Юрій Винничук
Місце для дракона
Дивні оповіді
Спалах
Так, нам подобається цей будинок.
Вам подобається? Я дуже рада. Ви погляньте, які краєвиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною відразу ліс. Там повно ягід і грибів. Ми з чоловіком, небіжчиком, бувало бо мені, бачите, самій тут жити сумно. Дім надто просторий. А син каже: продайте і йдіть до нас. Це син ціну дізнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В місті вдвічі дорожче. Вам тут житиметься спокійно. Люди дуже гарні. До міста близько. Скоро це буде міська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас своє авто Довкола одні хутори Тихо, спокійно
А ці рушниці Ваш чоловік полював?
А-а, це так-так, часом їздив на качки
Хіба у тому лісі нема нічого?
У лісі та є, чому але
Хоча б зайці.
Зайці?! Що ви? Ніколи в житті! Хто вам сказав про зайців? Ніяких зайців тут нема. Це все плітки. Можете бути спокійні. Які зайці? Звідки?
Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.
Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки Ой, може, ви чаю випєте?
Ні, дякуємо. Нам пора.
То що ви надумали?
Ми згодні.
На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння. Їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.
Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.
То ви в місті жили? спитав, мостячись у кутку поміж двома витрішкуватими креденсами. І, не чекаючи відповіді, додав: Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хіба то дорога? Галамадзя одна. Без чобіт і не пройдеш, коли сльота. А так не зле Природа, їдять його печінку.
Чого то ви клянете?
А ви ніби не знаєте, і він примружив очі.
А що я мав знати?
Та про Криву долину. Бодай її навіки скривило. О-о-ой, то кара небесна Нема на них ні ради, ні закону.
Ви про кого?
Та не про кого ж, як про зайців.
Про зайців?
Еге.
Валіхновська казала, що тут жодних зайців нема.
Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаєте, як то є?
Не розумію. Хіба зле, коли є зайці?
Сплюньте Нє-нє, ви таки сплюньте. Це не є жарти Зайців тут гать гати. Як горобців. По городах та садках мов шалені гасають. Обїдять усе, що б ти не посадив. А по них стріляй не стріляй все одно не попадеш. Такі верткі, що страх Божий А, зрештою, ніхто й не стріляє Ви не повірите хто не стріляв жодному воно з рук не зійшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пімста Памятаю, за війни жив у мене на хаті німецький офіцер. От він зібрався полювати на зайців А вже до тії пори пару німаків згибло на полюванні. Йому й кажуть щось із тими зайцями не в порядку. А він: «Галіцієн хазе?» Пішов. І що ви гадаєте? Десь він перечепився за гілляку, а карабін і бебехнув.
А при чім тут зайці?
Ну, бачите, ніби й ні при чім, але щось таки є Та ви до Каленика підіть, він краще знає. Я тут перед самою війною побудувався, а він на хуторі народився. Памятає ще, як пани сюди наїжджали на лови. Їздили головно на кабанів, але часом і не від того, щоб де зайця стрілити. І що ви гадаєте? Той себе застрелив, а той товариша, а тамтой у рівчак беркицьнув. Таке Вони ж, я вам скажу, хитрі ночами на городи нападають. Навіть пси їх бояться.
Еге Колись-то серед ночі чую пес виє та й виє, виє та й виє. Ну, я накинув кожуха, вийшов А зайці капусту так і метляють, аж тріск іде. Пес забився під дошки на подвірї і скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А він ані руш. Тільки труситься і скавулить.
А ви самі не могли їх відігнати?
Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацій якось із вилами вискочив. Та й що, гадаєте? Один заєць як йому в ноги скочив, то він такого кардебалета полетів, що й ногу зламав.
Чортзна-що.
Ая, правду кажете. Тільки чорт і знає, що воно таке. Можете собі уявити хорта задерли.
Та то вже ви
А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Віхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Віхтюк іде шукати. Знайшов при долині роздертого. І то, видно, неабияка бійка була, бо все довкруж так потарґано, ніби там хлопи чубилися. І шерсті клубки собача й заяча А ви кажете.
«Ну от, думав я, не треба тобі далеко за фольклором їздити під хатою, як лобода, проростає».
Це ще не все, не вгаває Костьо. Якби ж то все! Але тії зайці мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадається ну, не знаю, як і сказати буцім ти заєць Розумієте?
Ні, покрутив я головою.
Ну, от ідете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зіщулюєтесь. Або пес загавкає, а вам начеб хто теркою по спині пройшовся. А то дивишся в дзеркало викапаний заєць. Я вже й голюся коли як, щоб рідше у дзеркало зазирати Чи на жінку глянеш заяча губа. Скільки жив не бачив. А тут раптом побачив Незрозуміле щось коїться Смієшся, було, а сміх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех Чи їв я коли в житті сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати Якось до сусіда заходжу а він руку за спину. А сам хрум-хрум рука за спиною потім тихенько впустив. Та воно з-під лави викотилося. Дивлюсь качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.
Виходить, Валіхновська нас підманула?
Виходить, що так Не від добра, звісно. Чоловік її теж через тих зайців Завал серця дістав, коли за ними з рушницею погнався Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкіл саджанців кринички змайстрував та й маю спокій. Жити можна Чого ні? Тільки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землі і вдавати, що тебе нема. Чого так?
Минув рік.
Куди ти зібрався?
Піду трохи постріляю.
Не ходи, в її голосі відчутна незрозуміла мені тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струсити із себе цей пронизуючий погляд і не можу. Ти чуєш мене? наче десь із далекої далини долинає її голос. Не хочу, щоб ти йшов. Пограйся краще з Андрійком.
Андрійко вовтузився на підлозі, намагаючись справити поламаного механічного зайця з барабаном.
Я скоро повернусь Я принесу йому зайчика.
Хочу зайчика! кричить малий. Цей поламався. Принеси мені другого.
Виходжу з дому, а в очах міцно стулені вуста дружини, вони тремтять, наче листочки на вітрі. Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох боків шипшиною і терном, узвіз котиться до Кривої долини і там губиться. Ноги слизькають по вимоклій розлізлій землі.
За воротами озирнувся, побачив у вікні її обличчя. Відгорнувши фіранку, стежить за мною, і я мовби чую: «Не йди!» Похмурий полудень приймає мене в сіру свою прохолоду, волога насторожена тиша війнула з долини. Я скинув з плеча рушницю і сповільнив крок, щоб не сполохати передчасно зайців.
Коли Архип Каленик дізнався, що я купив рушницю, щоб полювати на зайців, то скрушно похитав головою.
І хочеться ото вам клопоту? За моєї памяті ніхто не вполював тут хоч би й облізлого якого.
Доки не помацаю не повірю.
Але ж це безглуздо. Є набагато ліпші способи убити час. До того ж абсолютно безпечні.
І хочеться вам вірити у ці нісенітниці? Мені особисто давно вже кортить провчити цих зайців. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.
Невже вони вам аж так допекли?
Більше допекли всі ці байки, що точаться довкола них.
А коли я вам скажу, що то не зайці?
Не зайці? Як не зайці?
А так Не зайці вони. Може, чортенята які, хіба я знаю? Тільки, буває, часом вночі світиться щось в долині. Сам бачив те світіння. Воно було у вигляді півкулі завбільшки з добрий курінь. Я став як вкопаний, очам не вірив. Думаю, підійду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно ну як от від хати до хвіртки а дійти не годен. І не віддаляється ніби, й на місці стоїть, а все ж не дійдеш до нього. Плюнув я та й подався своєю дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся пропало те світло.
Що ж воно могло бути?
Може, то дрібнолюдки або чеберяйчики скарби свої проти місяця сушать, Каленик хитро всміхнувся.
Я сів на камінець, закурив і став чекати. Всенька долина була всіяна малими й великими камінцями, де-не-де височіли й здоровенні упівзросту, а то й у зріст людський брили. Вони замшіли, взялися повійкою, з тріщин стирчали ріденькі борідки трави. Місцина, як для зайців, не дуже підходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, і якщо заєць сидить непорушно, його годі запримітити, хіба, йдучи, просто сполохати. Я підважив ногою величенький камінець, і він покотився вниз, пригинаючи обабіч себе стебла папороті. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, підскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, і завмирали десь у глибині долини в кущах шипшини й глоду. Тоді підважив ломакою цілу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи менші камінці, і вже їх ціла компанія мчала вниз, аж папороть зашипіла розлючено.
І тоді я побачив його. Він вискочив з трави, пірнув, знову вискочив і так стрибками помчав перед очима. Я прицілився й вистрілив. Але схибив. Заєць утік. Тут же зявився інший і, так само високо підстрибуючи, помчав у напрямку до густих кущів. Я вистрілив удруге. На цей раз заєць більше не вистрибнув. Я з радісним вигуком побіг до того місця, де помітив його востаннє. Мені не довелося довго шукати. Розхиливши папороть, побачив краплі крові на камінні. Але самого зайця не було. Трохи далі знову кров. Я почав спускатися на дно долини, дивуючись із живучості цього зайця, адже він мусив стратити досить багато крові, якщо так щедро позначив мені дорогу.
Висока колюча стіна розквітлого терну перепинила шлях, там у гущині губилися, мабуть, останні сліди. І коли я рушницею розгорнув каракувате галуззя, то аж скрикнув од несподіванки заєць сидів у кущах і дивився на мене, дивився з такою люттю в очах, наче то був не заєць, а роздратований пес. На мить я завмер у нерішучості, та заєць не тікав, і я став гарячково обдумувати ситуацію. В ті кущі не пролізу й рукою теж його не досягну. Куля, очевидно, влучила у задню ногу, вона вся червона, а довкола ціла калюжа. Це неймовірно у зайця не буває стільки крові. Я згадав, що сліди, які він лишав по собі, були теж надто насичені, кров виднілася і на стеблах папороті, а тут і на гілках та листі.
Мене пройняв незрозумілий страх, може, через цей лютий погляд, який розпинав і четвертував, погляд, якого я не здатний був витримати, і одвів очі. Намагаючись не робити різких рухів і не шуміти, дав гілкам зійтися докупи, а тоді хутенько наладував рушницю. І знову, розхиливши галуззя, я зустрівся із цими ненавидячими очима. Видно було, як шалено бється його маленьке серце груди пульсували в нервовому ритмі, а калюжа крові усе збільшувалася. Мабуть, він відчуває біль, подумав я. Чому ж він тоді сидить так непорушно? Спробував уявити себе з пораненою ногою, власне, не уявити, а пригадати, як в армії випорснула мені рейка з рук і впала на ступню я качався по гравію, очманілий від болю, виючи так, що чути мене, либонь, було до наступної станції, потім виявилося, що нічого страшного не сталося, лише невеличка тріщинка.