Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лісу та як свисне! той ліс тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється І до світу спекла вона паляницю, дала йому, він приніс її до змії в хату й поклав на столі.
Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той ліс, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
Ну, справився! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Та зараз йому й загадала: Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:
Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:
Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так і зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
Що загадала?
Він розказав.
Оце вже не жарти, каже та дівчина, хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою: ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його, то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
А що, нічого не вилазило?
А він каже:
Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:
Чого ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
Золотого зайця.
Вона йому:
Де б тут він узявся? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:
А що, немає зайця? І ніщо не виходило?
Він каже:
Ба ні! Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю: а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона й каже:
Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв, приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:
Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія огляділася, що то не заєць був, а її дочка, давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують стугонить земля. Тоді дівчина й каже:
Це вже за нами біжать! Я перекинуся пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
Чи не бачив тут не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
Йшли.
Той питається:
Давно ж вони йшли?
Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я й вернувсь.
Тоді змія йому каже:
Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов аж земля реве, так дівчина й каже:
Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
Чи не бачив не йшли тут парубок і дівка?
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
Чи не бачив не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій каже йому:
Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже:
Чом ти не роздер того ченця й монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:
Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюся рибою окунем.
Зробила.
Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:
Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене».
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував так і забув за ту дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
А ти забув, як я за тебе ліс викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?
А голуб каже:
Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
Забув, забув!
Тоді парубок і згадав за ту дівчину за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!
Про стрільця
Був собі один стрілець і мав одного сина із роду. Більше йому не було як сім років. І пішов він у ліс стріляти, і жодної птиці не стрілив, аж одного зачепив такого, що й не бачив ніколи. А то був перший змій. Він стріпнувся та й сів на дереві і говорить до стрільця:
Ну що, говорить, стріляй!
А той злякався. Змій каже:
Стріляй! Коли ти перший раз наважився стріляти, стріляй і у другий.
Коли той вистрілив, змій і розсміявся. От той налякався так, що не пам'ятає нічого. От змій знову став птахом, та й знову каже:
Стріляв ти двічі, стріляй утретє, так будемо тепер споритися.
Коли той у третій раз вистрілив, той аж упав, увесь ліс завернуло, знову стрепенувся і став змієм, паном став у чоловічому стані. Стрілець став і руки опустив.
Ну, говорить змій, що буде з нами, стрілець? Чи будемо битися, чи миритися?
Будемо миритися.
Ні, говорить змій, будемо битися, бо ж ти мене перший чіпав.
Та то я з дурної голови, прошу пана, каже.
Сідай, каже змій, на мене.
Той боїться.
Сідай, каже.
Мусів сідати. Тоді виніс його на дерево, а потім так, як сидів, та й пустив його Той як упав, то й кості розсипалися стрільцю. Тоді знову у другий раз сідає, той пускає його удруге знову. Тоді кості його узяв зібрав і знову зробив чоловіком.
Ну, стрілець, каже, що буде: чи будемо битися, чи миритися?
Будемо миритися.
Е, ні, каже, ти мене не на добро зачепив, щоб миритися. Сідай у третій раз.
Тоді пускає його знову на землю. Стрілець летить. Убився зовсім на смерть. Тоді знову у третій раз оживив його.
Ну, тепер, каже, чи будемо битися, чи миритися?
Ну, тепер, каже, чи будемо битися, чи миритися?
Ні, тепер, каже, пане, я тебе побив, а ти мене, зробимо мир.
І зробили мир між собою.
Ну, тепер маєш одного сина, пришли до мене на службу, я йому заплачу великі гроші, а як не пришлеш, то тепер роздеру на пір'я, що з тебе і звання не стане.
Ну, той підписався:
Пошлю, каже.
Ну, тепер дає йому змій шовкового клубка і каже:
Куди буде той клубок котитися, туди твій син хай іде.
Прийшов стрілець додому, сів коло стола та й журиться. А його жона каже:
Чого, старий, зажурився?
Єдиного сина, каже, дождалися, та й того треба лихій силі посилати на службу.
Тоді дав йому клубочка та й каже:
На, сину, куди буде клубочок котитися, туди й ти іди за ним і не дивися ні на людей, ні на ворони, ні на сороки, тільки дивися на цей клубочок, куди він котиться.
Прилетів змій додому та й каже жоні своїй і дітям, а в нього було три дочки:
Ну, каже, побилися ми з стрільцем. Приїде до нас на службу парубок. Як тільки чогось не зробить, так я його зараз вб'ю і обід з нього зроблю.
То батько розумний, мати розумна, а менша дочка і ще розумніша була, знала, на чім світ стоїть. Не вспів сказати батько, а вона вже й знає, що йде той хлопець. Пішли вони всі троє купатися в море, та на віддалі одна від одної
А той парубок задивився на ворони і на сороки і клубочка загубив і став на багні, на такому болоті, що й не чув зроду, і плаче. А менша дочка серце мала дуже добре, вже й прилетіла і каже: