Е-е, махнула рукою бабця, де моє не пропадало!
І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Сусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.
Моя бабця висунулась у вікно і закричала:
Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!
Суслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.
Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:
Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную память. Але хто про те нині знає? Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.
Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, це взяла та й вишила себе.
Аґрест
У моєї бабусі було дві колєжанки, мешкали вони разом у будиночку на Каспрівці не надто далеко від нас, та що були старенькими, то сливе не потикали носів з хати. Але бабуся ніколи не забувала провідати своїх подруг і деколи брала мене з собою. Мама називала їх тітоньками і кожного свята, коли пекла що-небудь смачненьке, розраховувала й на них. У таких випадках мама виряджала мене на Каспрівку запросити тітоньок до нас на обід, чи на Різдвяну вечерю, чи на Великодній сніданок. Попоїсти обидві панії любили, а тому ніколи не пропускали такої можливості й приходили до нас із гостинцями і свіжою колекцією різноманітних пліток.
Одного дня мама послала мене сповістити тітонькам прикру новину. Коли на мій дзвінок відчинилися двері, писклявий голос тітоньки Люції на хвилю оглушив мене.
Олімпцю! Ти тільки подивись, хто до нас прийшов?!
Вона важко дихала, заковтуючи повітря, а з кишень її широкого квітчастого халата стирчали волічка і шпиці. Тут же появилася і її сестра у такому самому халаті і теж із вязанням.
О! Як ти виріс! Тебе й не пізнати!
Мене посадили на канапу і стали вгощати чаєм із тістечками. Я пив чай і не знав, з чого почати, а обидві тітоньки навперебій ділилися враженнями від мого візиту, не перестаючи увесь цей час перебирати шпицями. Нарешті я проказав:
Мене послала мама
Ах мама! невідомо чого зраділа тета Люція. Та чи ти не Cофійчин синок? а коли я кивнув, ще більше зраділа: От бачиш, я ж казала! А ти подумала, що то синок Люсі. Я ж тобі казала, що він на Люсю зовсім не схожий.
І як я не помітила, що в нього очі чисто як у Софійки? Ага, то чого тебе мама послала?
Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночі
І як я не помітила, що в нього очі чисто як у Софійки? Ага, то чого тебе мама послала?
Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночі
Ой! перебила тета Люція. Наша дорогенька Сяня! Ну-ну, оповідж нам, як вона поживає. Давненько ми з нею не бачились. Хіба зо три тижні
Місяць тому, уточнила тета Олімпія. Вона до нас приходила. Памятаєш? Ти ще тоді перестудилася.
Ага-ага Ну-ну, синочку.
Бабуся вчора на городі поралася аж до вечора
Та певно! Сяня! підморгнула тета Люція тітці Олімпії. Де б вона спокійно посиділа. Як мурашка, все життя.
Вона хотіла викорчувати кущ аґресту, намагався продовжити я.
Аґрест? насторожилась тета Люція, і руки її завмерли. Так-так, це вона для нас Ми ж її просили, бо у вас такий гарний аґрест! Хочемо й собі посадити. Минулого року твоя мама вгощала нас неймовірним аґрестовим варенням з вишневими листочками.
Ми вже думали, що забула, додала тета Олімпія.
Е-е, та щоб Сяня забула! замахала руками тета Люція. Сяні зайвий раз ніколи нагадувати не треба тілько, я си такво міркую, де ми того куща посадимо, Олімпцю?
А під парканом.
Хіба не з того боку, де ті Паращуки! Там дітиська все повисмикують.
І то правда. Тоді з другого боку.
А там авта їздять. Весь аґрест буде в порохах.
Тоді просто під вікнами.
Ой, на моїх жоржинах!
Ти забула, Люційко, що хлопчик не договорив про
Ах, так-так засміялася тета Люція. Яка ж то файна дитина! Прийти аж із Софіївки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно і приніс?
Ні, бачите, коли бабця потягла за той корч, то її раптом заболіло в грудях
Ой, Боженьку! сплеснула руками тета Олімпія. Бідолашна! А я тобі казала, Люційко, не двигай тої шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкої роботи.
Ну, Олімпцю, коли часом треба Тая шафа тут як більмо на оці. Тільки місце займає.
То що її викинути?
А нащо нам дві шафи?
Як то нащо? Нас же дві і шафі дві Дитинко, може, тобі ще чаю?
Ні, дякую Я вже буду йти. Мушу ще до стрийка заїхати.
До Славця? запитала тета Олімпія.
Де там до Славця?! заперечила тета Люція. Славцьо до Калуша перебрався Певно до Мироська.
Або й до Мироська, погодилася тета Олімпія. Він вже дідо став. Не чула? Має внучку.
Диви-диви, як то час минає. Ше недавно казав, жи він ся Мивосько називає, а нині вже внуків бавить. Але чому я про то ще не чула?
А я тобі забула сказати, що бачила Гафійку, а вона говорила з Лісовською, а та їй сказала, що пан Кужеля одного разу здибав свого кума, котрий з Мироськом працює, і той йому вповів, що у Мироська внучка.
Я зиркнув на годинника й підвівся з канапи.
О, ти вже йдеш? здивувалася тета Олімпія.
Так Мама просила, щоб я не затримувався.
Може, ти з нами пообідаєш?
Ой, ти не доказав! схаменулася тета Люція. Ти не доказав, чи Сяня викорчувала той кущ, чи
Ну що ти, Люційко! Як можна? Її заболіло в грудях!
І справді! Яка ж я То як вона чується, дитинко? Бо викорчуваний кущ може всохнути, його треба знову прикопати
От бачиш, яка ти все про аґрест та про аґрест, дорікнула тета Олімпія. Сяня ж старша за нас. Де їй кущі корчувати?
Тому я й питаю, як вона чується.
Їй стало погано, ледве вдалося мені вклинитися у їхню розмову. І вона вона тут у мене потекли сльози.
Ой, коханий! вигукнула тета Люція. Та не плач! Бог із ним, з тим кущем! Велика біда! Іншим разом викорчуєте. Нам не спішно, правда, Олімпцю?
Певно, що так. Не переживай. І заходь до нас частіше. Передай привіт усій родині. А бабці скажи, що ми її обовязково провідаємо.
Так-так, підхопила тета Люція, проводжаючи мене до дверей. Ми обовязково, чуєш, обовязково навідаємося.
І самі той кущ заберемо.
Передай Сяні, що ми живі і здорові. Скажи, що ми її цілуємо.
Ми принесемо їй порічкове варення.
Так-так, це чудове варення. За рідкісним переписом.
Ой, Люційко, а ти дала з собою хлопчикові наших тістечок?
Наша Сяня! Хто б подумав сама пішла корчувати аґрест!
Люційко, тре було йому тістечок дати. Дитинко! Ти забув тістечка!
І передай, щоб вона пила глід! Це дуже помагає!
Останні слова догнали мене, коли я вже зачиняв хвіртку. Я помахав їм рукою, а вони ще довго стояли на порозі, теж мені махаючи руками і посилаючи повітряні цілунки.
Я ніколи не забуду наших милих тітоньок і шкодуватиму, що замало зїв мигдалевих тістечок, але що було робити я квапився, бо мусив ще забігти до стрийка, щоб і його повідомити про смерть бабусі.
У вічнім полоні Різдва
Різдво для мене овіяне чаром казки і магією дійства, бо ж усе, що робилося напередодні свята в хаті, мало свій потаємний сенс, який розкривався пізніше, але мені, малому, баглося розгадати його вже, негайно, і я до всього приглядався, усе пильно вистежував, аби не пропустити найважливіших моментів, на які чекалося цілий рік. Одне лише усвідомлення того, що ТЕ Різдво більше ніколи до мене не повернеться, напоює мою душу солодким вином печалі.
Приготування до свята починалися за тиждень. У ті дрімучі часи усе треба було «діставати», навіть селедці були дефіцитом, не кажу вже про мясо, яке хоч на базарах і продавали, але було воно дорогим, і купувала його хіба партійна номенклатура. На щастя, мій татуньо був зубним лікарем. Не знаю, чи подібні зубні лікарі збереглися як вид, бо мій татуньо був унікальним дантистом. Він чесно працював на саму платню, а коли пацієнти приходили до хати, лікував задармо. Пацієнтам це так сподобалося, що не було ані буднього дня, ані свята, аби не приперлися зі своїми болячками, і то не тільки зубними. Врешті це маму знервувало і вона поставила татові ультиматум: або він буде щось брати, або хай приймає пацієнтів у сараї. Моя мамуся скінчила торгово-економічний і, працюючи на продуктовій базі, набагато краще тямила в бізнесі. Тато, заламуючи руки та виголошуючи патетичні слова, погодився, але теж виставив свою умову: грошей брати не буде, ну, не може і фертик.
Добре, сказала мама, бери яйцями, мясом, чортом лисим, але щось бери, бо як поцьмакати над гускою, то ти тутечки, а як щось до хати принести, то ніц!
І почав татуньо брати яйцями, курми, гусьми, качками, індиками, рибою, телятиною, свинятиною, салом, бульбою, гречкою, цибулею, сушеними ябками, горіхами, медом, церковними свічками, шкарпетками і дошками. Але не подумайте, що наша хата перетворилася на склад, бо тато брав, але пацієнти не дуже хтіли давати. Вони просто різко змаліли, так змаліли, що ми їх не дуже й бачили. І тоді тато гордо ходив по хаті і казав:
Ха!
Зате спокій в хаті, тішилася мама.
Але не минуло й півроку, як пацієнти знову повалили що дурні до тата і то не з порожніми руками, вже їм досить було дармових лікарів, після яких пломби випадали за місяць, золоті коронки, зіскочивши, потрапляли в горло, і доводилося після цього какати в мисочки, тарілочки, відерця, а чи просто на газетку, і хворіти на золоту лихоманку. Справа в тому, що тато ставив пломбу навіки. Людина вмирала, і пломба була на місці. А якби вилетіла, то тато давав гарантію, що зробить нову безкоштовно. Але не було жодного випадку, аби татова пломба вилетіла чи якусь коронку хтось заковтнув.
Саме завдяки цьому наш святковий стіл був значно багатшим за сусідські.
За тиждень до свят мясо заливали маринадом, і щоразу відбувалася дискусія щодо кількості соли. Дідусь мав свій рецепт, тато свій. Перемагав дідусь. Щодня хтось із них заглядав до маринаду, вмочував палець, пробував на язик і замислювався. Дідусь задоволено, тато з ознаками сумніву.
Бабуся і мама цей процес ігнорували, вони були зайняті випіканням солодкого.
Для борщу з вушками заквашувала бабця буряки. Добре їх вишурувавши, чистила, краяла на тоненькі плястерки, вкладала до слоїка і заливала ледь теплою водою. Зверху клала скибку житнього хліба, слоїк завязувала марлею і ставила в теплий кут. З дня на день барва бурякового квасу ставала усе насиченішою і схожою на вино. На четвертий-пятий день бабця усувала піну і зливала до чистих пляшок рубіновий бурячаний квас. У щільно закоркованих пляшках у холодному місці він міг зберігатися кілька місяців.