Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу ну, скільки можна?! припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже не вирватися, якби і захотіла яка.
Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою радій, мамо! і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:
Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.
Ненька усміхнулася войовничо.
Та щоб я здохла! взялася валізу пакувати.
Куди?! Ти здуріла, Наталю? збентежився тато.
Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі Упораємося, усе з тою ж посмішкою приклеєною.
Хай сам на своє навчання заробляє!
Ой, хоч не мели дурного! розсердилася.
Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.
Кльово! Буду до тебе приїжджати.
А мене на кого кидаєш?! гірко мовив тато.
На куму! віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!
Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.
Ма Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.
А ненька у відповідь про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, камяний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.
А господарство на кого?! сказав тато. На свиней?!
То продавай свиней і чекай, ненька просить.
Нема чого мені там робити, відрубав тато.
Мама схлипнула. І гайда.
Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.
Гоцик і тато сиділи біля столу про що розмовляти?!
До осені вдома будеш? запитав врешті тато.
А що тут робити? буркнув Гоцик.
За свинями поможеш ходити
Гоцик визвірився.
Та хай вони повиздихають!
Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.
Аби давали, мама б не поїхала
Тато брови звів, очима у скатертину.
Поїхала б Давно вже в дупу пекло.
Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.
Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі
Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.
Ти уже поїхав Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.
А ти хотів, аби я як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! ярився.
Так чого ж приїхав?! запитав тато від порога.
А більше не приїду!
Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.
От і домовилися, сказав, як каміння на синову душу накидав.
Та пішов ти гаркнув Гоцик, підскочив. Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!
Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:
Як мій старий?
Та нічого Знай вошкається по господарству.
Про мене не питає?
Ви, Гоценки, небалакучі
Значить, не питав, робив неприємний висновок Гоцик, супився. А я чого питаю?! Воно мені треба? От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?
Сам піди
Сам, сам Гоцик дратувався, штовхав Броньку усохни! знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.
До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, підїдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною» Гоцик усміхнувся дияволом.
Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, сказав зухвало. А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?
Козел! хлопці кинулися на Гоцика.
Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий? А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!
До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала відривайся, бо зіпєшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.
Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби
Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»
Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла? Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає? Яка лажа! В дупу припікало.
Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників бач, як мордуються! Пятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя то що?
А-а-а Філософія не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів предмет меблів, на якому сидять, варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності двом на ньому не сидіти. Як статус ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці
Навіщо? ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.
От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розімялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.
Щоб люди не забували: треба йти! сказав Морган зі значенням.
Куди? запитав Гоцик.
Однаково! Але треба реально ворушити ратицями пішов до порожнього столу.
І що буде?
Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз спробую пояснити. Упав на стілець.
Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то
Що?
Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! авторитетно запевнив Морган. Здув піну з пива. Моя концепція! додав, хитнувся. Учепився за спинку стільця. Стілець розхитаний А-а-а Розхитаний стілець абсолютно окрема філософська категорія. Я думаю
Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.
Моргане Давай ще по горілці, сказав.
Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово зірветься і гайда.
Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав він за цю хавіру платить! Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання йти.
Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці лагідно. Чого так довго збирався?