Наступного вечора мій тато досить переконливо вносив ясність у мої гіпотези. Єдине, що залишилося для мене нерозвязаним, як розтовкмачити про фальшивість наклепів Михасевому татові.
3. Краса потребує жертв
Людмила Мирославівна вже далеко не молода вчителька, їй уже десь, певно, тридцять. Може, сорок. Може, навіть вже скоро пятдесят буде. Струнка, невисока, очі великі (особливо коли на мене дивиться), зачіска модерна (чимось нагадує навіть сусідського Бакса), нігті довгі, ноги короткі (правда, пальці на ногах трохи криві, та це видно тільки під столом, коли вона на уроці роззувається).
Хіба у жінок визначиш вік, коли в наш час стільки можливостей розпрасувати складки, витнути зморшки, вирвати зайві зуби, порівняти носа. Навіть зробити кучерявими губи й збільшити груди. О, саме останнє нашій Людмилі Мирославівні ніяк не зашкодило б.
Оскільки до нас додому рекламу приносять безкоштовно й регулярно, я розпочав пошуки за косметичними салонами. Довелося вдатися до Інтернету. Мене навіть трохи взяли сумніви. (Досі всю відповідальну роботу виконував тато. Я вмів тільки знаходити ігри й запускати енциклопедію.) Мої старання виявилися не зовсім вдалими. Та сайти, де можна було побачити те, куди запихають силікон, ніяк не знаходилися. Оскільки спроба з Інтернетом виявилася непродуктивною, я силкувався пригадати, куди тато складає подібну інформацію. Знайшов у його тумбочці на самісінькому дні якісь журнали й роздруківки. Ваууууу! От він тішитиметься моєю винахідливістю?!
Я спробував усього лиш «доповнити» фотографію з першого вересня, де моя вчителька крупним планом у центрі класу. Я уявив собі Людмилу Мирославівну з новими формами. І не тільки уявив. Через мить я відкинув усі сумніви щодо потрібності мого проекту і натиснув на «Друк». Гадаю, директорові це також сподобається. Він їздить на «мерседесі», значить, імідж для нього грає немалу роль.
Я акуратно склав усю інформацію з малюнками в папку й наступного дня перед приходом учительки поклав їй на стіл.
Усе виявилося складніше, ніж я сподівався.
Звідки мені було знати, що пятсот грамів силікону це мало! Щодо мого ока досить-таки нічого! Не цілком Памела Андерсон, та щось від неї є! (Здається, так було підписано світлину, яку я бачив на титульній сторінці маминого журналу.)
Спочатку я був упевнений, що вчительці перейме подих від захоплення. Я не помилився!
Учителька зашарілася від щастя і вдячно відсунула папку на край столу. (Директор мене також похвалить!)
Після уроків Людмила Мирославівна, ще досі зашаріла від радості, підійшла до мого столу, набрала повітря і не знала, з чого починати свою похвалу. Довелося допомогти.
Ви сьогодні гарно виглядаєте, я намагався окинути її оком точнісінько так, як це робить тато, коли до нас приходить тітка Ліда.
Це твоє? знічено реагувала вчителька на мої компліменти. Вона рентґенно глянула через мої зіниці майже у шлунок.
Ваше! гордо підвівся я.
Скажеш батькові, щоб негайно прийшов до школи.
Невже їй моєї думки замало?! Жінки! Хіба їм догодиш!
Увечері мама з татом щось довго зясовували на кухні. Єдине, що я добре розчув, що вдався в тата! Знаю, тато дуже пишався цим, хоча сьогодні чомусь це трохи приховував. Коли мама пішла спати, тато ще довго сидів у кухні, пив чай і вивчав якість мого винаходу. Він, певно, був не зовсім задоволений скромними вимірами моєї уяви. Досвідченим чоловікам легше.
Наступного дня мені заборонили користуватися компютером. «За ініціативу завжди карали, навіть в часи Галілео Галілея», подумав я і вирішив перший заховати зєднувальний шнур. Мало що!
4. Така собі хованка
Я любив приходити до школи о восьмій. Тоді є багато часу, щоб погасати.
Я навіть сказав татові, що вчителька зобовязала мене приходити першим. Тато відразу мене викрив.
Сьогодні ми грали в хованки. Я двічі ховався в туалеті, раз ледь не забіг у дівчачий, коли бачив, що Стас наближається. Тільки не це! Двері 1-А були відчинені.
Я прошмигнув туди. Нікого не було. Я швидко заліз у вчительський стіл. Стас мене справді не знайшов. Вчителька з 1-А також. Вона зайшла і сіла за стіл. До початку уроку вона не вставала. Коли розпочалося пояснення, я прослухав увесь новий матеріал. У зад гризе, але в голову щось трохи лізе. Я навіть розвязував у темряві задачі. У тумбочці було мало місця. Добре, що стіл був старий і через діри можна було бачити світло. Під ногами я знайшов якісь папери й ручку. Мені подобалося писати кожну задачу на новому аркуші. Сидіти тут було таки незручно. Я обернувся. Тумбочка відчинилася, і папери висипалися на підлогу. Добре, що вчителька в цей час була біля останньої парти. Я швидко позбирав папери і зачинив за собою дверцята.
Ти чому не сидиш спокійно? запитала вчителька хлопця на першій парті.
Я? перепитав він.
Чую, ти весь час вовтузишся, сказала вчителька. Покажи свій зошит. Добре, сідай.
У цей час у мене знову все посипалося з рук.
Бачу, Тетянка також не може сидіти спокійно.
Це не я, ображено прокоментувала дівчинка.
Значить, Петрик. Петрику, іди до дошки.
Хіба можеш стриматися, коли хочеш пчихнути? Я пчихнув.
На здоровя! сказала чемна вчителька.
Дякую! сказав я виховано.
Ти далі вовтузишся. І в тебе щось із голосом. Ти захворів? Тобі треба піти на перерві в медпункт, запропонувала вчителька.
Я уявив собі, як дивно глянув на неї хлопець. Слово «медпункт» викликало в мене море ідей. Наступного разу, коли я не вивчу правила, зміню свій голос, вчителька також відправить мене до медпункту. На уроці, звичайно, бо на перерві краще пограти в хованки.
Я відчував, що починаю набирати форми тумбочки. Мене порятував дзвінок. Ура!
На наступному уроці математики я був найкращим учнем. Я знав розвязання всіх задач. Учителька мене дуже хвалила. Ось тільки про випадок у 1-А, крім мене, не знав ніхто. Наступного дня виявилося, що в 1-А якийсь «інкогніто» зіпсував усі директорські контрольні роботи: на кожному аркуші червоною ручкою понашкрябував незрозумілі кривулі. Такого поганого почерку в їхньому класі ні в кого не було.
Не те що мені подобалося ховатися від Стаса в чужий клас, цього разу все вийшло цілком випадково. Я не сподівався, що це 7-Б. На другому поверсі я не дуже знав, що де розташовано. Хіба вивчення школи це погано? Коли я почув на порозі чийсь грізний голос, з переляку застрибнув у шафу. Учні заходили так тихо, що якби не шпарка у дверях, я б не знав, що вони є. Урок почався швидше, ніж продзвенів дзвінок.
Я зрозумів, як почувається у пастці миша. Я не дихав. Дихали тільки мої вуха.
У мене не тільки добрий слух, але й зір. Я побачив, що саме було в записці в руках семикласника, котрий сидів майже перед моїм носом. «Служба порятунку працює: камера зберігання шпори Макса». Я не знав, що таке служба порятунку. Зате знав, що таке шпора. Я про неї чув від Софійки. Мені запахло детективом. Я зробив шпарку більшою.
Забрали все з парт. Пишемо контрольну роботу. Шість варіантів. Литвицька, роздай завдання.
Литвицька почала роздавати завдання.
Починаємо писати. Всім усе зрозуміло? Є запитання? Хто там крутиться?
Я не бачив, хто там крутиться, бачив тільки, як шпора влучила хлопцеві на задній парті прямісінько в чоло. Добре, що не книжка. Поки вчителька вирішила, що треба дістатися до задньої парти, інша шпора була вже в польоті. Її курс мав би прямувати до середнього ряду. Приземлення відбулося швидше, ніж планувалося. І, звичайно, на чолі у вчительки. Ото міліметраж! Я скрикнув.
Хто? заверещала вчителька.
Мертва тиша. Цокотіли тільки мої зуби і відро, на якому я сидів.
Хто? Я ще раз запитую! Може, хтось хоче попрощатися зі школою? репетувала вчителька.
У мене міцні барабанні перетинки, але слабкі ноги. Мій зад повністю заліз у відро, і я вже не міг дихати. Я схопився обома руками за двері шафи й спробував на них повисіти.
Здається, я зрозумів, що таке служба порятунку. Я уже був готовий кричати SOS, якби не миша. Вона, мабуть, сплутала мої шнурівки з мисливською ковбасою. Шкарпетки я точно позавчора поміняв. Я хотів захистити свою приватну власність і не показати старшокласникам, що я боюся миші. Хіба я винен, що саме в той час на мене звалився віник? Я скрикнув ще раз.
Учителька подумала, що це скрикнув хтось на останній парті. Коли записка приземлилася в мене на чолі, я зрозумів, що ми маємо справу зі снайпером. Через дірку я бачив, як хлопець з останньої парти показав мені кулака. Я також побачив, як якийсь хлопець у футболці з написом на «Рембо» поліз під учительський стіл. У його руках був клей «Момент». Я його відразу впізнав: колись я приклеїв ним до підлоги татове взуття: довелося відрізати підошви.
Більше нічого я не бачив. Я відчував тільки, як чимраз глибше падаю у відро, але руками тримав рота. Я вже точно не дихав. Ото буде, як через років двадцять під час ремонту школи в цій шафі знайдуть мій скелет! За той час Лінка виросте, Софійка одружиться і мої компютерні ігри перейдуть у спадок її дітям. Тільки не це! Я вже перейшов у гонках на фінальну погоню аж на шостий рівень! Мені залишилося тільки перестрибнути через міст і залишити позаду поліційні машини і два вертольоти.
Учителька подумала, що це скрикнув хтось на останній парті. Коли записка приземлилася в мене на чолі, я зрозумів, що ми маємо справу зі снайпером. Через дірку я бачив, як хлопець з останньої парти показав мені кулака. Я також побачив, як якийсь хлопець у футболці з написом на «Рембо» поліз під учительський стіл. У його руках був клей «Момент». Я його відразу впізнав: колись я приклеїв ним до підлоги татове взуття: довелося відрізати підошви.
Більше нічого я не бачив. Я відчував тільки, як чимраз глибше падаю у відро, але руками тримав рота. Я вже точно не дихав. Ото буде, як через років двадцять під час ремонту школи в цій шафі знайдуть мій скелет! За той час Лінка виросте, Софійка одружиться і мої компютерні ігри перейдуть у спадок її дітям. Тільки не це! Я вже перейшов у гонках на фінальну погоню аж на шостий рівень! Мені залишилося тільки перестрибнути через міст і залишити позаду поліційні машини і два вертольоти.
Така напруга, як перед запуском компютера. Я бачив, що вчителька стоїть біля дошки. Якби не миша, я б думав, що я у відкритій консервній банці. Було тільки чути, як миша гризе мої шнурівки. Скоро вона дійде до великого пальця. Я відчув, як мій зад торкнувся до дна відра, як відчинилися двері, і відро разом зі мною викотилося аж на середину класу. Я чув, як пищала вчителька, коли побачила мишу