінки:
Невже наш сусід купив тягло? Піду подивлюся.
Прийшов він до бідного та й питає:
Гей, сусіде! Звідки в тебе лошатко?
Бідний знав заздрісне око багача і пожартував:
Ачей з неба не впало. З яйця висидів.
Здивований багач аж рота роззявив, коли таке почув.
З якого яйця?
Біда, що ти піввіку прожив на світі, а про кобилячі яйця нічого не знаєш, каже бідняк. Тоді слухай. Пішов я раз на ярмарок. Бачу коло воза стільки народу, що й голки не пропхаєш. Протиснувся і я ближче. А на возі сидить чоловік і промовляє:
«Гей, люди, купуйте кобилячі яйця! З кожного вилупиться один чорногривий». Купують бідні по яйцю. А багаті й ціни не питають, кожний мішок наставляє. Мені ледве вдалося купити двоє. Прийшов я додому та висидів за сорок днів лошатко.
Багач слухав, слухав, а далі почав просити:
Сусіде, продай мені друге яйце. Ми свої люди, не будемо рахуватися, я добре заплачу.
Бідняк подумав, похитав головою:
Бідняк подумав, похитав головою:
Хотілося мені і на цьому сидіти, аби пару коней мати. Та не можу я відмовити доброму сусідові.
І викотив з-під постелі велику жовту диню. Багач добре заплатив і побіг з динею додому. Настелив у хліві соломи і висиджує лоша. Жінка почала дорікати:
Чи ти здурів, чоловіче? Хто чув таке, аби з дині вилупилося лоша?
Та багач прогнав її і далі сидів на дині, як квочка на яйцях.
Було якраз літо, і жінка сердилася, що робота в полі стоїть, а чоловік дармує час. І вона пригрозила:
Люди косять, а наша трава пропадає. Так не лише багатство втратимо, а й з голоду помремо.
Не міг багач переслухати жінки. Взяв косу на плече, а диню в мішок і пішов у поле. Вибрав зручне місце на горбку, сів на диню і вигріває лоша. Приносить жінка обід, а він і раз косою не втяв. Накинулася вона на чоловіка, лає його, ганьбить. Не стерпів багач, кинувся на жінку, щоб ударити. А вона навмисне копнула диню. Диня покотилася з гори і розбилася об пень. З-під пня вискочив переляканий заєць.
Коли це побачив багач, то мало не заплакав.
Видиш, жоно, ще два тижні треба було сидіти, то був би цілий лошук. А так лише півлошати, та й те втекло.
Багач та хлопець із села Розумовичів
У великодню суботу ішов із міста бідний хлопець. І наздогнав він багача, що їхав із повною фірою зерна.
Де ви були, пане? спитав хлопець.
Багачеві полюбилося, що його паном назвали.
Возив я пшеницю продавати, каже він. Так не було купців. А в тебе, хлопче, може, вже й ноги болять? Сідай, підвезу.
Сів хлопець, а багач випитує:
Та з якого ти села?
Із Розумовичів, відповідає хлопець.
Чи не такі розумні люди там живуть, що село Розумовичі називається? засміявся багач.
Для себе розуму мають. А дурням не дають. Бо дурні не знали б, що з розумом робити.
Тоді й ти маєш бути мудрий.
Мудрий чи ні, а скільки мені треба розуму, стільки маю.
Незабаром довелося їхати через ріку. Як були посеред води, багач зупинив волів і наказує:
Ти з Розумовичів, то злізай із воза і перейди річку своїм розумом.
Пане, як мушу злізати, то дозволь хоч рудом пройти поміж воли, попросив хлопець.
Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занізку, сів на вола і каже:
Бувайте здорові, пане. Дякую за вола.
Багач почав просити:
Хлопче, як я переїду ріку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поїдемо. Переночуєш у мене, та й гостина буде.
Повернувся хлопець, запріг вола, і далі рушили. Дома жінка багача нагодувала, а хлопцеві постелила на припічку і голодного спати залишила.
Уночі багачеві не спалося.
Хлопче, каже він, ти не вечеряв і, може, дуже голоден?
Не вечеряв, відповідає хлопець. Та з розумом голоден не буду.
Подрімав багач, а далі питає:
Хто в Розумовичах тепер староста?
Був пан Постоловський, каже хлопець. А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали пана Хлібовського та пана Гусаковського.
Про таких панів багач не чув, але похвалився:
Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.
Перейшли ваші перші друзі пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, розповідає хлопець. А на їх місце пана Постоловського поставили.
Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так і не пригадав, заспав.
Вранці прокинувся, а хлопця із села Розумовичів нема. Пропали з хлопцем і чоботи, які хотів багач на Великдень взути.
Понесеш, жінко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моїх чобіт, каже багач.
Пішла жінка паску і печеного гусака витягати, а в печі тільки латані постоли.
Бодай би його громи вбили, вилаяла хлопця. Говорив нам про панів Постоловського, Чоботовського, Хлібовського, Гусаковського та про село Торбонці, а ми й не доміркувалися.
А багач буркнув:
Правду казав, що він з Розумовичів.
Бричка з того світу
В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися з хати не вилазять
От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.
Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.
Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.
Позич, сусіде, мірку зерна до нового, поклонився бідний у ноги багачеві.
Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:
Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.
А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником що завгодно.
Гаразд, дав згоду бідний.
Багач посміхнувся.
Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.
Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.