Синій зошит - Мирослав Иванович Дочинец 5 стр.

Призвичаюйся ходити босоніж. Навіть у обувці ходи так, ніби ходиш босака.

Високий чин уміщує слово «чинити». Весь час щось чини. Накопичуй учинки. Се комора твоїх нетлінних скарбів. І вищий чин служіння.

Память не в памятниках. Однак люди люблять їх ставити людям ідоли в камені та металі. Якби моя воля, я б клав памятники хіба що корові, бику, вівці, куриці, собаці, яблуку, сливі, винограду, помідорі, капусті, часнику Тому, що приденно нам служить, що годує нас. Мені під смак мудрий гумор одного великого чоловіка, якому хотіли здвигнути памятник у Римі ще за його тривку. «У скільки се обійдеться римлянам?» поцікавився той. «У шістдесят золотих»,  відповіли власті. «Дешевше вийде, якщо я постою на постаменті живим»,  сказав великий римлянин. Його й досі памятають і без памятника.

Правдива память нерукотворна.

Ще раз про довгожительство. Довго вчися і будеш довго жити. І плекай звичку діяти. Дія мучить, але й учить. І освіжає, кріпить нас. Труди праведні подовжують дні, не дають пощезнути, як пустоцвіту. Мене один можновладець із Москви називав і так: «нещезновенний старик».

Розумний дурному толерує й благоволить. Дурень же ніколи не любитиме розумного.

Дві міри бажання. В бажаннях наших, як і в усьому, має бути розрахунок. Як у крамниці. Бажай лише стілько, за скілько зможеш розплатитися. Бажай стілько, скілько, в разі чого, зможеш покинути і не гризтися втратою. І так у всьому.

Ціни і цінності

Як файно віншували запорожці тим, кому вручали гетьманську булаву: «Дай тобі Боже лебединий вік і журавлиний крик!»

Будь дитиною! Зберігай відчуття, що в тебе всього з лишком. У природній мудрости своїй діти вважають, що їм досить хисту і снаги, аби мати те, що їм треба. І що вони гідні того, аби мати се.

Дослухаймося, як кличе нас природа. Косиця кличе пахом. Дерево плодом. Животина покірною відданістю. Птиця співом. Риба пругкою силою. Комашня потішною музикою. Ріка свіжістю. Гора схованою силою. Луг розлогою красою. Поле ситим спокоєм. Небо пречистим безміром. Звізди чаром потойсвіття. Камінь непорушною твердістю. Сніг сліпучою чистотою. Дощ спасительною щедрістю

То не просто звуки і барви то поклик і гоєння.

У перші три секунди ми «впізнаємо» людину: які добра чи загрози може вона нам принести. Се відкриває нам глибинне нутряне чуття без участи розуму і досвіду. При зустрічі з новою людиною я маю звичку проказати подумки: «Господи, дай їй добра і щастя». Таке нечутне віншування вседно вловлює чужа душа і настроєність незнайомця до тебе складається по-иншому. Я се відкрив і випробував на звірах у свою лісову бутність. Можна було обходитися без звуків і рухів: звірі майже поголовно відчували мою нутряну приязнь і бажання їм добра. Зчитували стан мого серця. Так я долав їх ворожість, прихиляв до себе і мав від них хосен.

А ми ті ж звірі, лише підкультурені поступом.

Вже нині, в оцю мить, цінуй те, що маєш. Не чекай, поки час змусить тебе зробити се.

Бо тоді вже тої цінности може не бути.

Правда має дивовижну силу міняти нас. Від самого кореня міняти. Коли говоримо правду собі та иншим вона стає частиною нашого минулого.

А брехня долею майбутнього.

«Старим тяжко»,  гнітяться люди. Так, старим буває тяжко, але до сього часу ніхто не придумав иншого способу прожити довше.

Наймирніший народ українці. Бо хто ще своїх ворогів називає «воріженьками»?!

Мирний народ сильний народ, бо мир старший за войну.

А брехня долею майбутнього.

«Старим тяжко»,  гнітяться люди. Так, старим буває тяжко, але до сього часу ніхто не придумав иншого способу прожити довше.

Наймирніший народ українці. Бо хто ще своїх ворогів називає «воріженьками»?!

Мирний народ сильний народ, бо мир старший за войну.

Коли після парення у своїй лазенці і вимокання в глиняній купелі я запарюю чай із дванадцяти зіль, у мою хижу заселяється ще одна душа душа трави.

Найчастіше удача приходить до того, хто її не потребує. Удачу можна обійти, і вона весь час буде тебе наздоганяти.

У кождого свої цінности. Для прикладу: були два браття багатий і бідний. На Різдво багатий брат надіслав бідному картку з гратуляцією і підписав: «Йоганн Бетховен, власник маєтку». Бідний брат відправив у відповідь своє вітання, яке підписав: «Людвіг Бетховен, власник голови».

Є ціни і є цінности.

Мірка доброї роботи. Коли я був малим, дідо раяв мені: «Роби все так, як робиш для себе». Коли я набрав літ, учені люди повчали: «Роби так, як книжка пише». Коли я зріс у дусі, я сам дійшов розуміння: «Все робити треба як для Бога».

Не тонуть, падаючи у воду. І тоді, коли борсаються у воді, теж не тонуть.

Тонуть, коли стоять у воді.

Те, що робиш нині, важніше за те, що збираєшся робити потім. Що було того вже не немає. Що буде того ще немає.

«Коли-небудь зробиться» се тепер. «Хто-небудь зробить» се ти.

Всі ми різні у своїй схожости. І схожі у своїй різности. Те, що хтось може, можеш і ти. Те, що ніхто не може, не зможеш і ти.

Я такий, як ти. Ти такий, як я.

Всі великі войовники вигравали войни до їх початку. Всі великі перемоги зіткані з дрібних поразок.

Коли в роботі не помічаєш час, робота буде виграшною. Якщо в праці не бєшся за результатом, вислід буде добрим.

Про цінности.Золото і в болоті не стає міддю.

Годуйте одне одного любовю

Проникливі чоловіки і жінки впізнаються, що вони одне для одного. Так сходяться дві половинки, аби зіллятися водно. Вибір жінки: він має добувати і захищати. Вибір чоловіка: вона має давати йому снагу, щоб добувати й захищати. Чоловік віддає жона приймає. Ми й тілесно, своїми органами, так виліплені.

Жінка веде чоловіка. Веде енергією любови. Се пестощі, лагідність взору, теплота слів, нутряна посмішка, милосердя, мислений посил любови на відстані. Одухотворена жінка торкається серця любовю, насичує чоловіка духом. І він стає люблячий, піднімається в силі творення. При ньому й жінка піднімається. Двоє піднімаються о двох крилах. І ніщо, крім смерти, не може розірвати оту спілку. Дві половинки зростаються, як ніготь із перстом.

Годуйте одне одного любовю, щоб ситими були ваші поєднані душі.

Дух жінки сильніший за красу. Крушить усі незгоди. Пустій вродливиці нігда не вдасться зробити того, чого домагається розумниця.

Дух краса, обернена всередину.

Якщо жінка з якоїсь причини не любить свого чоловіка, то повинна любити його, як брата, сина, друга. Тоді їх парна хода може вирівнятися в дусі обом на хосен і втіху.

«Без нього (неї) я не можу жити»,  побиваються деякі помисливі. Можеш. І будеш. Колись прийдеться його (чи її) відпустити. А себе куди відпустиш?!

Словом можна й поцілувати. Не соромтеся того.

В дітвацтві мене виховували пещенням. Мамка инакше не називала мене, як «солодкий мій», «моє золотце», «дітинка», «рибочка», «потятко», себто пташечка. І співала мені пісні-пестинки. Вони й донині бринять на споді душі:

А се ранкова співаночка, при якій розминалося заспане тільце:

Від тих наспівів і пестощів не лише розумок наливався в голову, але й великий наплив радости повнив мале серце. З тою прищепою любови, як із вірною захороною, і пішов я у несамовитий світ.

Не раз думаю: якою мудрою була моя юна і неписьменна мамка.

Кохання, як молоде вино, пянить на годину. Любов вино вічности.

Любов пянкіша за вино.

Якщо сильний відпускаєш. Якщомудрий чекаєш. Якщо смиренний віддаєш на волю течії. Приходить час і все сходиться в одній точці.

І ти перемагаєш.

У наріканнях і скорботах щоразу згадуй слова апостола Петра: «Господи, тут нам добре». І відкриється, що таки направду добре.

Саме тобі і саме тут.

Недоліків не слід боятися. Вони рівно поділені між людьми, як і чесноти. Головне не те, чи маєш ти огріхи, головне як ти з ними обходишся. Передусім, вони не мають заважати бути собою. Рости в собі.

З огляду на се пригадую одну давню історію. Купець постійно купував у вдатного майстра вази і добре за них платив. Щомісяця той мав до його приїзду підготувати десять виробів. Та одного разу виклав лише девять. «У чому річ?» запитав купець. «Одна ваза має гандж і я не смію її пропонувати».  «Давай і її, бо я пообіцяв перекупникові всі десять». Через місяць він прийшов знову. «Пане,  обізвався мистець,  мені й досі прикро, що підсунув вам пощерблену вазу. Поверніть її і я спробую виправити гандж».  «Не треба, за оту вазу, що різнилася від инших, мені заплатили більше».

Часто буваю на цвинтарях. Там найтучніші трави ростуть, найбільша від них сила. Тиша там і густий покій. Ось він путь чоловіка: від дірявої пеленки до гробової верети. Обходжу памятники і шкода мені людей, котрі й тут, за послідньою межею, змагаються в показі. І думаю про тих, що навіть звідти, з позасвіття, бодай словом на камені жадають нагадати про себе Овва, те, що ти зробив лише для себе, умре з тобою. Лишиться тілько те, що лишиться твого в инших. А не в камяних бовдурах.

Вибиваймо своє імя не на камені, а на серцях.

Довіра більше ніж віра

Світ нічого тобі не винен. І люди тобі нічого не винні. І ти, що покликаний на сей світ і живеш із людських благ, намагайся людям не боргувати.

«Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного». Апостол Павло.

Найвищий чин учинок. Якщо ти не робиш добрих учинків ти не чиниш. Себто втрачаєш чин ділання. А ділання се ділення. Ділення зі світом, з людьми, Богом і самим собою.

Хтось тратиться за музикою. Для мене найліпша музика тиша. Мені співають листя і трави. Мені грають воздухи.

Гадаю, що найліпша музика вилущена з промовистої тиші природи.

Довіра більше ніж віра. Бо се віра серця, а не розуму, не вух та очей. І так у всьому. Навіть у людських зносинах: приймаємо те, чому довіряємо. Колись давно в Італії жив такий собі пісняр. Настілько малознаний, що до нас не дійшло навіть його прізвище, лише ймено Августин. Був він сином корчмаря, та й сам ходив по корчмах і грав на дуді пиякам. Скоро й сам призвичаївся до вина вельми. Якось пяний, як чіп, заснув він під плотом. Того часу лютувала чума і люди мерли просто на вулицях. Августина помилково підібрали й кинули в купу трупів. Та він боржій очунявся і став кричати, бо він страху смертного протверезів. Витягли нещасника на світ Божий, він навіть не заразився. Тоді, врадуваний порятунком, склав той Августин простеньку баладу про свою пригоду і став її виспівувати на майданах. І люди довірливо прийняли співанку, вона була про кождого і для кождого з них. А співця відтоді називали «любий Августин».