Якщо все йде в нитку добре. А якщо навиворіт теж не біда. Червак стає кволим і здихає, коли його покласти в мяке клоччя. Поборення лихоліть гартує дух.
Вік не хворота.Поліття заслужена доба спокою і миру, стягання духу. Приймайте сладу дня, черпайте спокій ночи. Робіть те, що треба, і не зважуйте зроблене. Сповідайте помірність і поміркованість. Плекайте добродушність. Держіться землі, любіть її і вона вас так прийме. Нищоту любощів заміщайте любовю. Споглядайте світ у широті і цілости його, а не у відрубности родинній, домашній, просторовій. Много ходіть, та не відлучайтеся далеко від родимих теренів. Очищайтеся водою, довіряйте їй. Нехай плин життя вашого буде, як тиха ріка.
Не речі нагромаджуйте громадьте дух
Вода мій учитель. Ось що вонамене навчила.
Вода уникає прямого сонячного світла, любить затінок.
На осонні жерела вичахають і всихають.
Студена вода має більшу силу, ніж тепла.
Вільна вода має більшу потугу, ніж скута.
На поверхні легше плавати, ніж на дні.
Плавба в студеній воді проти течії множить сили. Се навчили мене риби струги.
Навіть камінь пливе, якщо не кострубатий, а гладкий, обтічний.
Аби бути здоровим, треба мати здорову натуру. І силу характеру. Потребою зробіть легеньку «муштру» тіла й духу бодай одну годину в день. Більшість недугів як приходять, так і минають самі. Їх долає наша кріпка природа, себто робота, вправи, терпіння до холоду, голоду, жари, втоми, здоровий природний стіл, жива вода. Що більший натиск світу на нас тим більше треба годити здоровлю. Звір при сьому рятується бійкою або втечею. Людина свідомими фізичними та духовними вправами.
Жадібність виростає з кореня заздрощів. Хочемо мати, вдержати більше, ніж инші. Та хіба можливо стягнути все на себе? Тим більше скористатися тим. Найгірша жадібність зазіхання на чиюсь особу, її свободу, успіх і щастя. Давайте своїм ближнім волю вибору і поведінки. Дайте можність їм бути самими собою, без вашого диктату.
Бо хіба мож відібрати від когось його шкіру?!
Голди і китайці, з якими я провів роки ловецтва, люди на подив витривалі, стійкі й дужі при зовнішній недолугості. Тижнями обходяться без даху, часто без їстива, сплять під дощем і на снігу, носять на собі чималі тягарі. Не знають докторів. На перший взір виглядає, що ніскільки не переймаються своїм здоровлям. Та се не так. Я мав достатньо часу й цікавости, аби придивитися й оцінити нехитрі дії, що помагали їм мякшити невигоди лісового життя.
Рідко я видів, аби Чан Бао мився водою, зате день він починав «змиванням» лиця сухими долонями. Звільна розтирав щоки, скроні, чоло і очи згори донизу і знизу догори. Відтак робив се з вухами, спершу пальцями, а потім долонями. Далі брався за голову, ретельно розтираючи тімя з чола до потилиці і назад.
Инші супряжники мали й свої способи. Схрестивши пальці, закидали руки ззаду на шию. Тоді намагалися відкинути голову назад, переборюючи опір рук.
Сидячи, злегка нахилялися вперед і горбами долонь розтирали поперек: одна рука вгору друга вниз. Далі від хребта в боки.
Коли я допитувався, для чого те роблять, пояснювали: «Розбуджуємо духів охорони, аби перебули з нами день». І я зримо бачив, що се таки «охороняє» їх. І вдячно перейняв оті вправи. І ділюся ними.
Сотні рецепцій лікування людей знав поважний доктор Джеордже з Румунії. Та сам лікувався здебільшого медом і корицею. Що се за дивні дари! Ними можна злікувати ледве не все: і застуду, і кашель, і глухоту, і випадання волосся, і хвороти шкіри, і виразку, і кволість, і засоленість кісток, і забитість судин, і ожиріння, і серце вкріпити, і болі зняти, і шлункові помогти, і подих очистити, і шкіру освіжити, а головне відмолодитися цілком.
Денна мірка: 1 ст. ложка меду і 1 ч. ложка кориці. Розподілити на 23 прийоми. Можна розводити їх у холодній (!) воді або мастити на хліб. Найліпше сі ліки діють, коли їх брати натщесерце перед сном.
На другому місці в поважного доктора була харчова сода. Називав її «попелом небесного огню», що спалює майже всі хвороти, виводить отрути і викликає нехіть до поганих звичок. Соду слід брати по 5-20 грамів на день, запиваючи водою або з гарячим молоком (холодне молоко взагалі погано приймається організмом). А щоб позбутися куріння ще й полоскати рот густим розчином соди. Дуже помічна вона і від алкоголізму та паразитів, від нервів, цукрівки, запалень, отруєнь, застуд, гниття зубів і навіть раку.
Мій навчитель уважав головними засадами довгожительства оріхи, всякий овоч і всякий плід на столі, а найперше абрикос. Се для тіла. А стосовно душі раяв: «Не речі нагромаджуйте громадьте дух». На сніданок приписував їсти каші зі злаків і відмовлятися від мясного та масного на ніч. І не цуратися роботи, яка, однак, не має втомлювати. Навпаки уникати всього, що стомлює.
Ягоди найбільші обереги нашого мозку. В першому ряду чорниця, полуниця і ожина. А при них і волоський оріх.
Де пиття нема пуття. Пиття горілки глитання вогню, добровільне самоспалення.
Винна ягода дивниця, вино чемериця.
Пиво каламуть, пивні дріжджі здоров будь!
Куріння засмолювання єства, найдикіший спосіб самогублення.
Після пятдесяти років приходить мудрість серця, після сімдесяти мудрість душі. Найбільш радо я спілкуюся з тими, котрим за 70 і котрим менше 6.
В чому зрілість чоловіка? В тому, що він є для себе лікарем, провідником, який знає свою мету, і майстром розумного, приязного слова.
Барва світу не в очах, а в душах наших. Щоб обрати той колір, мало пильного взору, потрібна ще й достатня воля, потреба світла і добра. Бо якою барвою ми наділяємо світ, такими відблисками входить він у наше життя.
Велике вміння вчасно почати й завершити. Вчасно прийти і піти. Тоді не задержуємо в розвитку ні себе, ні инших. Покидайте вчасно те і тих, що вас гнітять і руйнують. Ми не для того, щоб ставати земними жертвами. Ми відкуплені. Ніхто не цінує наше життя більше, ніж ми самі. Два неоціненні дари маємо життя і здатність любити. Се наші опори, які можуть перевернути світ. Ми не знаємо достеменно, коли і що починати і як закінчувати, та коли пробуємо, рухаємося, шукаємо все приходить вчасно.
Велике вміння вчасно почати й завершити. Вчасно прийти і піти. Тоді не задержуємо в розвитку ні себе, ні инших. Покидайте вчасно те і тих, що вас гнітять і руйнують. Ми не для того, щоб ставати земними жертвами. Ми відкуплені. Ніхто не цінує наше життя більше, ніж ми самі. Два неоціненні дари маємо життя і здатність любити. Се наші опори, які можуть перевернути світ. Ми не знаємо достеменно, коли і що починати і як закінчувати, та коли пробуємо, рухаємося, шукаємо все приходить вчасно.
Навіть дива.
Не менш важна наука розуміти, що немає поганих людей. Є люди, які різняться від нас. Не дурний мовив: у кождої душі є струни, створені лише для чиїхось пальців. Навіть дерева в лісі ростуть одне біля одного за однорідністю. Навіть каміння в громаді припасовані одне до одного Нам теж не варто силоміць тулитися до тих, які чужі нам духом. Се виснажує і нас, і їх.
Стосунки тоді плідні і радісні, коли несуть обмін і збагачення. І не обкрадають нашу свободу.
Маяки на узбережжях життя
Не плутай жалість із спочутливістю. Спочутливість піддержує віру, а жалість лише відбирає наші сили й нічого не дає тому, кого шкодують. Ще гірше жаліти себе. Се означає топтати цінність свого неповторного життя, чекаючи намарно, що його облаштує хтось.
Приймай усе своє, як с в о є, і ні про що не жалій.
Колись я зводив маяки на морських узбережжях. І знаю, що одних вони дратували миготінням, другим служили дороговказом, третіх спасали. Памятаймо про се в бажанні бути найліпшими, в надії, що комусь будемо потрібні більше, ніж собі. Наповнюймо собою порожнечу в собі.
Світімо собі тоді й инші скористаються світлом маяка нашої душі.
Як пять пальців на руці бережуть твоє тіло так пять любовей збережуть твоє серце. Люби Бога. Люби вітчизну. Люби родину. Люби роботу. Люби себе.
Як угадати справжню цінність?Вона не десь там, а на відстані долоні. З тобою, біля тебе і для тебе.
Кажуть, надія вмирає останньою. Дурниці. Надія нігда не вмирає. Вмирає очікування. Надія ж запліднена вірою. Тому вона з нами до кінця.
В пору мого бурлакування морськими берегами я зустрів дивовижного чоловіка. Можна б сказати півчоловіка. Мав він нерухомі ноги, тягав себе на руках, припасувавши знизу старе сідло. В передню бутність він був удатним рибаком, виходив на шаланді в море. Та сталося, що в зимовий шторм обморозив ноги став калікою. Але й по тому, як і переже, щорання кутуляв до моря, позирав удалину, чекав рибарів. І проводжав їх. Руки свербіли без роботи, а ноги тому не волили. Та якогось дня взявся й сам до діла. Намістив над валунами два котли, назбирав колоди-плавуни, наколов дров і запалив ватри. В одному казані варив юшку, в другому чай. Вернулися змучені риболови а їх стрічає теплий дух варива. Доки витягли сіті, винесли рибу а миски вже парують на ящиках. Смакували, грілися, фіглювали. Вділили дещицю з улову й каліці заробив! І так щодня. На холодних морських гонах ловцям клично блимало родиме огнище. І з веселішим серцем вертали вони на свій берег.
Я не поклав там свій маяк. Ватра каліки служила найліпшим маяком. Утятий грізною природою чоловік давав високе світло мореплавцям. З нанесеного дерева склав собі хижку і ціле літо жив на березі. І годував людей, і помагав їм, чим міг. Довівши всім, і передусім собі, що людина годна дещо робити й на колінах. Я зійшовся з ним, і в простецьких бесідах безногого відкрив непросту душевну науку: не слід нарікати треба прощати; не слід винити треба приймати; не слід боятися треба вірити; не слід жаліти треба дякувати; не слід чекати треба починати жити зараз.
Не передати словами й половини дивовижі людської сили. Навіть половина людини може піднятися в духовному зрості над собою.
Світець. Пять днів ми нипали болотами Чувашії. Мокрі по пояс, затруєні баговинням, зїдені мошвою, виголодані ряска і зморщені ягоди були нам кормом. Спали навстоячки, привязавшись до калічкуватих вільх, і, здавалося, що ноги гниють разом із зопрілими чувяками. Останньої ночі мій попутник у маренні проплямкав блідим, як у риби, ротом: «І тогди ти захочеш теплоти І світець тогди здасться тобі ясним сонечком»
Я не знав, що таке світець. Та й не силкувався дізнатися, бо не мав сил на пусту цікавість. А пополудні другого дня, видати Божою рукою, вибрели ми на тверду косу. А нею вже втяглися в благенький підлісок, вилізли із зибучих мохів у кволі трави. І впали без душі перед халупою, згромадженою з колодника. В ній подвизався вибілений віком дідок-лісовичок, безсловесний, як камінь, що служив йому порогом, столом і пічною кладкою.