Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає:
Іване-царенку, чого ти плачеш?
Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.
Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи!
Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб'ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушник, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа і стала такою жабою, як і була.
Прокидається Іван-царенко аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив.
От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає:
Іване-царенку, чого ти плачеш?
Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!..
Не плач, напечемо! Лягай та спи!
Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди, гречаники так і розпливлись по черені Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники як сонце, такі гарні. Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе і знов стала такою зеленою жабою, як була.
Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ті звелів до страви подавати.
От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
Іване-царенку, чого ти плачеш?
Як же мені не плакати, батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?
Не плач, каже, лягай та спи, якось поїдемо.
Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився.
Не журись, каже, Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить, аж старіш брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися:
Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав'язав та привіз
Не смійтесь, каже, потім приїде
Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:
Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!
Брати сміються з нього.
Чи ти, кажуть, здурів, що таке торочиш?
Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:
Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!
Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів.
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:
Оце ж уже моя голубонька їде!
Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми як змії! Вийшла вона з берлина Аж поторопіли всі така гарна!
От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.
Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде пісні співає, а донизу йде казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, та як махнули правим рукавцем кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим цареві очі позабризкували.
Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала?
Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, аж там лежить жаб'ячий тулубець. У грубі топилося, він той тулубець у вогонь тільки димок пішов Він тоді знову вертається до царя саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз'їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася аж кожушка й нема Шукала-шукала
Чи ти, питає, Іване-царенку, не бачив моєї одежі?
Якої?
Тут, каже, я кожушок скинула.
Я, каже Іван-царенко, спалив!
Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки
Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:
Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у Баби-яги костяної ноги!
Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене полинула
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, пішов шукати.
Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:
Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш?
Іду, каже, дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у Баби-яги костяної ноги, іду, та й не знаю куди Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?
Чому, каже, не знати? Знаю.
Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!
Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш!
Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду Бога молити!
Ну, коли вже, каже, тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до Баби-яги костяної ноги.
Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов.
Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:
Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його не вбив.
Іде далі, вийшов на край лісу, сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок хотів стріляти. Сокіл йому й каже:
Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з'їсти, а вона й просить:
Іване-царенку, не їж мене, кинь краще в море. Я тобі за те у великій пригоді стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася Він увійшов у ту хатку аж на печі лежить Баба-яга костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.
Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?
Ні, каже, бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу жабу зелену.
Знаю, знаю! каже Баба-яга. У мого братика за наймичку служить.
От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:
Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
От він подякував Бабі-язі, пішов.
Іде та йде, дійшов до моря, глянув море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.
А це випливає щука:
Іване-царенку, чого ти журишся?
Так, каже, і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись.
Не журись! каже.
Ударила хвостом об воду став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений, як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з'їв.
От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс сказано просунутися не можна. Ходив, ходив, коли зирк! іде ведмідь.
Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш!
Хочу, каже, як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.
Я тобі поможу!
Як узяв той ведмідь дуб'я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко.
От пішов Іван-царенко тією стежкою аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні, нема нікого; відчинив другі, срібні, і там нема нікого; як відчинив треті, золоті, аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче, і така зажурена, що й дивитися на неї страшно Як побачила Івана-царенка так і впала йому на шию:
Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато, може б, ти мене більше й не побачив ніколи