Памятаю пролунав тихий шепіт.
А я завжди відповідала тобі: «Горане! Я зумію зробити наше кохання вічним. Помруть навіть камені, та ми кохатимемо одне одного», а ти сміявся Ти казав, що не хочеш жити вічно. Ти мріяв, щоб Горан і Міліца жили довго і померли в один день. Щоб на їхньому похороні плакали нетямущі малі онуки, а дорослі сильні мужні сини супили брови і високо в небеса піднімали голови, бо гордилися своїми батьками
Прекрасна мрія
Але того дня я знайшла сиву травицю й опустила її у пляшку, де довго настоювалися інші трави, корінці Там було так багато всього. Я не знала, чи готовий еліксир, та тої миті, коли я закупорила пляшку, посеред ясних небес гримнув грім. Блискавка розчахнула навпіл стару тополю, що росла на скелі біля нашого дому. Одна його половина згоріла. Інша зеленіла, ніби й не було біди. «Це ми! зарозуміло вирішила я, вдивляючись у зелене неушкоджене листя. Це ми назавжди разом!»
І що ж ти зробила, Міліцо з роду Црноєвичів?
Я схопила пляшку, відпила і втратила свідомість. Коли прийшла до тями, наді мною схилилася мама. Збирала гарячий піт з мого чола, повторювала турботливо: «Міліцо! Доню моя! Тебе перелякав грім?» До вечора я пролежала на постелі. Слухала тріск цикад під вікном і мріяла побачити тебе. А увечері помчала до тебе, коханий. На наше місце у горах біля потічка. Я несла тобі не тільки свою любов, але й пляшку з чарівним еліксиром. Я так вірила: віднині ніщо не зможе розлучити нас.
Я вже чекав
Ти чекав. Стояв біля чорного каменя, наспівував веселу мелодію. «Міліцо! гукнув, побачивши мене. Ти чекатимеш мене?» «Чекати? запитала я з тривогою. Куди ти зібрався, Горане?» «Хіба ти не чула? Війна!..»
Війна відлунням.
Ти був гордим і веселим, як всі воїни у передчутті битви. «Я повернуся з перемогою, розсміявся. Хіба можуть вороги підкорити Горана з роду Івановичів». І я насмілилася. «Не зможуть, любове моя! сказав тобі. Немає на землі такої сили!» Простягнула тобі пляшку, і ти запитав: «Що це, Міліцо?» «Еліксир безсмертя, сказала я. Він зробить тебе непереможним, а наше кохання вічним» Ти був надто збуджений майбутньої битвою. Відкоркував пляшку. Відкинув корок у кущ шипшини. «За тебе, моя прекрасна Міліцо! За нашу перемогу!» вигукнув ти, і відлуння прокотилося по горах. Я нахилилася до куща шипшини, щоб знайти корок Коли я підняла голову тебе вже не було. Відтоді я більше ніколи не бачила тебе, коханий. І не знаю, що з тобою трапилося
Міліца замовкла. У кімнаті задзвеніла тоскна тиша. Ілія боявся ворухнутися. На мочці його правого вуха сидів маленький чорний тарган.
Міліца схлипнула.
Горане Невже твій голос мені просто ввижається? Горане
А потім тихо сказав тарган на мочці Іліїного вуха. Що сталося з тобою потім, любове моя? Я не знаю, як ти прожила майже двісті років. Я знайшов тебе зовсім недавно.
Жінка зацьковано роззирнулася. Певно, їй здавалося: збожеволіла! Затулила долонями лице, заплакала.
Не плач, кохана, прошепотів Горе.
Ти проклинаєш мене? простогнала Міліца.
Я люблю тебе, Міліцо з роду Црноєвичів. Ти добилася свого. Наше кохання житиме вічно. Навіть тоді, коли помруть камені. Тільки ми з тобою ніколи не будемо разом. Це так само жахливо, як і вічність.
Де ти? Де ти, Горане?! Благаю! Дозволь побачити тебе!
Ти завжди була надто гордовитою і надто прекрасною для того, аби бути просто щасливою. Що ти робила після того, як я щез?
Майже рік не виходила з дому. А потім Пішли на війну і повернулися наші воїни. Зістарилася і померла мама. За нею тато. Стали руйнуватися наші гори, а я все цвіла! Та від радості не лишилося й краплини! Жах, вічний жах Я хотіла зрозуміти, що відбулося, потайки стала випробовувати еліксир на людях. Я ще не знала, що еліксир вбив тільки мою смерть, для інших він лише неприємна недієва настоянка.
Не настільки він недієвий, як ти думаєш, мовив Горе. Всі, хто скуштував хоч краплю еліксиру, живі
Не може бути! приголомшено прошепотіла Міліца.
Я ж живий сумно усміхнувся Горе. Живі й інші. Тільки перестали бути людьми. Вони стали птахами, зміями, звірами, рибами і навіть тарганами. Той, хто боявся висоти, став легкокрилим птахом. Хто рубав з плеча, став хитрою змією. Базікала перетворилися на мовчазних риб. А відчайдухи, що горіли жаданням померти за Вітчизну, отримали тарганячі лапки
Ти Міліца затремтіла. Хиталася, коліна підгинался.
Тарган, видихнув Горан. Живу у вусі чорнявого юнака на імя Ілія. І звати мене тепер Горе. Непогане імя для воїна, чи не правда?
Міліца упала на підлогу.
Я хочу померти, прошепотіла.
Я теж, мовив Горан-Горе. Та ти прирекла нас на вічне життя
Міліца так довго нерухомо лежала на підлозі, що Ілія навіть подумав: Бог змилувався, прибрав бідаху. Та жінка раптом важко підвелася. Пішла до ліжка, на якому лежав Ілія.
Я хочу бачити тебе, Горане, прошепотіла пристрасно.
На середину мочки Іліїного правого вуха виліз маленький чорний, як смола, тарган. Кумедно перебирав лапками, крутив вусами. Міліца з роду Црноєвичів заплющила очі.
Прости мене, любове моя! Прости мене, Горане!
Йди попросив Горан. Я більше ніколи не потурбую тебе. І ти більше ніколи не побачиш мене. Я насмілився поговорити з тобою тільки заради того, аби сказати: я люблю тебе. Йди, Міліцо з роду Црноєвичів. Благаю. Ти ж знаєш: вічне життя не відміняє жодного з людських страждань.
Жінка усміхнулася скорботно.
Тепер у моєму жахливому вічному житті зявився хоч якийсь сенс. Страждати і вічно вимолювати у тебе прощення, коханий мій! Прощавай, Горане з роду Івановичів. Прости за вічність.
Прощавай, Міліцо з роду Црноєвичів. Я люблю тебе.
Жінка розчахнула двері навстіж. У золотаве тепло дома увірвалася нічна прохолода. Міліцо підхопила важку торбу, понесла надвір. Повернулася по другу. Не стала збирати її. Як була напівпорожня, таку й потягла з дому.
Ілія краєчком ока спостерігав за жінкою, серце не вміщало всього болю Міліци і Горана, рвалося, ридало: бідолашні, бідолашні
А надворі Міліца покидала торби на міцний візок, сама сіла. Чи то наказала, чи то попросила білого коня:
Поїхали
Ілія боявся поворушитися. До біса сильно хотілося підвестися хоча б для того, аби зачинити двері. Та незрозуміла сила не дозволяла. Затуляла очі. І вдруге за цю дивну ніч Ілія забувся неспокійним тривожним сном.
Ілія і Гоцик прокинулися одночасно. Від холоду. Ілія не памятав нічної розмови Горана і Міліци. Були важливіші справи. Підскочив до рюкзака, розкрив поспіхом, уже хотів було переховати шкатулку в труси слава Богу, ще на місці, та озирнувся: на лавці сидів Гоцик, глузливо спостерігав за Ілією.
Ілія закляк зі шкатулкою в руці, повів очима де господиня?! При ній Гоцик не посміє і очам не повірив: Матір Божа! Та що ж це знову?! Дежа вю. Було Коли уперше перетнувся з Гоциком у білій хаті на півдні Польщі, на ранок у вправній з вечора кімнатці теж оселилося спустошення.
От і тут Павутиння, холод, забуття. Вкриті пилом цупкі портьєри похитуються край вікон, як мерці повішані. У вікна день, невблаганне сонце бється у тьмяні дзеркала, а ті сумують, не віддзеркалюють світла. На кривому столику важкий кутий свічник без жодної свічки. Підлогу, книжкову полицю, фоліанти у палітурках зі свинячої шкіри гризуть хробаки, так стараються хрумкіт чути
Ілія перелякано зиркнув на Гоцика.
Гоцик жваво підхопився з лави, підійшов до Ілії, вирвав шкатулку з його рук.
Знайома шкатулка, усміхнувся скептично. Знайшлася?
Ілія почервонів до скронь. Зціпив щелепи, стиснув у кулаки порожні долоні.
Геть несподівано Я й не сподівався. Мріяв, зустрінемося і я обовязково
Заткнися, наказав Гоцик.
Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота
Ілія побачив золото, забув про страх.
Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?
Тобі що до того?
Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі За що?! За які гарні справи?
Щоб не вбивав тебе, відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.
Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.
Віддай мою шкатулку, прошепотів уперто. У тебе он скільки золота!
Пішов ти
Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.
Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.
Зачекай! Тільки два слова! біг-спотикався.
Відвали! порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних камяних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.
Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я Я знаю одну справу. Ми станемо багатими. Як Крез!
Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!
Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!
Гоцик зупинився, вївся в Ілію поглядом:
Тата вбив?
Ні Ілія обмяк, обтік, як мяке морозиво. Я не можу вбити людину.
Чому?
Він далеко. Не тут. Я збрехав, що йду по його душу.
Якого ж біса ти сюди перся?
Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.
А-а-а пусте, з благанням глянув на Гоцика. Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.
Так ти, сука, у матері вкрав? скептично констатував Гоцик.
Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.
А не задарма Ясно тобі?! фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. Місце знаю Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те пятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною
Блін, ну ти йолоп хворий, гидливо скривився Гоцик. Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.
Бо я не ти! Не збираюся брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому який убє покидька, підлоту і зрадника, патякав, сам себе не чув. Але вірив так і буде.
Гоцик примружив очі, схилив голову набік.
І де ті скарби? запитав хижо.
В Іспанії, ляпнув Ілія.
Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень