Видати, в сьому й криється харизма слова, що воно твоє. Тому й любе тобі. Тому й довіряєш йому.
Сліз не бійся. Сльози промивають очи і прояснюють взір. Внутрішній теж.
Від чого війни? Від того, що завжди знаходяться люди (немало таких), які, не знаючи щастя душевного миру, шукають щастя воєнне.
Притомна людина любить самоту, але вона в неї наповнена кимось чи чимось. Самота повноти. А дурному не скучно й самому.
Не втомлююся казати: повсякчас будьте в дорозі. Йдіть! Ідіть навіть у темряві й тумані і світло блисне, мряка розсіється.
Я, крім усього, каменяр. І сим найбільше пишаюся. Перше своє житловище, в лісі, я згромадив із каміння. А відтак много мурував по світу. Було, що роками зводив на морських узбережжях маяки. Камінь я знаю і люблю не менше, ніж траву. Перед каменем я схиляюся ледве не в язичеській пошані. Бо в ньому предковічної тайни більше, ніж у чомусь иншому.
Я, крім усього, каменяр. І сим найбільше пишаюся. Перше своє житловище, в лісі, я згромадив із каміння. А відтак много мурував по світу. Було, що роками зводив на морських узбережжях маяки. Камінь я знаю і люблю не менше, ніж траву. Перед каменем я схиляюся ледве не в язичеській пошані. Бо в ньому предковічної тайни більше, ніж у чомусь иншому.
Камінь від каменю, як і люди, вельми різниться. Камінь прозорої, чистої барви найбільш довговічний. Чим менше в ньому прожилок тим цільніший; чим жили тонші тим камінь ліпший; чим більше вони завинуті тим він суворіший; вузлуваті камінь твердіший. Ще грубший той камінь, що, облитий водою, довше сохне.
Дзвінкий при ударі щільніший за глухий. Той, що пахне сіркою, кріпкіший за того, що не пахне зовсім. Камінь, що при сколюванні дає гострий і нерівний злом, щільний, як криця.
Усякий камінь, добутий у вологій каменоломні, буде сильнішим, коли висохне. Якщо намочена плита набирає ваги значить, від мокра буде кришитися. Камінь, що не витримує огню, не видержить і сонця.
Камінь має свою вдачу. Шерехатий, обсипаний піском трудний камінь, не дається рукам; з чорними цятками вередливий; із золотими іскрами впертий.
Вибирають камінь не на око і не мацанням тулять до щоки.
Про камінь я міг би толкувати радо і довго, але тогди й направду матимуть мене за якогось поганина.
З лісу завсігди щось приносиш. Якщо не зело, то якесь вражіння. Ось нині, до прикладу: бузина своїм запахом пяно напоїла весь обшар. Дерева в дурмані куняють стоячи.
Поміч не те, що мені дають, а те, що мені в житті згодилося.
Вродився я в такому місці (Підкарпатті-Закарпатті), яке наче й не Вкраїна. Окраїна. Та чи мізинець не є частиною цілого тіла?! Планида, як того світована, водила мене до білого волоса світами. Так, що подекуди я пораз і забував, звідки я і якого племени. Так сталося, що своє українство я остро відчув і непоборно прийняв на чужині. Виходить, аби відчути себе українцем, мені потрібно було, як кресалу об трут, обтертися об инший нарід чехів, мадярів, румунів, московитів, євреїв, німців, поляків, вірменів, татар, кавказців, литовців, китайців, голдів, греків І від кождого тягнув я по нитці на вишиття своєї, родимої сорочки.
Чуже, як дзеркало, відбиває світло свого.
В кого довге життя в того, здебільшого, й довге вмирання. Щось чіпко держить тих на сьому світі і відпускає «туди» неохоче.
Втішайтеся, не чекаючи втішання
Після грози спів птиць у шатрах лип такий пронизливо-гострий, що, здається, сиплеться на плечі кришталевим градом. Аж щулишся мимоволі.
Відломив гілочку, щоб покласти у дзбанок. Білі-білі тверді студені квіти з ніжними торочками пелюстин. Такі шляхетні, погордливі. І не пахнуть. Ніскільки. Та воно й справедливо: доста з них і краси.
Яка ж мудро-справедлива природа!
Був у мене блаженної памяти приятель дуже вчений чоловік. Нове річище прорубав у науці про земні породи. І залишилися по ньому двоє синів сіренькі науковці. Все життя вони ревниво тягнуть на себе ковдру його слави. Саме слави, а не памяти. Та так ревно тягнуть кожен собі, що вже на клапті її подерли. Щоб прикрити голі гузиці своєї нікчемности.
На Колхіді працював я опліч із кахетинцем Отаром. Чоловік мав густе слово. Любив казати застольну здравицю: «Аби ви пояснювали, а не чекали пояснень, аби ви втішали, а не чекали втішання, аби ви любили, а не чекали любови, аби ви помагали, а не чекали помочи!»
Слухаю вечорами жабині скрекоти на озері виразні, лункі, різної тональности й глибини. Не може бути, щоб се були пусті несвідомі звуки. Се розмова.
Цвітіння. Є кілька днів у передлітті, коли все цвіте водночас: і трава, і дерева, і вода, і навіть воздух. Я се виджу, хоча більшість людей каже, що нічого такого не помічають. На те я їм кажу: «Воздух таки цвіте! Вірте! Крота ми теж не видимо, а він є».
Ліс навчив мене весь час щось шукати. І знаходити. Хоч уже і не в лісі.
Майже сім літ я вимушено мусив бути в хащах ловцем, аби вижити. А згодом теж немало полював для прожиття, і щоби бути ближче до жаданого лісу, як до матірної стихії. Майже щодня стикався я зі смертю смертю звірини. Звірі, навіть мертві, і тут мені помагали: все менше страшила мене власна майбутня смерть.
Ми пагін природи, і через нас, наш тлін проростає її невмирущість.
Світом я смачно походив, та, озираючись назад і зазираючи вперед, розумію: не просторовий світ я шукав, а світ у собі.
На чужині ми певніші й спокійніші. Менше тратиш сил, бо за чуже так серце не болить. Ще й кріпить гадка, що завсігди можеш се покинути, не втративши много.
Чужина се як перепочинок посеред дороги.
Свій народ, як і батька свого,люблять не за те, що найліпший за всіх, а за те, що він твій.
Українці, як ніхто, вміють громадою, толокою зводити храми. Пишні і горді. Многоту храмів. Тому я вірю в боголюбний, плодоносний дух українців. Вірю, що прийде час і вони купно й гордо розбудують підупалий храм своєї державности.
Коли не маєш слів утішання, а їх чекають, коли не можеш помогти дією, а її потребують, коли не можеш запалити надією, а на неї сподіваються, бодай торкнися лагідною рукою волосся занепалого ближнього. І це вже якась зарада.
Наше серце сильніше й мудріше, ніж ми самі. Коли піддаємося лінощам тіла і душі, серце не припиняє роботу ані на мить. Протягом доби, кажуть, робить 100 тисяч ударів, перепомповує 10 тисяч літрів крові. Воно не сумнівається в потрібности, не хитається в служінні.
Працюй у спілці зі своїм серцем.
Що менше людина може сама, тим більше покладається на когось. Що менше вірить у себе, тим більшого чекає від когось. Можна лише здогадуватись, як тяжко було Ісусу, котрий ніс людям чудо любови, а вони жадали від нього корисливих чудес.
Витягую з памяти особливо солодкі спогадання Як китаєць Чан Бао вчив мене стріляти на звук. Звірина в тайзі дуже чутка, серед дня рідко щось уполюєш усе живе залягає в хащах. А вночі звірі самі полюють, бешкетують, шукають водопій. Тоді й настають справдешні лови: хто обережніший, терплячіший, спритніший, мудріший людина чи животина?
Лісові насельники видять поночі ліпше, як ловці. До того ж, вони хазяї свого обшару. Зате з нами розум, стрілецький хист і перевага наступу. Цілишся вухом у кождий звук і шерех, сам при сьому стаєш непорушною й невидимою тінню. Місяць, твій тайний спільник, підсвічує хащу срібною хвоєю, росяним листом і мохом, фосфоричними пнями. І раптом угадуєш шелест хутра, боязкий віддих, ледве чутний хруст суглобів і бєш туди кулею.
Я поціляв частіше, ніж мій навчитель, лісовик із колиски. І скоро він здогадався чому. З вузьких очей Чан Бао бризнув радісний смішок: «Ти хитра. Ти стріляй не лише вухо, але й ніс. Ніс твоя око» Це була правда, нюхом я більше чув, ніж вухом. І понад те, на запах я розрізняв породи звірів і навіть угадував, скілько їх, якого віку, зросту. Се давало мені можність точно прицілитися наосліп.
Звір мав розуміти мене: хтось когось мусить здолати. Такий закон Лісу.
Проте серед людей знаходилися й такі, що обурювалися: «Фі, ви вбиваєте живих тварин?!» «А ви їсте мясо невбитих?» питав своєю чергою я. Правда, одного дня я вирозумів, що стріляти більше не буду, і відмовився від того ремесла назавжди.
Спомин про мисливство «на чуття» нагадав мені одного німця-полоненця, з яким ми різали ліс під Бодайбо. Він розказував, що на войні окопи бували так близько до ворога, що вони стріляли й метали гранати на димок цигарки, на запах тютюну Ще той зек-солдат запамятався мені висловом: «В окопах немає безбожників».
Тягар солодкого ярма
Якщо ярмо надягаєш собі на шию сам се прояв свободи. Якщо його накидає на тебе хтось инший се неволя. Ярмо наше солодке служіння, несення свого хреста.
Якщо осла достатньо не навантажити, він упаде на коліна. Так любив казати кебетливий Отар.
Вино дозріває не в бочці, а в роті, ще одна дрібка його густослівя.
Найдорожчий для мене час передсвітній. Коли з лампою дочікуєшся розсвітання. Морок поволи молодиться, рідіє, вичахає пітьма витискається з усіх закутин твоєї селитви і з тебе самого. Лампа присоромлено коптить. І навально, владно, твердо вривається день. Довгий, як дума, і повний цінностей день.
«Чому ви не пишете?» не раз питають мене.
«Тому, що мисль у голові гостріша й глибша. На устах звучить свіжо й довірливо. А на папері лишається лише бліда її подоба».
«Чому ви не пишете?» не раз питають мене.
«Тому, що мисль у голові гостріша й глибша. На устах звучить свіжо й довірливо. А на папері лишається лише бліда її подоба».
Рука не найліпший струмент для передачі думки.
Спершу зроби щось предметно. А тоді вже думай, що вийшло. А не навиворіт.
Не кожен слід вітер замітає.
Не хапайся, не плутайся в пошуках нових учень, нових провісників. Все і всі ведуть до одного й того ж, але кружними дорогами. Прості люди кажуть: доста одного сонця на небі.
Люблю давні слова дзвінкі і свіжі, як вода з глибокого колодязя. Ось пригадалося одне таке: «доспособлений». Приготовлений, покликаний до чогось.
Все, що гарне, хочеться мати. Коли відверто, а коли приховано.
Ми власники.
Поодинокі дерева служать познаками в просторі для подорожанина. Як поодинокі, осібні люди стають віхами в часі для мандрівця по мудрости.
Які незбагненні барви витягує сонце з убогої, безбарвної землі через квіти! Щоб їх спити, вивітрити, висушити, спалити
Барви зілля то скрики землі.
Себе можна пізнати лише через Бога, через Його всевидяще око.
Одні скрізь дома, инші скрізь і всюди чужі.