А ви пробували той росіл?
Нічого гидкішого в свому життя я не смакувала. Але діє він не довго лише кілька днів, потім знову доводиться його пити, і так без кінця.
А якщо спробувати настоянку на кістках святого?
Навіть не думай.
Але чому?
Це небезпечно.
Чому ж ви вділяєте її по краплі всім іншим?
Тільки тим, для кого це вже остання надія.
Але чим же воно таке небезпечне?
Не можна що-небудь взяти одною рукою, аби не віддати іншою. Людина все життя тільки те й робить, що бере і віддає, бере і віддає. Мощі святого Транквіліона мають власне таку властивість чимсь обдарувати і щось відібрати. І коли комусь дошкуляє хвороба в одному місці, а він вже не годен терпіти і шукає зцілення за будь-яку ціну, я даю йому краплю настоянки, і він зцілюється, аби за хвилю набути іншу болячку, яка йому ще не сприкрилася.
І він потім знову приходить до вас?
Аякже. Іншої ради нема. Щось береш, а щось віддаєш. Ти готовий віддати щось навзамін? За те, що почнеш розуміти мову рослин і комах?
Я замислився чим я міг пожертвувати? Що я таке мав, чого б не шкода було позбутися? Але не хотілося про це думати. Мене тягло до хати пані Розалії з якоюсь нестримною силою, аж поки одного дня я таки тихенько не висмикнувся з хати й не чкурнув до чарівниці. Було мені тоді пять років, і перехожі, бачачи малюка, який діловито чимчикує звивистими вуличками, спинялися та питали, куди це я намірився. Та я знав, що відказувати:
До бабці.
В нагороду отримуючи теплі усмішки, я таким робом дістався до хати пані Розалії, котра зранку завше була відсутня, бо так само, як і моя бабця, ходила на луги по зілля. Ключика вона ховала під порогом, я відімкнув двері і прокрався всередину. Тепер постала проблема, як дістати чарівний слоїчок, адже господиня, помітивши мій інтерес, переставила його високо на шафу, а мені, малому, сягнути його було неможливо. Та тільки я присунув крісло і виліз на нього, як почулися перед хатою кроки, шарудіння і голосне здивування. Я отерп. Пані Розалія повернулася і не могла знайти ключа. Я у відчаї шмигонув під ліжко і відчув себе мишею.
Врешті господиня зрозуміла, що ключ у дверях.
Але то я стара недорайда! Забути ключа в дверях! нарікала вона. Добре, жи голови не забула.
Потім вона покликала кота Мацька і налила йому в мисочку молока. Кіт знервовано зиркав у бік ліжка, але від молока не відмовився.
Шось ти, Мацьку, неспокійний, покивала вона головою і заходилася розкладати трави на столі.
Хатою полинув пянливий запах. Я поклав голову на руки і задрімав.
Прокинувся я від голосної розмови. Моя перелякана бабця після тривалих роздумувань вирішила, що мене можна знайти тільки тут. І вона, зрештою, не помилилася, хоча ще цього й не знала, бо я затамувавши подих, продовжував лежати під ліжком.
І тут пані Розалія пригадала дивний трафунок з ключем, а також не менш дивну поведінку Мацька, який знервовано зиркав у бік ліжка. За мить бабця уже вклякнула біля ліжка і радісно гукнула:
Є! Ану вилазь, збиточнику!
А не будете бити? розплакався я, відсовуючись до самої стіни.
Бабця, бачачи, що інакше мене не дістане, обіцяла, що най вже так і буде, ременем мене цього разу не почастує.
Та коли ми вернулися додому, бабця сказала:
Ану скидай штани!
Я став лементувати:
А ви ж обіцяли.
Обіцяла, що не почастую ременем, а різочку святого Миколая мусиш таки засмакувати.
Хльоскання різки по голій дупці незабутнє враження. І хоча то був один-єдиний раз, але він витіснив з моєї памяті усі інші випадки, коли по мені гуляли тріпачки й ремені. Біль від її ударів був не схожий на жоден інший гострий і обпікаючий, він миттєво пронизував усе тіло, та так, що я аж захлинався криком, болем і повітрям, а потім ще довго чіхався і катулявся по підлозі.
Звідтоді я завше зиркав на різку з острахом, не відважуючись навіть торкнутися її пальцем. Різка в уяві моїй перетворилася на дивовижну істоту, котра жила своїм особливим життям, але залежним від мене, як буває залежною плюсква від чиєїсь крови, бо ж так само і різка мусила б час від часу дістати свій життєдайний заряд, розтявши зі свистом повітря і приклавшись до чийогось тіла. Недаремно, коли стару різку спалювали в грубці, мені вчувалося її жалібне квиління, але я не шкодував її, а завше проказував:
Так тобі й треба.
Вишиваний світ
Скільки я памятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня, що росла в нас під вікном, щезла після того, як бабуся її вишила. Та вишня була зовсім суха, і дід не раз збирався її спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от її нема.
Скільки я памятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня, що росла в нас під вікном, щезла після того, як бабуся її вишила. Та вишня була зовсім суха, і дід не раз збирався її спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от її нема.
Тоді я почав пригадувати, чи нічого більше не зникало, і раптом згадав, що зовсім недавно пропав здичавілий пес, який поселився на пустищі. Він так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чім світ стоїть. Ніхто не міг без нагляду відпускати дітей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кілька разів полювали, та він був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всі ті лови пішли намарне. А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, міг і здохнути чи податися деінде. Я заходився переглядати бабусине вишивання і на одній подушці побачив його. Тепер мені було зрозуміло все, що бабуся вишиє, у ту ж мить зникає. Недарма ж на жодній з її вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нічого з того, за чим можна б жалкувати.
Я не міг витерпіти, щоб не поділитися своїм відкриттям з дідом. Дід лише плечима стенув:
Ну та й що? Я знаю про те.
А чого ж ви мені не сказали?
Все якось забував. То те, то се Забував.
Потім глянув на мене з теплою усмішкою і додав:
Ну добре. Вповім тобі, що знаю. Отже, то було відразу потому, як совєти прийшли до нас вдруге В нас тоді почалися арешти. Людей щоночі вивозили на Сибір. Тюрми були забиті. Молодь кинули на фронт, без підготовки, без спорядження. Кинули просто на танки Боже, скільки їх тоді лягло!.. На галичан дивилися знаєш як Найменша підозра і ти в цюпі. Так і мене арештували. Бабуся наша не могла собі місця знайти від жалю. Ходе, бідна, під тоту тюрму та все визирає, чи мене не побачить. Ото раз так із туги сиділа вона ввечері та й взялася вишивати. З голови їй не йшла вязниця, вона й почала її вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу і собак. Скінчила шиття якраз серед ночі А в невільника який сон? Лежимо та й думаєм про своє, сон не йде. Коли це раз ніби все завалилося. Ні стін, ні мурів лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди Ну тюрма зникла, але ті, що нас посадили, зісталися. Мусили ми ховатися. Хто молодший, до лісу пішов, а старші на села та хутори. Тоді й ми в село перебралися. Отаке-то Щоправда, ми з бабунею не відразу здогадалися, що то через її вишивання. Різне думали. А люди говорили про Матір Божу, що то вона над нами змилувалася та й вирятувала чудом з неволі Але йде час, а я дивлюся нема нашого кота. «Cяню, кажу, де то наш Мацько подівся, що його не видно?» Коли глип а лежить на столі вишивка, і якраз наш Мацько вишитий. Тут мені в голові щось як би свінуло. «Ану, кажу, Сяню, чи не була би-сь така ґречна, аби тото вишиття попороти?» А вона: «Що в тебе за забаганки? Я стільки над ним сліпала, а ти мені хочеш знищити?» Ей, думаю, що буду бабу слухав! Узяв ножиці та й споров. Тільки-но останню нитку висмикнув, як чую мняв, мняв! Є наш Мацько! Та й, видно, голодний, бо як уздрів молоко в мисочці, то так і кинувся. «Ну, кажу, Сяню, ото маєш цурис! Виходить, що ти не вишиєш, то те й пропаде». А вона не вірить, сміється з мене. Ну, добре Прошу я тоді, аби вона вишила пугало, що в нас на городі стирчить. І що ти гадаєш? Вишила вона пугало, дивиться а його мов корова злизала! Ну, тепер уже переконалась, яку має здатність. З тих пір стереглася, аби чогось не вишити такого, що шкода було б, аби пропало.
Як потім виявилося, не тільки ми з дідом, але й сусіди дізналися про це гм обдаровання моєї бабусі. Кожен почав пригадувати, чи не завдав якої прикрості пані Сяні, бо ану ж вона розсердиться та візьме й вишиє. А Дзюньо відразу пригадав, що колись із нашого курника півня поцупив. Набравшись хоробрості, прийшов до бабуні і у всьому признався, ще й приніс за того півня гуску. Він так вибачався, що бабуня милостиво пробачила йому той гріх. Правда, за гускою на другий день прибігла пані Сусликова, бо то була її гуска, але настрій Дзюня від того не погіршився. Найцікавіше те, що та сама гуска знову до нас повернулася. Принесла її пані Сусликова і сказала:
Пані Сяню, візьміть си тоту гуску, але я вас дуже прошу, чи не буде ваша ласка вишити ще й мого чоловіка. Бо тая пянюга мене в гріб заведе.
А треба сказати, що кого-кого, а пяниць моя бабуня мала за останніх людей і, не довго роздумуючи, взяла і вишила пана Суслика, і що ви гадаєте? Не минуло й тижня, як пані Сусликова прибігла з другою гускою просити, щоб її чоловіка назад повернули.
Що ви мені голову морочите? відмахнулася бабуся.
Але моя мама помацала гуску і сказала:
Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?
Не буду я пороти вишиття, буркнула бабця.
Рисом і грибами, порадив тато.
Бійтеся Бога, захлипала Сусликова. Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!
Мені здається, що ви вдова, сказав дідо.
Ну, то хто мені її заріже? спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.
А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! заклялася бабця.
Е-е, буду я панькатися різати! скривився тато. Оно візьму сокиру чах-чах і капут.
Тим часом бабуня розправила на столі полотно:
Ну, подивіться та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що пяний. А тепер я це маю знищити?
Сокира в сінях під сходами, сказав дідо. Хотів я її нагострити, але забув.
Зараз нагострю, потер руки тато і подався в сіни.
Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, правила своє мама.
Не люблю я хінців, процідив крізь зуби дідо.
Коли діда вистежили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:
Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціяльний інтерес.
Китайцям, однак, неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.
Мій чоловік не був аж таким поганим, нюняла Сусликова. Часом, було, за водою піде чи там до крамниці за молоком