Потім ставав перед дзеркалом, роздивлявся себе прискіпливо, ніби мрії мордували не тільки душу, зміцнювали тіло, гартували характер, вдачу. Та на Ілію дивилося кволе створіння з блідою прозорою шкірою, темним кучерявим волоссям, що тільки підкреслювало санітарний колір обличчя, довгий, як смичок, ніс, тонкі нервові вуста і глибокі вдумливі очі.
Ілія відсахувався, тремтів: він ізгой, непотріб, помилка Померти! Ні, жити! У високому, неприступному для нахабних, насмішкуватих очей замку з камяними стінами. Відчай заповнював душу, Ілія хапався за книжки: тільки тут був на рівних з мудрецями, героями, філософами, ловеласами і вправними ділками. Останні примудрялися замилювати очі і мудрецям, і героям, і філософам, і навіть хитрожопим ловеласам. У них були гроші. У них завжди були гроші, і ті кляті монети-купюри-камінці робили їх в очах волооких красунь і мудрецями, і героями, і навіть філософами
Усього лише гроші? допетрав якось.
Аж побіг до маминої кімнатки, де у нижній шухляді рипучого деревяного комодика лежала чорна лакована шкатулочка з маминим скарбом. Мама не ховала Як безкінечна робота і туга викручували суглоби, діставала її, сідала біля синового диванчика, розкладала на цупкому покривалі дві старовинні золоті монети, ланцюжок з ясним камінцем, обручку, перстень і дивні золоті сережки з прозорими смарагдами. Ілія знав: три покоління маминої сімї складали той скарб. Як він женитиметься, мама віддасть шкатулочку Ілії. Перспектива торкнутися дівчини, не те що женитися, здавалася Ілії найнереальнішою з усіх принад життя.
Рвучко відкрив шухляду, висипав з шкатулки на килим родинну память. Засмутився дрібязок Поклав шкатулку на місце, поклявся ніколи не торкнеться. Не вихід. Виходу не існувало в принципі.
Із цим убивчим переконанням почав голитися, закінчив школу і влаштувався літературним редактором-фрілансером до культурологічного журналу. Геть перестав на вулицю виходити. Після редагування авторських текстів діставав з книжкової полиці черговий томик мрій, занурювався, малюючи на тлі Борхеса, Достоєвського, Бродського, Селінджера, Фрая, Задури, Ожешко, Лє-ца, Корчака, Гощинського чи Пруса примарні замки. Коли очі пекли від літер, виходив у двір, підходив до хвіртки і тільки звідти роздивлявся до нудоти знайому вуличку рідного містечка. Ніби обмеження простором мало обмежити мрії. Та й цією однією вулицею йшли веселі стрункі панянки, поряд із Іліїною хатиною зростали міцні, схожі на замки, новобудови, пролітали шикарні автівки. І врешті-решт, Ілія вирішив виходити з дому тільки увечері, коли густий морок темряви нівелює реальність до одноманітної і одностайної, як комуністичний мітинг, сліпоти. Ілію тішила прогнозованість непрозорого простору.
Та одного дня сталося непередбачуване. Поштар приніс Ілії посилку з книжками, які хлопець замовив місяць тому. Перебираючи томики Вишневського, Льоси, Петрарки і Байрона, Ілія наштовхнувся на невеличку книжечку.
«Алхімік», прочитав уголос. Здивувався. Певно, на пошті помилилися. Ілія не замовляв Коельо.
Покрутив книжечку в руках і вирішив прочитати, якщо вже безплатно потрапила до рук.
Увечері утомлена Іліїна мама повернулася з роботи додому, уздріла сина настільки роздратованим аж серце впало. Боронь Боже, знову захворіє. Не можна йому хвилюватися одразу підшлункова загострюється, нирки ниють
Що з тобою, серденько?
Безглуздя вбиває! тоскно мовив Ілія.
Розхвилювався, завівся Мамі довірить роздуми, наче співбесідників добіса, а він тільки їй.
Матінка всілася край столу на кухні. «Вихлюпуй, подумала. Більше нема кому».
Ілія кинув на стіл «Алхіміка». За хвилину переказав зміст томика. Приблизно так.
Увечері утомлена Іліїна мама повернулася з роботи додому, уздріла сина настільки роздратованим аж серце впало. Боронь Боже, знову захворіє. Не можна йому хвилюватися одразу підшлункова загострюється, нирки ниють
Що з тобою, серденько?
Безглуздя вбиває! тоскно мовив Ілія.
Розхвилювався, завівся Мамі довірить роздуми, наче співбесідників добіса, а він тільки їй.
Матінка всілася край столу на кухні. «Вихлюпуй, подумала. Більше нема кому».
Ілія кинув на стіл «Алхіміка». За хвилину переказав зміст томика. Приблизно так.
Мовляв, начитаний іспанський вівчарик Сантьяго щасливий. Свого часу він насмілився кинути навчання в семінарії заради мрії купити отару і мандрувати. І мандрує собі Андалусією з вів цями, мріє про красиву доньку крамаря з невеличкого містечка, куди він зрідка навідується, щоб обскубати овець.
Та ось юнакові двічі сниться один і той же незрозумілий сон. Цей сон намагається розтлумачити циганка, а згодом і загадковий цар Мельхіседек, що він береться невідомо звідки. Мельхіседек наполягає: на одній з єгипетських пірамід вівчарик Сантьяго знайде скарби. Цей шлях його доля. Сантьяго має пройти його до кінця.
За таку благу звістку вівчарик позбувається того, про що мріяв: віддає Мельхіседеку частину своєї отари, залишки продає і суне собі у напрямку Африки. Багато і важко мандрує, роками миє склянки у лавці торгівця кришталем, зустрічає справжнього Алхіміка, стає багатим, у пустелі закохується в аборигенку Фатіму. Здавалося б повний комплект! Та Сантьяго не залишається зі своїм златом і коханою таємничі голоси і персонажі тягнуть вівчаря далі і вимагають, щоб він пройшов свій шлях до кінця.
І от врешті Сатьяго дошкандибав до пірамід. А тут розбійники! Їм теж «наспівували» про скарби. Тільки не тут, в Африці. В Іспанії. У напівзруйнованому андалусійському храмі, в центрі якого росте величезний сикомор. Сантьяго вражений він прекрасно знає цей храм в рідній Андалусії! Ночував там з отарою не раз.
Звичайно, вівчар повертається. Але не до коханої Фатіми і своїх багатств. Він поспішає до напівзруйнованої церкви у рідних пенатах і знаходить там скриньку. А у скрині повно старовинних золотих монет, дорогоцінне каміння в асортименті та інше добро. Усе. Кінець.
Ілія замовк, засмучено знизав плечима.
І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!
Мама зітхнула.
На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?
Узяла до рук томик Коельо.
Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.
Обійняла сина:
Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів-хлопчиків.
Хлопчиків? з відразою перепитав Ілія.
Так, так, мама пішла до плити, дістала каструлю. Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того мясо жорсткіше, а от хлопчики І жирніші, і мясце ніжне, і бульйон наваристіший.
Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.
Не вечерятиму, сказав тьмяно. Спати хочу
Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.
Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія красивий, гордий і неймовірно щасливий.
Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.
Чого тобі? утомлено подумав Ілія.
Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!
Хіба не знаєш?! прорипів. Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще йти і йти!
Не може бути, прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.
Дідуган замотав башкою.
Йти і йти, повторив сердито.
Ілія розплющив очі, роззирнувся.
Ілія розплющив очі, роззирнувся.
Маячня мовив.
Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти» Поселився в голові не видерти. Скіпка і та слабше коле.
Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині Ілія прислухався, дивувався мовчали.
Не захворію, прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.
Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там Іспанія.
Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія
Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.
Дідько! розгнівався.
Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?
Скривився уїдливо: йому б точні координати напівзруйнованого храму в Андалусії. Знайде скарб, з іншим розбереться.
Підхопився збуджено, забігав вітальнею. Гроші! Хіба його вина, що єдиним матеріальним еквівалентом будь-яких душевних злетів і досягнень є гроші? Щасливий кінець усіх казок багатство. А всі метання душі лише недолугі спроби пояснити причини образливих злиднів, знайти шлях до безпечного багатства. І обрані з обраних алхіміки теж туди. Їм би дуплет: і еліксир безсмертя, і формулу золота. Ідеальна схема. Мати до біса золота, жити вічно і витрачати-витрачати-витрачати Яка ж огидна образлива маячня!
Зупинився.
Хоч би одному алхіміку в пику плюнути, прошепотів недобре.
То спробуй, почув тихий шепіт у правому вусі.
Ілії здалося дах їде.
Занадто захопився буркнув, згадуючи тоненький томик «Алхіміка», дивного дідугана, свої несподівані пристрасті.
Потягся до вуха У вусі пролунало тихе настійливе прохання:
Не тривож мене!
Ілія відчув, як всередині розквітає яскрава квітка жаху: мало йому скривджених нирок і підшлункової, тепер і голівці ва-ва. Тихо пішов до дзеркала, роздивлявся власне вухо.
Тільки не казати Нікому не казати, що зі мною розмовляє власне вухо.