Іспанія? голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. Де саме?
В Андалусії
Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі сумний сірий кінь на Паниному подвірї Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.
Шістдесят відсотків, не видав несподіваного хвилювання.
Брате Ілія затремтів: план діяв! Я завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене Додав щиро: Без тебе так самотньо.
Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію Не оминути.
Що там, в Португалії? запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично виграв. Тільки б стратегічно не програти!
Мати, сказав Гоцик. До матері йду. По борщ
Частина друга
Скарб
І лія наївно сподівався: довгий шлях швидко змотає Гоцика. Однієї ночі скине рюкзак з плечей, звалиться без сил, стулить очі й нізащо не почує, як Ілія тихо і хижо вкидає під футболку чорну лаковану шкатулку і немалий зливок. Та клята, покоцана горами Європа видушувала завзяття з самого Ілії. Першим падав на траву. Просився: перепочинок, ноги не йдуть.
Корективи у мандри внесла не тільки тепла середземноморська весна Гоцик. Постановив упевнено:
Досить людям голову морочити. На природі ночуватимемо.
Ще поблизу Марселя викинув нафіг з рюкзака теплу куртку, светри, шалик, шапку.
Тільки плечі відтягують!
Але за літом осінь Згодиться, Ілія не позбувся речей. Тягнув важкий рюкзак з теплим одягом, а того таки немало.
Нове куплю, легковажно відповів Гоцик.
Тринькав грошики з чорної шкатулки два спальники придбав, похідний посуд, сухе паливо.
Відчуй себе туристом, Іліє, усміхався скептично, спостерігаючи, як той безпорадно вошкається над сухими гілками, сподіваючись запалити багаття.
Врешті-решт сам видобував вогонь, топив очі у червоному полумї. «Коли ж ти уже заснеш?» Ілія не зводив очей з важких Гоцикових рук: тягнувся до вогнища, підправляв гілки, аби краще розгорялися. І засинав у сподіванні, що наступної ночі вже точно не проґавить
А шлях заманював усе далі. У Марселі Гоцик довго вивчав мапу, подався до гавані, роззнайомився там з таким собі мсьє Гюра, хазяїном невеличкого моторного катерка. Години зо три жестами бурхливо сперечався із ним, врешті вдарили по руках, пішли пити пиво у найближчий генделик.
На морську хворобу не страдаєш? запитав Гоцик Ілію, коли увечері пяний-веселий повернувся до лавки під кипарисами, де Ілія зранку чекав на нього. Пояснив: Завтра відпливаємо.
Куди? запитав ошелешений Ілія.
Я планував морем одразу до Андалусії дістатися, але домовився тільки до Перпіньяна.
Це де?
На кордоні з Іспанією.
Гоцик дістав шкатулку, вигріб з неї усі гроші, перерахував.
Блін! Трохи не вистачає зиркнув на Ілії уважно. У кишенях щось маєш?
Ілія давно засвоїв: Гоцикові брехати не можна. Мовчки дістав з кишені останні пятдесят євро. Гоцик усміхнувся:
Починаєш вичавлювати із себе бухгалтера? Нормально!
Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото
Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би все золото. І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.
Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!
Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.
Горане Горане! Ти тут?
У вусі зітхнув тарган.
Чув? запитав безбарвно.
Я можу щось зробити?! Для тебе.
Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста
Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.
Горане. Не мовчи Ти ж сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу померти?!
Мізерний
Який?
Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.
Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву Знітився.
Тоді тобі треба пошукати інше житло, порадив відверто. От Гоцик Переберися до нього. Я навряд стану тобі у пригоді.
Знаю, прошепотів Горан. Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» та ніхто не відповість. Знатимеш я уже далеко.
Ілія зітхнув зажурено.
Кохання Хіба воно варте таких мук?
Горан не відповів, наче щойно покинув свій прихисток. Ілія ще не знав: більше ніколи не почує тихого шепоту у правому вусі.
Гоцик сподівався: приємна морська прогулянка до Перпіньяна лише початок. Перетнуть кордон без проблем закрокують іспанськими шляхами під вибагливі гітарні переливи, що долинатимуть з навколишніх селищ. Та закінчувався квітень, сонце на небесах уже смажило яєчню і чим далі на південь, тим спекотнішими ставали дні.
Сієста, оголошував спітнілий Гоцик, коли годинник лише наближався до одинадцятої.
Зупинялися у найближчому гаю, біля прохолодного потічка чи просто посеред скель Піренейських гір. Валялися до задушливих сутінків, аби підвестися, зробити ще хоч невеличкий ривок уперед, до ще спекотнішої Андалусії. І під гарячим іспанським сонцем Гоцик почав вірити в обіцяні скарби.
Спочатку закинув Ілії, який схуд за останній місяць мандрів до кісток:
Давай так Я віддаю тобі шкатулку і відпускаю на всі чотири сторони. А ти розповідаєш, де ті скарби.
Ні, знічувався Ілія. Разом дійдемо.
Навіщо ти мені? Однаково не бачити тобі скарбів. Мені пообіцяв. За шкатулку. То на! Тримай і прощавай. Повертайся додому.
Ні, уперто хитав Ілія кучерявою башкою.
І Гоцик повірив: щось знає Крокував покрученими гірськими дорогами, розмірковував уголос:
Коли у мене буде багато грошей, витрачу їх на радість.
Що це радість?
А по-різному. Сьогодні, може, напитися вволю. Завтра людям пороздавати. Маму не забути. Тата Післязавтра брати уроки гри на гітарі. І коня купити Обовязково куплю коня. Чи багато коней.
Маячня, дратувався Ілія. Коли у мене буде багато грошей, я побудую замок на сорок кімнат. На високому березі біля моря.
Навіщо тобі сорок кімнат? Однаково житимеш в одній. Ну, ще кухня, вітальня Кабінет, якщо кеба варить. Більше не потрібно.
Потрібно.
Дурниці. Інші кімнати стоятимуть порожніми, а ти, економний, тільки витрачатимеш на них гроші. Наймеш людей, аби в них прибирали. А там, дивишся, тільки те й робитимеш, що служитимеш своїм кімнатам.
Усі багаті так живуть.
Бідахи! Я так не хочу.
Навіщо ж тобі скарби?
На радість
Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.
І що таке радість? тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.
Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.
Блін, вони
Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.
Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені
Ілія котився вслід за Гоциком у долину, та бачив не коней ромів. Біля невисокої скелі у низинці розкинувся справжній циганський табір. Замість шатер на галявині з десяток стареньких автівок з причепами, фургонами і трейлерами. Одні виглядали геть обдертими, другі новішими, а один певно, ватажка хітанос сяяв блискучою білою фарбою і навіть мав нікельовані сходинки від дверей. Автівки скупчилися півколом, у середині палало вогнище, балакучі жінки розвішували випраний одяг на довгій мотузці. Чоловіки колупалися у двигуні однієї з автівок, всюдисуща замурзана дітлашня із вереском ганяла галявиною, і тільки одна нечесана дівчинка рочків трьох поважно сиділа на яскравих бебехах, курила самокрутку.
Ілія не любив циган.
Навіщо ми туди потикаємося? бурчав. Вуха брехнею набють, кишені випотрошать і поготів.
Не бійся, задьористо сміявся Гоцик. Я до ромів підхід маю.
Витягував шию, та роздивлявся не табір, ковзав поглядом по оливкових деревах, під якими стригли вухами двійко сірих, крутобоких андалусійців. Певно, роми знали їм ціну: сховати у тінь, поставили перед ними відра з прохолодною водою. Мале циганча розчісувало одному з коней гриву.
Розуміють схвильовано шепотів Гоцик.
Роми зустріли незваних гостей ворожо. Заґелґотіли: геть, геть.
Гоцик згадував слова ромської мови, почутої від рома Петра на хуторі за Сеймом, старанно пояснював:
Люди добрі! Я тільки коней роздивлюся. Гарні коні.
Купи! від юрби відділився кремезний дядько років шістдесяти з сивою кудлатою бородою і немалою золотою цяцькою у вусі. Примружив око, дивився на незнайомця вивчально.
І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче Аби живим звідси забратися.
Роздивлюся спочатку, сказав бородатому.
Дивись!
Гоцик йшов до коней, дихати забув. Бачив андалусійців тільки в атласі кінських порід та по телевізору, як не рахувати трагічний випадок у рідній Нехаївці. Та кінь у Паниному дворі був немолодим, сумним, а ці двоє вражали не тільки блискучою шерстю, густою гривою, специфічним вигином граціозних ший Від них пашіло енергією молодості.
Знаєш андалусійців? бородатий ішов поряд із Гоциком, зиркав на нього уважним оком. Ще двісті років тому їх тільки королі мали. Купиш?
Купив би. Та я сам здалеку обережно завів Гоцик. Мені до коня документи потрібні. Аби через кордон
Бородатий розсміявся, поманив Гоцика до сяючого білою фарбою трейлера. Гоцик завівся, йшов за ромом.
Брате! А я?! почув розгублений голос Ілії.
Гоцик озирнувся: Ілія тупцював на безпечній відстані від ромів-коней.
Посидь отут. Я скоро, кивнув на невеличкий обшарпаний причіп із фанерними стінами і полікарбонатним прозорим дахом.
Не ходи! гукнув Ілія.
Не сци! відповів Гоцик.
У розкішному трейлері ромівського ватажка тільки мартіні з оливкою не вистачало: вдумливо розділений простір виокремлював модернову кухню з усіма сучасними гаджетами, невеличку вітальню зі шкіряним диваном і яскраво-червоними подушками, спальню і навіть WC.