Як розвіяти смуток? Виспіться, поплачте, прогуляйтеся лісом чи полем, привітайте перехожого, помоліться подячно, зїжте щось смачне Якщо не поможе, повторюйте знову і знову, доки не врозумієте, що се маленькі втіхи, котрі вкупі звершують радість буття.
Ми вивищуємося над собою, коли починаємо поводитися з иншими ліпше, ніж вони з нами.
Помагаючи иншим, ми помагаємо собі.
Одяг се не тимчасове, його не можна рахувати за непотріб або щось незначне. Одяг має з людиною глибокий, дуже тісний звязок. Вчасно періть, очищайте, провітрюйте одежу, давайте їй «відпочити».
А головно: довіряйте їй.
Старіє не лише плоть, але й мозок та нерви зношуються. І се нас більше встарює, ніж час. Нерви впокорює і вберігає стягання духу, благочестивий устрій життя, поміркованість у їдлі та питві, помірні подорожі, молитовна захорона від зловорожого світу. А мозок повинен мати роботу, як і руки. Освіжає його читання Письма і книг любомудрія. А в побиті щоденному прилучення до надбань культури й просвіти того краю, де живеш. Куди б не завіяли мене вітри мандрів, перше, за що беруся, вивчення мови терену, який мене прихистив. Се і для мозку вправа, і обнова пізнання світу, і прищеплення до кореня, з якого й сам, чужинець, ссеш силу. Дуже важно, памятаючи свою, бесідувати на мові корінного народу, бо «язик то віддух соли землі». Місце прожиття дає нас силу через прийняття його всім серцем і розумом.
Тогди ми нігде не є чужими.
Захорони в серці сонце
Ніхто не давав мені вихову. Люди, що обступали мене в дітвацтві, були темні в науках і неписьменні. Зате твердо держалися доброчесности й людяности. І в тій темноті злигоднів і забобонів їм світило сонце правди старовіку. Дідо, що замінив мені студеного вітця, повчав не приписами й погрозами, а ясністю прикладу. Пригадую, як ми сиділи з ним в полі під возом, перечікуючи хлющу. Дощ то надбігав, то вичахав, блискавиці сікли хмаровиння, пробивалося сонце. Дідо мрійливо мовив:
«Жиється далеко приємніше в сонячний променях, аніж під захмареним небом. Так і кожде привітне слово, кождий ласкавий взір розсіває кругом тебе ясні промені».
Хмари й далі змагалися з ясністю, доки вона їх не зломила. І дідо мій, діставши батіжок, довершив сказане:
«Захорони сонце в свойому серцю, най сіяє воно привітністю».
Можна назвати той давній припадок способом вихови. Та я волію вважати його наукою радости.
Дістає той, хто неустанно просить. І хто дякує. Однак прохання і дяку неодмінно звершуйте хвалою.
Плавали ми з моїм товаришем Отаром у Курі. Вода була тверда і гостра, як скло. Бистрина оглушувала, сліпила, забивала памороки. А він, родимець тої землі, збитошно сміявся і гукав мені:
«Хапай хвилю за гриву!»
Я й далі так чиню, пливучи рікою поживання.
Царем природи стаєш по тому, як признаєш себе її слугою і рабом. Я прожив у хащовому безлюдді майже сім літ. І Ліс-батечко навчив мене, нерозумну дитину, науці вижиття. Себто складати природі жертви і приймати їх від неї. В лісі самотугом навчився я полісувати. Слово «полювати» не люблю. Бо охотився я не для охоти, а щоб жити. По тому, як прийняв я в себе природу, вона прийняла в себе мене, стала відкривати нехитрі секрети прокорму в дикому обшарі. Спершу хворого чи зраненого звіра мені показували ворони. Я, Ворон, пізнав сю птицю, як мудрого помічника і водночас підступного противника. Ворони неохоче ділилися зі мною здобиччю, доки я сам не навчився добувати і вони почали вимагати свою частку.
Книга Лісу відкрита й доступна глузду. Важко дістати звіра без оружжя, та коли ти проникнеш у єство звіра, його слабости стають твоєю силою. Великих птиць я добував маленькими хитрощами. Насипав під деревами жовтий сухий пісочок, на ті платки мали падати сонячні промені. Птиці любили кушпелитися в піску. Від одного насипку до другого була відкрита доріжка, а з боків майстерно виставлені перепони з сухих гілок. Так птиці попадали під зігнуту дужку з петлею. Чи під жердину, що піднімала їх на волосіні в воздух, так і висіли. Були й инші ловинки, що вдаряли камінцем
Коли я обходив свої пастки, бувало, ворони вже розкльовували здобич. Доки я не знайшов роб і на розумну птицю. Ворон дуже обережний і не любить ніяких пристроїв: я підвішував над сильцями дощечки, на яких випалював слова: «Я теж Ворон, і се моє, а не твоє». Клав їхне всюди залишав десятину птицям. Надійно помагало.
Мені ж помагав нутряний здогад, що все в лісовому царстві підвладне закону рівноважного ділення: одна рука бере друга віддає. І тоді ти вчуєшся царем природи, коли врозумієш, що поряд царює і звір, і птах, і гад, і жаба, і комашина. Се є справедливе й милосердне царство для всіх його малих і великих насельників.
Ліс продиктував мені й инші свої закони: не брати зайвину, не лишати слідів, не набивати нових стежок, не турбувати живноту в полудень, не полісувати в празники, не споживати їжу на місці ловлення, не гасити огень водою, не ставати в тінь кривих дерев Навчив мене говорити із звіриною, напоумивши, що одні з них розуміють лише прокльони, инші лагідні прохання. Як і люди.
Вберігаючи спокій лісу, я дістав його обереги. Заскочений зимовою ніччю просто неба, я в теплому захистку легко добував до ранку. Валив стовбур на стовбур, прокладаючи їх сухим мохом, гіллям і грибами і підпалював. Деревина тліла й гріла мене на мякій постелі з хвої.
Пізніше, в тайгових промислах, я ще більше всвідчився в мудрій зріднености компонентів природи, що виказують її високу мету і лад.
Ще на гадку приходить старий алтайський ловець Прохорій, котрий учив мене підготовлювати псів для полісування. Їх добирають у щенячому гнізді, вгадуючи котрі народжені для лісової служби. На піднебінні їх се написано. У тих щенят, котрі будуть ходити по оленю, такі ж черлені смужки на яснах; у тих, що годяться на дичину, в роті є такі ж горбики, як у тетерука; у псів на білку зів влаштований так, як у білки. Старі полісники вважають, що з сотворення світу все передбачено для ловецтва, як для першого прокорму в природі.
Якщо годиш Богу так, як сам хочеш, то й Він заплатить тобі, як схоче; а якщо служиш Богу так, як він хоче, тогди Господь заплатить тобі, як ти хочеш. Один святий чоловік сказав.
Наше земне життя не може бути цілком щасливим, бо не є небом; але не може бути й цілком нещасливим, бо не є жертовною дорогою до неба.
З душею, але без Духа, тогди ти наче з порожньою торбою ходиш і чекаєш, коли хтось укине до неї щось доброго. Той, хто прийняв Духа, вже сам ділиться Ним із иншими.
«Чого найбільше хибить українцям?»
«Найточніше на це відповів найперший українець Шевченко: єдиномислія і братолюбія нам бракує. Через незгоду, розпорошення сил можуть упасти найбільші народи. Прикро, але серця українців ідуть одні проти одних, тогди як мали б злучатися проти зла і кривди. Проте я вірю, що прийде час і поодинокі патріотичні групи злучаться в єдиний національний здвиг і витягнуть державу з вікового поневолення.
«Посійся не словом, а розумом, ниво!» Той же Тарас Григорович закликав.
«Що буде з нами завтра?»
«Те, що ми закладаємо нині. Вже зараз, і кождий із нас».
Віщування погоди
Жаби скачуть по дорозі на дощ.
І коли птиці обскубуються теж на сльоту.
Кріт риє на теплу і вогку годину.
Ранній дощ, як і жіночий плач, довго не держить.
На мокро павук рве свою сіть.
Раки перед дощем жваві, скачуть у воду.
Черлені хмари перед сходом сонця на дощ. А також коли хмари тягнуть громадою горі.
Каня високо літає і плює дощ просить.
Ворони під стріхою сидять на довгу мокву.
Ластівки дуже високо літають стягнуть хмари з громами.
Дощу сподівайся, коли сонце черлено заходить із пасмами.
Також на дощ: ворон купається, жайворонки літають громадою, горобці купаються в поросі, кури хвостами крутять, хрущі гудуть увечері, кіт миється, зелена жаба крюкає, неповний місяць косо стоїть.
І коли: роса скоро пропадає, тумани кубляться, черви виходять із землі, мухи і блохи нестерпно докучають, пчоли впорожні вертаються, дзвони і шум води чути здалеку, гори димлять, мраки відгонять паленою соломою, хворі кости кришить, по заході сонця небо мідяне, довгі вечірні сутінки, місяць блідий і роги тупі, вітер тягне з полудня, місяць не показується три ночи, звізди великі і тьмаві, дим стелиться по землі, камінь і сіль самі від себе мокріють, сажа в коминах паде все провіщає дощовицю.
Запалений місяць на вітер.
Огень дуднить і палаюче дерево тріскає буде вітряно.
Павуть стягує сітку чекає вітер. Волоче здобич до гнізда і густо обсновує на хмаровиння.
На вітряну годину місяць великий і черлений, а ріжки чорняві. А звізди ніби рухаються.
Рясна роса, густа заморозь красна година буде.
Добру погоду віщує ясний місяць із острими берегами. Її показують і ясні звізди, що блиском миготять.
Кішка стіну шкрябає на мороз.
Восени горобці громадою сходяться і голосять на сніг.
Коли миші високо гніздяться великий сніг буде.
Восени густо павутини буде добрий урожай.
Те ж віщує і звіздяний Святий вечір.
Много гриба мало хліба.
Якщо навесні перший грім прийде з півночи, чекай урожайне літо.
В новоріччя густий іній на деревах густо буде овочу.
Миші лізуть під стогами в землю люта зима гряде.
Те ж віщує і звіздяний Святий вечір.
Много гриба мало хліба.
Якщо навесні перший грім прийде з півночи, чекай урожайне літо.
В новоріччя густий іній на деревах густо буде овочу.
Миші лізуть під стогами в землю люта зима гряде.
Серед зими вода в потоці нараз потепліє велика студінь паде.
Проти холоду свиня солому на собі несе.
Файно терен цвіте довго цвісти морозам.
На дубі жолудь уродив мяка зима буде.
Много павуччя довга осінь і тверда зима.
Красний час на Успіння красна буде осінь.
Що більше мух тим довше літо.
Якщо береза рано зазеленіла буде сухе літо.
Якщо майові хрущі покажуться зарано чекай сльотаву яр.
Се потверджують і ранні жайворонки, що низько літають.
Слимаки в полі морозів уже не буде.
Хмарний май студений юній, рік буде добрий на сіно і плохий на жито.
Весною дощ парить восени мочить.
Кождий із нас носій своєї новини
Бував я і в лісах Виговського краю, що не знали сокири. Знався зі старовірами, кріпкими христолюбцями. За «ясну голову і чисте серце» були вони до мене прихильні. Казали: «Душевна наука не світська, на все має відповідь. Без пояснення тебе не залишимо. Якщо своїх книг не стачить, пошлемо до відрубних скритників» І я подячно приймав; хіба міг їм сказати в очи, що прийшов сюди не із запитаннями і не за відповідями, прийшов щоб від них одійти. Прибув за спокоєм серця, який старовіри стерегли тут, у правічних пущах. Посеред дерев, каміння і води. І мали благість днів і трудів, чисті, як аркуші. І я їх мав. І називав се одним словом Лад.