Наступного дня під вечір по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвіря, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?
Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. Пятдесят з гаком. Років пять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.
А, ти сказав, ніби чекав когось іншого.
Гоцик хотів було ляпнути кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.
Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?
Йди, як хочеш, відказав тато. Мені ще свиням треба дати.
Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.
А, ти сказав, ніби чекав когось іншого.
Гоцик хотів було ляпнути кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.
Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?
Йди, як хочеш, відказав тато. Мені ще свиням треба дати.
Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.
Якого я сюди припхався? буркнув збентежено.
До вітальні увійшов тато.
Їсти хочеш?
Та можна, проковтнув слину.
То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?
Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.
Ладно Давай уже! старший завжди мудріший. Чарку підняв. Будьмо.
Будьмо! Гоцик спянів після першої ж не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.
Після другої поплив. Третя язик розвязала.
Борщу б Маминого, сказав.
То їдь!
Куди?
До матері, тоскно мовив тато. Може, не розучилася ще
Якого мені туди язик ледь ворушився. Сама повернеться Тепер Уже не треба мені допомагати. Я тепер сам
Сам? тоскно перепитав тато. Помовчав. То вчися і борщ сам варити.
Чого б це?!
Бо материного довго чекатимеш
Чого б це?
Що? І досі не втямив? Тато важко підвівся, пішов до дверей. Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?
Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!
Спиватися, процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. Пяний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.
Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!
Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.
І якого? кидав недобре. Що за свято?
Свято? Яке свято?! бурмотів Бронька. Сарай бабі Зіні підправив Того Вчора Чи позавчора
Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.
Як маршрутів нема кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», вирішив.
Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?
Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, пяні волання. «Один раз в год сады цветут» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвіря, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне
У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!
І нащо? прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось порожньо.
До Броньки повернувся зі світанком.
До Броньки повернувся зі світанком.
О! Гоцик! той ні сіло, ні впало. За зустріч?
Давай погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.
Добре, що приїхав, шарудів-балабонив. Підемо теє морди бити!
Кому?
А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.
Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.
То спробуй Вмаж! сказав. Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.
Штовхонув закляклого Броньку, розятрився.
Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!
Гоцику, та я
Гоцик замахнувся
Сука! до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся таке все остогидле, хоч у крик.
Привіт, Сьомко! почув від вулиці.
Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном.
Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!
Привіт, Тайко, буркнув. А ти чого тут?
Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.
А де мені бути? розсміялася Тайка.
Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.
Чого гасаєш?
До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, сказала Тайка.
Траса Найнадійніший звязок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села девять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.
Тайка поправила шолом.
А сам тут чого? запитала.
Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?
До траси підкинеш? запитав раптом.
Сідай, розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.
Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.
До моєї хати спочатку на хвильку, прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.
Моторолер найсексуальніший транспортний засіб заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!
Тайко Чуєш? запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. Ти заміж вийшла?
За кого? Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. Паню Козленка вбили, а ти
А я що?
Казав, за мене йди. Не памятаєш?
Ні, збрехав Гоцик. Проковтнув слину. А давай зараз Спробуємо
Пішов ти, насмішкувато відповіла Тайка.
Гоцик знітився.
Ну І чого викобелюєшся? буркнув. Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.
Значить, про Козленків похорон памятаєш, а як мене заміж кликав не памятаєш? розреготалася Тайка. Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!
А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? геть рознервувався. Пішов до подвіря. Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.
У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку одним кінцем привязана до труби опалення, другою до торшера у протилежному куті. На мотузці випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли сумні навпроти веселих маминих світлин.
«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», подумав тоскно.
Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.
Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.
Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька тут тато маму чекає? Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний мяч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї
Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом сало, сухарі, ніж, кружку до шкарпеток-трусів-футболок.
Мимоволі потягся до веселих світлин візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки там тато. Чи попрощатися?