Ну, каже вона чоловікові, тепер уже більш ти мене не побачиш, піду в монастир відсиджувати за шкуру.
Пішла вона в монастир, а дурень остався вдома. Стало йому сумно самому жити без жінки. Пішов він шукати монастиря, йде та йде, йде та йде, захотілося йому спати. Заснув він, і сниться йому сон, щоб він не їв яблучок тих, що буде йому баба давати коло монастиря, бо як тільки поїсть він ті яблучка, то пропаде на дорозі й не побачить свої жінки.
Прийшов він до монастиря сидить під тином баба й роздає яблучка. Він йде та думає собі: «Оце ж то ті яблучка, що мені снилися». Пішов він, коли та баба кричить:
Чоловіче! Чоловіче! Вернися сюди!
Вернувся він.
На, каже, тобі яблучок!
А що ж за них треба заплатити?
Нічого не треба платити, я так роздаю добрим людям.
Подобалися йому ті яблучка, з'їв одно добре, з їв друге ще лучче; з'їв третє і заснув на дорозі. Спить він, а йому сниться: «Твоя жінка вже не в монастирі, вона тепер живе на Золотих Горах, за горами та за такими морями, що тільки їх ворон і може перелетіти. Як ти хочеш бачити свою жінку, то зроби собі домовину, убий бика й прив'яжи ту домовину; ворон побачить бика, візьме його й понесе на Золоті Гори до своїх дітей». Проснувся дурень, купив бика, зробив домовину, приніс, прив'язав до бика, сам ліг у домовину й лежить. Прилетів ворон, ухватив бика й поніс через моря, несе та й несе. Доніс до п'ятого моря, утомився та й упустив у воду бик утонув, а домовина відв'язалася та плаває собі по воді, а ворон полетів до своїх дітей.
Плавала та домовина день, плавала другий уже тому дурневі і їсти захотілося, а тут нема й кусочка хліба. Став уже дурень просити Бога, щоб його домовина перекинулася й утопила його, коли дивиться під'їжджає до нього жінка.
Здоров, чоловіче!
Здорова, жінко! Порятуй мене! Я вже у Бога просив смерті. Добре, що це тебе Бог приніс.
Вона його взяла й повезла на Золоті Гори. Там вони й досі живуть.
Жінка-жаба
Був один цар і було в нього три сина і как вмирав, почав синам своїм мовити:
Стріляйте, і де стріла упаде, там будете жінку брати. Один стрілив аж у іншу землю до короля, взяв собі принцесу, другий стрілив теж до якогось короля, третій стрілив у болото. Та каже:
Коли я так стрілив, то батькового слова не буду касувати, я піду і зроблю так, як мені Бог дасть!
Так він пішов до болота, а там жаба вилізла. Він бере її та каже:
Свого вітця слова не буду касувати, коли ти вилізла, я тебе беру.
Іде додому, жаба за ним скаче, прийшов додому, а вона через поріг і до покою за ним. Він повідає до неї:
Тепер будеш моєю жінкою.
Та й живе з нею; що сам їсть, їй дає. Пройшло три дні та три ночі. Четвертої ночі ліг спати, а вона познімала жабське вбрання та така зробилася красуня золотоволоса, що такої вроди ніхто не бачив на цілому світі. Але як розвиднілося, знов стала його жінка жабою, а він все одно ходить веселий, що уночі знов його жінка перетвориться на красуню. А коли наступила ніч, його жінка йому й каже:
Ти мій муж, а я твоя жона, але як тільки зійде сонце, я вже буду не твоя. Наутро вона обернулася пташкою та полетіла та прокричала: Шукай мене за осіянською горою.
На другий день він став і плаче, таку красуню мав та тепер не має, і пішов він по світу. Йшов, йшов та прийшов до червоного моря, та ходить коло моря, плаче. Не може ані переїхати, ані переплисти. Бачить він, що у небі кружляє орел, він тоді став його кликати:
Орле, орле! Візьми ти мене, перенеси мене через червоне море, я тебе буду годувати, чим ти схочеш, і напоєм поїти, яким сам схочеш. Віднеси тільки мене до гори осіянської.
Орел йому на те відповідає:
Гаразд. Сідай, я тебе понесу.
Летить, летить через море, летить день, летить ніч. Вже зголодніли. Орел і мовить:
Я тебе вже не маю сил нести, якщо ти мене не нагодуєш.
Тот взяв урізав свого стегна та нагодував орла.
Виніс його орел аж на гору осіянську, а там паслося стадо овець, орел йому й каже:
Коли б ти мене накормив, я б тобі не дав би загинути. Один ти все одно загинеш, сам нічого не зможеш зробити.
Тот взяв пішов до стада, зарізав ягня та дає орлу їсти.
Орел поїв та відповідає:
Твоїй жони тепер і половини нема, бо її проклята баба заїдає. Йди зі мною, я тобі покажу, де той двір.
Тот взяв пішов до стада, зарізав ягня та дає орлу їсти.
Орел поїв та відповідає:
Твоїй жони тепер і половини нема, бо її проклята баба заїдає. Йди зі мною, я тобі покажу, де той двір.
Полетів орел показувати той двір. Зайшов Іван до того двора великого, став заглядати у покої. Та знайшов свою жінку саму в одному покої, та така вона стала чорна, і не впізнав би її, якби ні золоте волосся. Вона як його побачила, зараз зраділа й говорить до нього:
Заховайся у цьому ліжку, як прийде проклята баба, ти її вбий, але почекай, поки сонце вийде.
Він так і зробив. Як баба прийшла, зв'язав її та став чекати, поки розвидніється, та питає її:
Нащо ти так мою жінку зсушила?
А баба та просить його:
Я тобі королівство дам, я тобі стадо дам, тільки не вбивай мене.
А він і слухати нічого не хоче, тільки щоб баба зробила його жінку такою, як вона була. А баба йому на це відповідає:
Йди зі мною, не муч мене так, не бий, я дам тобі все на світі, що ти схочеш, і її уздоровлю, як була, такою і стане. Я їй дам покій.
Пішов він з нею, а вона мала свої палаци. Як прийшли вони в ці палаци, дала йому баба такої води, що як ту воду буде три дні пити, то стане його жінка такою вродливою, як була. А Іван їй на це відповідає:
Це все треба перевірити, правду чи ти кажеш, до того я тебе не відпущу. Коли ти її життя відібрала, то я твоє відберу.
Повернулися вони до тих палаців, де була його жінка. Стала вона знов такою красунею, як була. А баба й каже тоді:
Не вбивай мене, ходім я тебе ще свої палаци покажу. Там у мене срібла й золота вдосталь.
А Іван її все одно не відпускає, прив'язав її на шнур і каже:
Ну що ж, показуй ті твої палаци.
Вона як відімкнула свої палаци, а там такий запах зробився. Іван і жінку з собою взяв. А там всього так багато: і срібла, і золота. І все це баба йому дарує, аби тільки він не відбирав її життя. А він все одно не відпускає бабу. Тоді вона йому й каже:
На тобі такі чоботи, як їх одягнеш, то тя по коліно ніхто не побачить, та такий сурдут, як в нього загорнешся, то тебе по голову ніхто не побачить, та таку шапку, як візьмеш її на голову, то тя ніхто не побачить. А ще дарую я тобі таку булаву, що будеш мати міць над всіми дияволами сильними.
Але все одно не повірив цій бабі Іван, бо то була страшна відьма і в багатьох людей вона життя повисмоктувала. І він її стратив, а сам сів на царство. Про це все повідав цар один проклятий, тої баби родич кревний, і зібрався він на гору осіянську до бабиного царства.
Іван тоді й каже своїй жінці:
Ти собі сиди тут, а я піду на гору битися з поганським царем, який летить вже до мене на поєдинок.
Вдягся Іван у чоботи, сурдут та шапку, щоб його не видно було, взяв булаву та й пішов на гору.
Як прилетів той бабин родич поганський, а Іван як булавою почав махати, то прилетіло двадцять чотири дияволи і побили того короля.
А Іван з жінкою своєю стали царювати.
Царівна-жаба
Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже:
Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ час уже вам подружжя шукати.
Час, кажуть, таточку, час!
Забирайте ж, каже, діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
От вони повиходили, понатягали луки та й нум стріляти. Старший стрельнув загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
Не віддавай же, каже цар, її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.
Не дам, каже, цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Я, каже царенко, тебе візьму.
Намовились. Поїхав він.
Середульший царенко стрельнув звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:
Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
Не віддавай же її, каже князь, нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.
Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
Не віддавай же її, каже князь, нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.
От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже:
Я тебе візьму.
Погодились. Поїхав.
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко його звали Іваном-царенком, як стрельне загула стріла ні високо ні низько вище хат, та й упала ні далеко ні близько коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:
Верни мою стрілку!
Не дам я, каже жаба, цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.
От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два старший і підстарший такі раді!..
А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:
Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили?
А старший каже:
Я, татку, знайшов царівну.
Підстарший:
Я князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!
А ти чого, Іване-царенку, плачеш?
Як же, каже, мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати Чи вона мені рівня?
Бери, каже цар, така вже, видно, твоя доля.
От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший князівну, а Іван-царенко зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля».