Я ніколи не думав, що дід може читати. Думав, він цілий день лежить собі на ліжку і дивиться телевізор. За його спиною вся стіна в книжкових полицях, які гнуться від книжок. Навіть самої стіни не видно. Мені здалося, я потрапив на якийсь незрозумілий острів.
Замість «добрий день» я свиснув:
Огоооо!
Ну, проходь, сідай, підвів очі дід Орко. Нумо знайомитися. Я Орест Ковальський. А ти Марко! Правда?
Дід сказав за мене майже все.
Правда. А чому вас кличуть Орко?
Так люди звикли, а я не заперечую.
Я ніколи не думав, що у Вас стільки книжок! І Ви їх всіх прочитали?
Майже всі. Я люблю читати.
А я більше люблю грати на компютері й дивитися телевізор.
І то треба.
Справді?
Я вперше побачив людину, яка на моєму боці. Крім мого діда, звичайно.
Звичайно. Компютер потрібен теж. На ньому можна багато конструювати.
Я краще люблю просто грати. Я дідові цього не сказав.
А де я візьму компютер?
У мене, спокійно відповів дід Орко.
У вас є компютер? я не хотів би бачити, як виглядали мої очі. І ви також граєте в гонки?
Ну, не цілком в гонки, але компютером користуюся. Хочеш, покажу. Ось!
На столі в діда лежав «Асус». Я підійшов ближче. Я вже сто років не бачив компютера!
Клас! А в мене вдома тільки один компютер на всіх, і я завжди мушу чекати, поки мені дозволять за нього сісти. Зате як до нього дориваюся, мене може відірвати тільки моя старша сестра. Тут, у Данилівці, у мого діда нічого нема, крім телевізора. І то через ту історію з фарбою мені заборонили і його дивитися.
Приходь до мене, спокійно запропонував дід.
До вас?
Чому б і ні. А ту історію з фарбою забудь! Звичайнісінькі дитячі вибрики.
То ви на нас не сердитеся?
Аніскілечки! Якби не Настка, не було б і шуму.
А город?
От з городом таки переборщили. Нічого. Аби здоровя, наступного року надолужимо.
Я не знав, що таке переборщили, але розумів, що щось недобре.
Дід дістав із полиці товстелезну книжку «Літаки і їх конструкції». Мої пальці прилипли до книжки. Я гортав сторінку за сторінкою.
От якби у мене був такий! показав я на малюнок.
Дід підвівся, пішов до дверей і зник десь у коридорі. За якийсь час двері відчинилися, і дід тримав у руках справжній модельний літак. Майже як на картинці.
Вааау! не стримався я. Звідки у вас це?
Виявляється, дід Орко був конструктором. Багато років він працював у конструкторському бюро. Тільки на старість повернувся в Данилівку. Він тут народився. Його дружина захворіла, і їй порекомендували переїхати до села. На жаль, це також не допомогло. От тепер він так і живе тут, серед своїх книжок, у своєму світі. Йому байдуже, що його ніхто не розуміє.
Виявляється, дід Орко був конструктором. Багато років він працював у конструкторському бюро. Тільки на старість повернувся в Данилівку. Він тут народився. Його дружина захворіла, і їй порекомендували переїхати до села. На жаль, це також не допомогло. От тепер він так і живе тут, серед своїх книжок, у своєму світі. Йому байдуже, що його ніхто не розуміє.
Я вирішив, що приходитиму до діда Орка щодня. Ще я вирішив, що вже не хочу бути бухгалтером, як Богданів тато, а конструктором, як дід Орко.
Сьогодні я швидко ліг спати. Це не означає, що швидко заснув. Я просто лежав із заплющеними очима і мріяв.
Мрія про літаки зникла після того, як Павло постукав у вікно.
Виходь! Скоро обід!
11. Хованка
Анетці пощастило: в неї є собака. Колись у неї була ще й кішка. Маня. Вона була біла й пухнаста. То клубок ниток стягне з дивана, то на шторі погойдається. От тільки коли втомиться, лягає і муркотить. Вона навіть бублики їла. Не вірите? Мені Анетка розповідала. Якось бабуся з Анеткою пили чай з бубликами. Мурка підійшла до столу, підняла голову й тихо нявкнула.
Певно, бублика захотіла, подумала Анетка.
Вона кинула Мані шматочок бублика. Кішка спробувала надкусити і зрозуміла, що бублик їй не по зубах. Вона пішла на кухню, поклала бублик у блюдечко з молоком, а сама лягла поруч. Коли бублик розмок, витягла його з блюдечка і зїла.
Маня завжди була в центрі уваги. Анетчина бабуся навіть дозволяла брати її в ліжко.
Бровка їм подарував дядько Василь. Дядько живе в місті й іноді приїжджає їх провідати. Анетці Бровко відразу сподобався. Але не Мані.
Щовечора, коли Бровко лягав спати, Маня вистрибувала йому на морду й відразу втікала, щоб уникнути помсти. Такі вони, жінки! Одного разу Бровкові урвався терпець. Він вирішив поквитатися. Собака почав доводити кішку до істерики. Коли Маня підходила до своєї тарілки, щоб поїсти, Бровко підбігав і пісяв прямісінько в тарілку. Коли киця лягала спати, він підбігав, піднімав лапку і пісяв їй на голову. Маня не знала, що робити. Коли Бровко в чергове хотів їй помститися, вона вирішила піти з дому. Тепер Бровко нудьгує і не знає, куди подітися. Він часто лягає біля килимка, на якому спала Маня, і чекає. Чому, щоб скучати, треба обовязково розійтися?
Анетка була справжнім хлопчиськом. Це в неї від старшого брата Тараса. Вона навіть виглядала як хлопчик: коротке волосся, на голові картузик, носила хлопчачі штани й кеди. Коли Анетка була мала, вона завжди пленталася за хлопчиськами, з якими водився її брат. Вона подавала мяча, коли хлопці грали у футбол, копала червяків, коли хлопчаки йшли рибалити, і навіть насиляла червяків на гачки. Анетка нічого не боялася. От тільки імя у неї було якесь не таке. Це її так тато охрестив, коли приїхав із Москви, перед тим як Анетка народилася. Вона сама розповідала. «Або Анетка, або ніяк», поставив тато ультиматум. Бідна Анетка. Я уявив собі, що вона могла називатися «Ніяк», і мені її стало шкода. «Тоді бабуся місяць нічого не їла і не розмовляла з татом. Казала, щоб забирався назад до своєї Москви», розповідала Анетка. Я не знав, куди саме йому треба було забиратися. Знав тільки, що мати свою Москву, це, мабуть, круто.
Тараса я бачив рідко. Сьогодні субота, і Тарас та його компанія зявилися на нашій вулиці.
Ну як, малявки?
Ми не малявки, випрямив спину Павло.
Хто б казав?! Степан, Тарасів друг, оцінив кожного з нас від голови до ніг і скривив губи. Ану, іди сюди! Степан сам підійшов до Павла, торкнувся до його мязів, потім порівняв зі своїм мізинцем і констатував: Як у горобця під коліном.
Давай, хто кого, запропонував Дмитрик, простягаючи долоню.
Петро, третій Тарасів друг, із короткими білими кучерями та засмаглим, аж темним обличчям, підійшов до Дмитрика і так скрутив йому руку, що той аж скрикнув.
Я казав: малявки, усміхнувся Тарас, похитуючи своїми довгими чорними кучерями.
Давай краще в хованки. Ти мене ніколи не знайдеш, висунув язика Павло.
І мене, засміялася Анетка.
Це ми ще побачимо, всміхнувся Тарас. Хто жмурить? Полічімо!
Я не дуже щось пропонував, бо не знав, чим усе це може закінчитися. Ми всі зібралися біля старої яблуні.
Тут жмуритимемо! запропонував Тарас командирським голосом. Усі похитали головами.
Лічилка закінчилася на Павлові.
Ура! Цього разу не я! стрибала на одній нозі Анетка.
І не я! танцювала навколо неї Ксенька.
Я знав, що мені також пощастило, але чомусь мовчав.
Павло незадоволено прикрив вуха руками й прихилився до дерева.
Так тобі й треба! почув Павло за спиною Тарасів голос.
Раз, два, три, чотири, пять, я уже іду шукать! затулив Павло вуха і, підглядаючи з-під рукава, кричав так голосно, що точно було чути аж до діда Орка.
Так нечесно! гукнув з-за дерева Степан. Ти підглядаєш.
Нічого я не підглядаю, заперечив Павло і ще раз затулив долонями очі.
Усі розбіглися так швидко, що я й не встиг отямитися. Павло відійшов кілька кроків до саду й оглянувся. Було так тихо, що я почув, як дзижчить бджола, сідаючи на ромашку. Мої ноги прилипли до землі.
Палі-стукалі, Марко! летів до крислатої яблуні Павло. Я тебе застукав! Він репетував так голосно, що бджола злякалася й полетіла геть.
У мене не було іншого виходу, як визнати поразку: мене застукали найпершого. Поки Павло шукав Анетку, старші хлопці повистрибували зі своїх засідок і швидше, ніж Павло, були біля старого дерева.
Цього разу мусив жмурити я.
Раз, два, три, чотири, пять почав я тихо.
Ти що, язика проковтнув? гукнув хтось із старших хлопців.
Я на всяк випадок перевірив, чи справді не проковтнув язика. Усе на місці.
Я навіть не встиг злякатися.
Ти що, сьогодні каші не їв? кричав з іншого боку Степан.
Я справді сьогодні не їв каші. Я її ніколи не їм. Довелося починати все спочатку. Цього разу голосно.
Найважче було знайти Тараса. Я боявся відійти від дерева, щоб той не був швидшим від мене. А далеко шукати мені зовсім не хотілося. Врешті решт Тарас сам прибіг до старого дерева. Залишилася Анетка. Я шукав її цілих десять хвилин.
Ну що, програли, малявки, скривив рота Тарас і насунув мені на очі картуза.
Ми так і знали, підтягнув штани Степан і махнув рукою іншим. Ходімо. У нас ще багато справ.
Старшим хлопцям увірвався терпець, прокоментувала Ксенька.
Я не знав, як уривається терпець. Знав тільки, що хлопці більше не повернуться. Шкода, що Анетку я так і не знайшов. Надворі посіріло. Ми шукали вже вчотирьох. Дарма. Ото заховалася!
Стало темно. Бабуся покликала мене до хати. Це знову було надто швидко. Чому, коли прийде вечір, дорослі бояться самі сидіти вдома. Сьогодні мене гукали тільки тричі. Навіть Бровко і той не збирався йти додому.
Йду, відповів я втретє і помахав друзям рукою. До завтра!
Вечеряти мені зовсім не хотілося. Я сидів за столом і човгав ногами.
Я не голодний.
Хоча б молока.
Добре. Але тільки молока.
Тебе сьогодні наче підмінили.
Вдома в мене ніколи не було апетиту. Найбільше мене дратувало, коли всі по черзі бігали за мною з ложкою. Невже у мові дорослих нема «я не хочу»? Не розуміють, і все! У селі мені все смакувало. Особливо в Анетки. Її бабуся не варила каші, не смажила котлет і не поливала картоплю маслом. Її бабуся просто пекла пампухи з пудрою. Як мені захотілося пампухів! Я помив у мисці холодною водою ноги і поплентався до ліжка.
Здається, я вже спав. Памятаю, що в кімнаті було темно. Памятаю, як різко ввімкнулося світло і як дід летів через сіни до сусідньої кімнати. І добре памятаю переляканий крик бабусі Анетка стояла в сінях і витирала сльози.
Виявляється, Анетка вже давно була в хаті. Ще з того часу, як ми гралися в хованки. Вона хотіла так заховатися, щоб її не знайшли. Коли я жмурив, вона зайшла до бабусиної кімнати й залізла під ліжко. Анетка довго лежала у схованці й чекала, що її от-от знайдуть. Підійдуть до ліжка, вона вистрибне, і всі зрозуміють, що її схованка була найкраща. Стало темно. Тільки місяць заглядав у вікно крізь затягнену фіранку. Анетка зрозуміла, що її ніхто не шукає, і вирішила вийти із схованки. Саме в цей час до кімнати зайшла бабуся, зачинила за собою двері й лягла на ліжко. Анетка трохи перелякалася і тепер вже не знала, що їй робити. Бабуся кілька разів перекрутилася на ліжку й незабаром засопіла. Підлога була холодна і гладка. Анетці почало здаватися, що десь далеко під підлогою прокидаються пацюки і починають наступати на неї. Хоч якою сміливою вона була, все одно поволі почала виповзати з-під ліжка. Біля самісінького бильця вона зачепилася за ковдру, якою була накрита бабуся. Ковдра впала на Анетку. Бабуся відразу прокинулася і потягнулася до ковдри, та раптом ковдра почала втікати до дверей. Бабуся за нею. Ковдра підвелася на ноги і почала шукати дверну ручку. В темряві це було непросто. Бабуся не знала, що ковдра може мати ноги. На бабусин крик прибіг дід.