Ніколи, пане, треба соловя стерегти.
А він як ото забачив пана, накрив пеньок шапкою та й стоїть.
На тобі сто рублів, біжи дожени його, а я твого соловя постережу.
Узяв той і коні, і гроші, тільки його й бачили. А пан ждав, ждав та й каже: «Надув і цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапці «Тьху!» Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяє чоловіка, а той у дупло вліз та й виглядає відтіля.
Чи ти не бачив, питає пан, тут такого-то чоловіка?
Бачив, каже.
Що ж, я його дожену?
Ні, пане, не наздоженете. Якби я вашим конем, я б догнав, так треба ось у дуплі сидіти.
Дожени, каже, я тобі заплачу і в дуплі за тебе посиджу.
Поліз пан у дупло, а чоловік на коня та й подавсь. А пан сидів, сидів у дуплі та там і пропав.
Як пан по-німецькому балакав
Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своєму наймитові:
Я балакатиму до тещі не по-нашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, то ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.
Добре! каже той.
От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:
Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало?
Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало?
Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому, каже парубок.
От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, зять усе:
Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Так їй аж страшно його стало.
От тоді питає вона зятя:
Може, обідати вже будете?
А він:
Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит перекладає:
То він каже, що не хоче обідати.
Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри!», бо їсти страшенно хоче. А наймит:
Ідіть, каже, паніматко, од його, а то бачите аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.
Теща з наймитом пообідала, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме.
А він:
Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Наймит каже:
Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кварту води.
Так теща дала йому шматок хліба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом.
Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.
От уранці лагодиться вже він їхати.
Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець.
А він радий, що такого багато, та:
Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит:
Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.
То теща й позабирала усе назад. От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти і каже:
Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?
А наймит каже:
А хіба ж я знаю по-німецькому! Я ж думав, що як слід переказую.
Про Василя Жагалюка, який мав девяносто пять літ, був бідаком і ошукав пана
Один пан зі своєю жінкою були в літах. От посідали вони одного вечора вечеряти, так пані й каже:
Ми такі багаті, а нічого на цім світі нікому доброго не зробили, та навіть ніколи бідних людей не обдарували. А я чула, що по смерті дістаються люди до неба. Отже, я б тебе просила, чи ти на те згодишся, щоб ми справили велику гостину для вбогих.
А пан і каже:
То вволю твою волю, чи то правда, що люди йдуть на небо, чи ні, але вчиню твою волю. Так завтра поїдемо до міста і дамо оголошення в газеті, щоб усі бідні, які є в нашім панстві, зїжджалися на гостину.
На другий день вони поїхали до міста, а по дорозі рахували, за скільки вони можуть приготуватися до тієї гостини. Воліли скоріше, ніж за два тижні, бо мусили приготувати лави, столи попід лісом, щоб ті вбогі мали де сідати. Як приїхали до міста, то зайшли до редакції і подали оголошення, що кожний убогий дістане їсти, пити на цілий тиждень задарма.
Так за пару днів вийшла газета у світ. А коли убогі почали читати ті газети, то швидко давали один одному знати про таку новину. І так назбиралося багато тисяч тих убогих. Чи то був дуже бідний, чи ні, кожний хотів їсти, пити і бути на гостині.
А найстаршим серед убогих був чоловік невеликого зросту, Василь Жагалюк, сивенький, як голубець, бо мав уже девяносто пять літ. Тут за пять днів почали їхати на ту гостину убогі, і їхав два тижні транспорт за транспортом. Котрі перші приїжджали, то займали перші місця коло столів. Так було зайнятих близько пятдесяти тисяч місць. А решта не мали місця і стояли. Тоді пан з управителем вийшли на поле і побачили, що страшно багато тисяч ще є, і коли б знав був пан, то не зачинав би гостини. А ще ж кожному вбогому в газеті пообіцяв по ринському. Буде замало панського нового маєтку. І каже пан:
Я вдурію, що послухав жінки! Що тепер маємо робити?
А управитель каже йому:
На то є спосіб! Тут багато наїхало таких, що можуть працювати. Ото викопаємо рів, і котрий перескочить той рів, тому дамо двадцять пять ринських, і піде геть.
Але пан і управитель убогих обманули і сказали, хто перескочить рів, то буде їсти, пити і дістане на дорогу, а хто не перескочить, то дістане двадцять пять буків і піде пішки додому.
Ну і закликали вони людей, і викопали рів так глибоко, що котрий впаде, то треба його діставати. От зїхалися козаки з гарапниками. Зранку почали скакати убогі. І кожний убогий старався, щоб перескочити, бо шкодував, щоб задарма не їхав, а залишився на гостину.
Так скакали чотири години, а наостанку і Василь Жагалюк скочив і закінчив скакання. А пан на те дивувався, що такий старий, сивенький і перескочив, та й наказав тому Жагалюкові всипати пятдесят буків, а тим усім по двадцять пять буків. Так як почали козаки бити, то багато повтікало без сліду. Всі повтікали, тільки Жагалюк залишився і ходив довкола двору і питав, за що він дістав пятдесят буків. Каже:
Усі повтікали, а я не піду, я мушу віддати за пятдесят буків сто, або спалю геть увесь маєток того пана.
А управитель порахував тих убогих, що не змогли перескочити рів. Їх було девять з половиною тисяч.
А Василь Жагалюк так крутиться біля двору і стежить за паном, чатує на нього, хоче відплатити.
От він помітив, що пан їде в одне місце на полювання, та й пішов за ним, розібрався догола і свої лахи у корч запхав, а сам виліз на ялицю і сидить.
От він зачув, що пан їде коло тієї ялиці й почав співати (дібрав собі голосу!), як ангели в небі, таких прекрасних пісень.
А коли пан наблизився до ялиці, то дуже зачудувався і каже:
Як довго ходжу по лісу, не чув такої пісні.
І так дивиться вгору, а звідти обзивається Василь Жагалюк:
Е, пане, якби ви сюди вилізли, то відразу почули б, як ангели співають у небі. Але тут мусить бути чоловік голий, інакше не буде чути.
І пан подумав собі: «Так, моя жінка мала рацію, що казала зробити гостину, бо я за все життя не чув такої пісні, аж тепер по гостині». І довго не думав роздягнувся, рушницю повісив, а сам виліз на ялицю. А коли підлазив усе вище вгору, то Жагалюк усе донизу. І як пан уже був на самому верху, то Жагалюк вже одягнувся у панове вбрання, рушницю на плечі, підробив бороду, як у пана, і пішов на дорогу, бо фурман мав підїхати через годину за паном.
Вийшов він на дорогу, а фурман уже чекав, посадив його на візок і навіть не зауважив, чи то його пан, чи то який простий чоловік.
От приїхав Жагалюк до панського палацу та й пішов собі в канцелярію, мав усі ключі від каси, від напоїв у себе. Так повідмикав касу, де які шафи були з убраннями, але довго не збавляв часу, бо сподівався, що пан прийде до нього.
І вийшов на подвіря і закликав того самого фурмана, щоб скочив і закликав козаків. Прийшли козаки, а він з подвіря каже:
Той дід, що ви йому дали пятдесят буків, тут крутиться коло палацу, як побачите його, дайте йому сто буків, бо пятдесят не допомогло.
А пан сидів, може, з півтори години на ялиці та й жодної пісні не чув. Як він уже примерз, та й злізає донизу. Коли зліз бачить, що нема ані його вбрання, ані стрільби. Став думати, як дістанеться до свого палацу так голим не випадає йти. Подумав, подумав та й забрав те лахміття Василя Жагалюка і каже:
От-так мене вирихтував! Але хоч я прийду і в лахмітті, жінка мене пізнає і пустить до палацу.
Наближається він до брами, так козаки його зараз схопили, хоч він кричав, що він є сам пан, а вони не питали, тільки всипали йому сто буків. Так пан аж стогнав і пішов на долину лісом. От зайшов він до свого пахтира (той, що молоко продає). Як прийшов до кімнати, то вже його там пізнали, що то пан. І просили його сідати, і він почав розказувати свій клопіт:
Захотілося моїй жінці балу, і ось бачите, як мене якийсь з тих убогих вирихтував! То попрошу дати мені пера і паперу, я напишу до своєї жінки листа, а ви, будьте ласкаві, завезете, як їхатимете рано по молоко.
І так почав писати:
«Кохана жінко, чи ти знаєш, що сталося зі мною і твоєю гостиною? Там у тебе є дома дід котрийсь з тих убогих, що убрався у моє вбрання. Я тебе прошу, приклич його до себе і скажи йому, що я йому все подарую. Тільки хай нікому не розказує, аби з мене не сміялися, а найбільше дивись, щоб хто зі служниць біскупа не побачив, що я дістав сто буків. (Бо служниці біскупа часто приходили, а біскуп був його другом.) І приклич того діда до себе, скажи йому, що я йому дам до самої смерті утримання, тільки хай нікому не каже і хай мене допустить до двору.
На другий день пахтир поїхав по молоко та забрав і листа з собою. А як приїхав, то зараз панова жінка вибігла і він вручив їй того листа. Як почала вона читати, то відразу вмилася сльозами, що вона до того сама призвела.
Закликала тоді Василя Жагалюка і сказала:
Нічого не бійтеся, мій пан написав листа, що схочете вам дасть, аби вже не потребували ходити за прожиттям.
А дід відповів:
Може сміливо пан приходити додому. Я не хочу жодної нагороди, бо вже своє зробив: віддав за пятдесят сто буків!
Приїхав пахтир додому, застав ще пана дома.
А що, віддали листа пані? питається пан.
Так. Можете сміливо йти додому. Казала пані, що вона все залагодить.
Коли на другий день пан собі сів на той візок, що возили молоко, і приїхав додому, то відразу пані закликала Василя Жагалюка, щоб не мав чого в руках і не пошкодив чоловіка.
А що, віддали листа пані? питається пан.
Так. Можете сміливо йти додому. Казала пані, що вона все залагодить.
Коли на другий день пан собі сів на той візок, що возили молоко, і приїхав додому, то відразу пані закликала Василя Жагалюка, щоб не мав чого в руках і не пошкодив чоловіка.