Нарешті я зрозумів, чому Бровко весь час сидів біля наших сходів.
Наступного дня Тарас на вулицю не виходив. Інші три дні також. Життя старшого брата не таке вже й солодке. Тоді я ще цього не знав.
12. Велосипед
Анетка часто ганяла на велосипеді. Особливо тоді, коли Тараса не було вдома.
Вона ще на початку літа навчилася. Спочатку Тарас її трохи вчив. Тримав ззаду за сидіння і біг за нею подвірям. Якось він відпустив сидіння, а Анетка не помітила цього і довго їхала сама. Коли оглянулася, побачила, що Тараса поруч нема, і тієї ж миті приземлилася у кропиві. Але перед тим збила з ніг свою сусідку й розламала Бровкову будку. З того часу Анетка їздила тільки по дорозі.
Я ніяк не міг збагнути, як велосипед може триматися на двох таких тоненьких колесах. Анетка тримала мене з одного боку, Павлик з другого. Я не хотів, щоб це побачила Ксенька: буде казати, що всі кури з мене сміються. Старші хлопці також кепкуватимуть. Мені байдуже. Лиш би я навчився. Приїду додому й розкажу Богданові, що я також умію. Тоді він не буде хвалитися, що в нього найкращий велосипед і що він найкраще у світі вміє їздити.
Щоб не бачила Ксенька, ми вирішили піти за село. Я біг за велосипедом і дивився, як Анетка тисне на педалі й веде кермом.
Тепер ти, скомандувала вона.
Я знову не міг сісти на сидіння. Павло тримав справа. Я важу вже сто кілограмів. Принаймні так казав Павло. Я ніяк не міг впоратися з кермом. Переднє колесо весь час утікало вбік.
Крути дужче педалі, командувала Анетка, тоді все вийде.
Я покрутив. Анетка й Павло залишилися позаду. Я відчував, що лечу. Попереду був ставок. Перед ним потічок. Кладка була вузенька
Анетка допомагала витягувати велосипед. Якщо б зігнулося тільки колесо, не було б біди. Ми ніяк не могли знайти у ставку сидіння. Я намагався йти рівно. Чорний брудний одяг прилип до тіла. Болото стікало по ногах. Розмову з Тарасом Анетка взяла на себе. На мене чекала розмова з дідом.
Я боявся признатися дідові Мартину, що сталося, і відразу побіг до діда Орка.
Не хвилюйся! Ми все відремонтуємо!
Справді?
Справді!
Ми просиділи з дідом Орком дві години в його майстерні.
Звідки ви все вмієте?
У мене є десять таємниць чоловічого успіху.
Тільки десять і все?
Тільки десять.
А ви їх можете продати?
Продати не можу, а от розказати будь ласка!
Як мені хотілося знати цих десять таємниць, щоб усе вміти.
Перша таємниця сила. Чоловік завжди сильніший від жінки і не повинен це показувати.
Значить, треба купити дві банки протеїнів і ще якоїсь там анаболіки (я таке слово по телевізору чув) і підживити трохи біцепси. Жінки таке люблять. У Софійки всі друзі бодіґарди. Я їй не вірю: з такими їхніми засушеними біцепсами можна лише Білосніжкою у сімох гномів працювати.
Я про той біцепс, що в голові.
Ніколи не знав, що в голові є біцепси.
Є! Це мозок. Його треба тренувати, тобто думати. Ти чув коли-небудь, що мозок може всихатися?
Ні.
Так от. Той, хто думає, тренує мозок. Ну, тіло само собою. От і вся сила. Дівчатам це подобається, підморгнув дід.
З дівчатами в мене не дуже.
Це тобі так здається.
Нічого не здається. У мене алергія на Ксеньку, а вона весь час чіпляється (я згадав, що в Бодька алергія на котів. Він ще просто не бачив Ксеньки!). Зате Анетка не звертає на мене уваги. Бред Піт-Павло до неї підбивається.
Може, це тобі тільки здається!
Якби це був мій дід, я б ще раз сказав «нічого мені не здається», а тут змовчав.
Але є ще інші дівчата.
Ха! Ксенька! Ксенька Це вона Я ледь не продав, що це вона підбила нас на пригоду з фарбою. Вона пилосос!
Мені таки довелося розповісти дідові Оркові про весілля. До дрібниць я не вдавався. Дід уже старий і не розуміє, що я мав на увазі, коли говорив про пилосос.
Жінки завжди добиваються свого. Чоловіки мають бути пильні, щоб їх не перехитрили, дід примружив одне око. Але про це не треба розповідати жінкам. Таємниця!
Ксенька також хотіла добитися свого, і я її терпіти не можу!
Ти не мусиш усіх любити, але маєш на них зважати. От тобі й наступна таємниця.
А чи є якась таємниця, де б дівчата любили хлопців? я сам не сподівався, що зможу таке запитати.
Це знати всі таємниці світу. Та найбільше жінки люблять, щоб їх любили (спробуй любити Пилососа, який ледь не висмоктав з мене всі нутрощі), ну й поважали. Цим колись присягали сини короля Барбаросси на мечі. Чув про такого?
Жінки завжди добиваються свого. Чоловіки мають бути пильні, щоб їх не перехитрили, дід примружив одне око. Але про це не треба розповідати жінкам. Таємниця!
Ксенька також хотіла добитися свого, і я її терпіти не можу!
Ти не мусиш усіх любити, але маєш на них зважати. От тобі й наступна таємниця.
А чи є якась таємниця, де б дівчата любили хлопців? я сам не сподівався, що зможу таке запитати.
Це знати всі таємниці світу. Та найбільше жінки люблять, щоб їх любили (спробуй любити Пилососа, який ледь не висмоктав з мене всі нутрощі), ну й поважали. Цим колись присягали сини короля Барбаросси на мечі. Чув про такого?
Не чув. Але це вже схоже на моралі вчительки з 1-А.
Чому моралі? Бачиш, я покинув місто й переїхав сюди заради своєї дружини. Я не допоміг їй, не зміг врятувати, але я спробував. Я зробив усе, що на той час було в моїх силах. Тепер я б, може, діяв по-іншому. Я б відвіз її за кордон чи продовжував далі шукати лікарів, хоча розумію, що в неї було майже безвихідне становище. Невідомо, чи їй би ще щось допомогло, але я робив усе, що міг.
Я бачив, як у дідовому оці заблищала сльоза.
Дід Орко витер рушником раму велосипеда і дав мені в руки кермо.
Велосипед як новенький! Сміливо вези його до Тараса. Про інші таємниці я розкажу тобі наступного разу.
13. Майже гості і варена кукурудза
Сьогодні мені снилися не просто гонки, а що я при переході на четвертий рівень розшуку нарешті відірвався від погоні Жовте «Порше» оточує поліція штату, доганяє джипами-носорогами та вертольотом. «Порше» женеться зі швидкістю триста двадцять кілометрів на годину. Лиш би не зявилося на дорозі шипове перекриття! Раптом машина втікає в укриття, і прямо перед самісіньким носом проїжджають двадцять важких джипів, і ніхто не помічає жовтого «Порше» Джипи ревуть, вертоліт збиває пилюку, видимість погіршується
Марку, вставай! чую я і не можу нічого зрозуміти. Марку! Сьогодні приїжджають гості.
Гості? перепитую я жовте «порше».
Мама з Лінкою. Нам треба їхати їх зустрічати.
Не знаю, скільки жовте «порше» було в укритті, знаю тільки, що через бабусю я не зміг додивитися мій найкращий у світі сон. Я так їй і сказав. Вона впевнена, що в мене ще буде мільйон таких снів. Вона думає, що я малий і мене можна задурити.
Я зриваюся, дивлюся на вікно, потім на годинник і розумію, що через дві години сорок сім хвилин мама буде на вокзалі, а до районного центру нам треба їхати понад годину. Стільки ж ми їхали місяць тому, але в іншому напрямку. Уявляю дорогу до Данилівки й одночасно згадую те, що мені залишилося в селі ще три дні. Тільки три дні! Ні, тут, певно, якісь інші часові правила! Мені відразу захотілося в ліжко.
До маминого приїзду залишилося дві години сорок три хвилини. Я вже одягнувся і навіть почистив зуби, хоча ніхто мене в цьому за цілий місяць жодного разу не контролював. Снідати я вирішив після маминого приїзду, що викликало невелике непорозуміння з бабусею. Дорослі не можуть заглянути в шлунок дитини. (Хоч щось залишається її приватною власністю).
Мама приїде вдвох з Лінкою. У мами тут є ще деякі справи, казав дідусь Мартин, тому Лінка буде на моїй відповідальності цілі три дні.
Ми вже чекаємо хвилину тридцять секунд. Цікаво, чи Лінка виросла.
З одного боку, добре, що Лінка приїде, а з другого не дуже. Вона відразу обернеться в мого колонізатора (я такий фільм бачив. До речі, класний фільм. Голлівудський. Ну, такий може бути тільки голлівудський. Я б не проти зіграти в ньому роль колонізатора. Ні, краще зіграти Джеймса Бонда. Це якось прикольніше).
Ми вже чекаємо дві хвилини пятдесят сім секунд. Тобто дві хвилини пятдесят секунд я ще міг дивитися, як завершиться історія з жовтим «порше». Єдина компенсація ми поїдемо до Данилівки потягом.
Мама тримала в руці валізу й оглядалася. Я перший її побачив, і Лінку теж. Лінка відразу стрибнула мені на руки. Як я за нею засумував! Мама пригорнула мене до себе, і мені стало тепліше. Я зрозумів, що мені її дуже бракувало.
А де дід Роман?
Хіба тобі хтось казав, що він має приїхати? Він ще в санаторії. Повернеться, коли ти приїдеш додому.
Чому батьки відразу вбивають наповал дитячу мрію? «Хіба тобі хтось казав?» Це схоже на «хіба я тобі не казала, що треба перед обідом мити руки». Я, взагалі-то, розраховував на сюрприз. Мені самому сподобалося, що я таке придумав. Мені справді було шкода, що я не зможу показати дідусеві Роману, як я навчився їздити на велосипеді, й не познайомлю його з дідом Орком.
Наступного разу, заспокоїла мене мама.
Я розумів, як я буду чекати наступного разу.
Мам, я хочу купити собі джойстик за вісімдесят вісім гривень, такий, як у Павлика.
Поговорімо про це пізніше.
Моя мама як японець: коли вона каже «поговорімо про це пізніше», то це означає «ні». Японці також ніколи не кажуть «ні» і мають тисячу різних варіантів, щоб обійти пряму відповідь (іноді корисно переглядати енциклопедію).
Я ще ніколи не їхав потягом. Сьогодні мій день! Я обовязково розкажу про це Анетці й дідові Оркові. Навіть Ксеньці розкажу, хай не тішиться, що вона вже сто двадцять разів потягом їздила.
Мама сиділа біля вікна. За вікном пробігали дерева, будинки та електричні стовпи. У вагоні було гаряче, але мені це не особливо надокучало. Лінка трохи вередувала. Бабуся взяла для Лінки гостинці перші спілі сливи. Я їх теж люблю. Лінка відразу заспокоїлася. Їй сподобалися сливи. Але вони не сподобалися жінці з червоним волоссям, що сиділа навпроти й читала книжку. Коли Лінка щось голосно говорила, жінка щораз підводила очі й прицмокувала. Вона, напевно, підтягувала протези, щоб ті не вивалилися на підлогу. Хіба Лінка винна, що потяг так різко загальмував? Вона міцно трималася за білу блузку жінки з червоним волоссям. Я зовсім не тішився, що ми зекономили на серветках. Жінка сама це придумала. Вона хотіла йти до провідника. Мама обіцяла грошову компенсацію. Якийсь чоловік навпроти сказав, що колір сливи гарно пасує до червоного волосся. Червона фарба з жінчиного волосся раптом перекинулася на її обличчя. Провідник сказав, що в потязі нема сервісу прання. Мама вибачалася вже вдесяте. Про Лінку всі забули. Вона заснула перед самою Данилівкою. Мама несла її додому на руках, незважаючи на брудні від слив пальчики.