Навів на нього рушницю і помітив, як спалахнули подив і розпач у його очах, наче сподівався він чогось іншого, того, що мав я вичитати з його погляду і зрозуміти щось там було ще, крім люті, щось там було таке, на що я не звернув уваги, а тепер болісно хотів пригадати, наче від цього залежала моя власна доля і подальше життя, але память моя не повертала нічого поза тим його гнівом. Палець отерп на цингелі, рясний піт вкрив чоло, на душі стало гидко й моторошно.
Він не тікав, уперто вдивлявся в мене і, здавалось, читав мене, мов буквар, читав мене вбогого і порожнього, бо саме таким я і був на ту хвилю. Невже він не мав сили хоча б відповзти трохи далі, хоча б зрушити з місця? Може, розумів, що тільки-но він це зробить, як одразу ж вистрілю. Це знав і я, чекаючи, коли ворухнеться, та заєць стримів закамяніло на місці, й вуха його стирчали, а в очах зявлялися криваві прожилки, наче спалахували вогні далекого міста, гасли і знову спалахували, бо то була, певно, єдина мова, якою ще міг зі мною порозумітися, мова крові. Тільки мені вже не зрозуміла.
Я відчував, що цей погляд скоро розколе мене, мов горіх, і вилущить, я вже чув, як стає важко дихати, ніби щойно пробіг не знати яку велику відстань, ще трохи і серце моє буде битися в одному ритмі з його малесеньким наляканим серцем. Розумів усе безглуздя цих міркувань, але не міг себе пересилити, щось більше, ніж страх, заповзало в мої груди І тоді я гаркнув на нього. Хотів гукнути щось таке «а тю!» чи що, а вирвалося хрипке гарчання, чи від набіглої повен рот слини, чи від того уявного бігу, після якого почував себе вимученим і з гіркою печією у горлі.
Крик, однак, його не зворушив. Це вже було понад мої сили, я не міг покинути здобич у цих кущах і, підібгавши хвоста, наче побитий собака, поплентатися домів. Мусив піти звідси переможцем, адже це я цар природи, а не він! Як же він сміє мене упосліджувати цією жахливою своєю стійкістю, скидати мене із моєї вершини, займати місце, яке судилося мені од віків? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурів замайоріла і залопотіла прапорами, і тоді з таким запалом, наче знищую все зло і всю несправедливість світу, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну місію, вірячи, що за спиною моєю усе людство, натиснув на цингель.
Очі зайця спалахнули, але не помітив я в них уже подиву, удар відкинув його і повалив на бік, розірвавши пульсуючі груди.
Палицею підсунув його ближче, взяв за вуха і витяг з кущів. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвічі важчий від зайця такої ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сіріти, мряка поволі сповзала в долину, і радісно приймала її папороть.
Почував себе легко й піднесено, наче щойно скинув з плечей неймовірний тягар. Але тут почув у траві писк, миттю нахилився і побачив мале зайченя, воно зіщулилось і припало до землі. Мені щастить, усміхнувся я, малий буде дуже втішений. Схопив зайченя за шкурку і, посадивши до кашкета, поніс додому.
Вже зовсім смеркло, коли я вибрався з долини. Настрій такий, наче після щойно виграної битви. Йшов узвозом і насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сиділо в кашкеті притуленому до грудей.
І тут я почув, що хтось іде за мною, розрізнив навіть скрадливі кроки. Рвучко озирнувся якась тінь чи то справді майнула на дорозі, чи тільки здалось Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пройняв мене незрозумілий страх, і вуха заворушилися, мов у зайця.
Рушив майже підбігцем, зашпортуючись на камінцях і вибоїнах, а що дорога вела вгору, то хутко засапався і таки мусив сповільнити ходу. Позаду серед шурхоту кущів, хворобливого порипування грабів виразно вчувалися кроки, ось невідомий наступив на галузку, і вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фізично відчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нічого більше не почув і не побачив нічого підозрілого.
Треба йти, ну їх до біса, ці галюцинації Що вище підіймався, а горби вздовж шляху нижчали й нижчали, то все збільшувалася сила вітру, він скуйовдив мені волосся, і воно тепер стирчало в різні боки, від чого тінь моєї голови скидалася на буряк з гичкою. Худорляві граби зникли, а натомість вистрілили в небо високі ясени, наповнюючи простір таким гучним шумом, що я ледве-ледве міг виловити чалапання ніг за спиною. Хтось уперто за мною стежив, намагаючись при цьому залишитися непоміченим. Я пробував себе заспокоїти. Чого боятися? У мене є рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував її на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемніше. Тоді я теж ступив убік і побрів уздовж паркана. Цікаво, що своїх кроків я сливе не чув, зате ті, позаду, все ж проривалися навіть крізь завивання вітру і шум ясенів. Високо у хмарах гойдалося сліпе півоко місяця, холодом і пусткою віяло від неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшні вітри, а вихорові танці засмоктують, наче у вир, налякані зорі.
Вже недалеко, ось видно освітлені вікна мого дому. І я бадьоро наддав ходи. Раптом скрикнув щось ухопилося за ліву штанку. Воно випорснуло з-поміж штахет перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Від несподіванки ледь не зомлів, рвонув ногу по штанині проїхалося щось колюче, ціпке і тонке, скоро і друга нога була оплетена цими не знаю, як і назвати, бо тієї миті в моїй голові кружляло тільки несамовите хоро спрутів і каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся і впав, а рука моя потрапила в сплетіння тих колючих мацаків, і тільки тоді зрозумів, що це звичайна ожина. Зірвався на ноги, голосно вилаявся і вийшов на дорогу.
Цікаво, що весь цей час, поки я борсався під парканом, кроків невідомого чути не було. Отже, він терпляче чекав. Я пішов повільніше, наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме перебуває переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?
Чого тобі треба?! закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.
Тоді я кинувся бігти, ноги грузнули в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвіря яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:
Хри-и-иська!
А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»
На порозі зявляється жінка з малим.
Дивіться, що я приніс!
Вручив їм здобич і тільки тоді повернувся обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать він стояв за парканом і, мабуть, дивився на нас.
Хри-и-иська!
А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»
На порозі зявляється жінка з малим.
Дивіться, що я приніс!
Вручив їм здобич і тільки тоді повернувся обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать він стояв за парканом і, мабуть, дивився на нас.
Христю, глянь туди там нікого нема?
Де?
Ну там, куди я рукою показую.
Н-ні А хто там має бути? Я нікого не бачу.
Та так Певно, привиділось. Пішли до хати.
Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.
Що ти так дивишся? не витримав я.
Ти ти
Що таке?
Це ж за-зайчиха, а не за-заєць майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.
Я зиркнув справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.
Ну й що? Подумаєш зайчиха, стенув я плечима.
А це її дитина?
Ну, ти вже занадто! вибухнув я. Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї ну, словом, це, мабуть, і не родичі.
Ти впевнений?
Я ще раз повторюю знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби це було її зайченя, що це міняє?
Ти збираєшся її їсти? В голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.
А чом би й ні? Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде пальчики оближеш.
Ти зварював! Я не збираюся її їсти! Тепер дивилася на мене навіть з огидою.
Може, я сам повинен ще й мясо пекти?
Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.
Здається, не я зварював, а ти. В тебе що материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальцесони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив інстинкт? А як бути з яйцями, якими ти щоранку ласуєш? Ти ж їх крадеш із гнізда люблячої матері! Ти зїдаєш немовлят, які ще й не вилупилися!
Я кричав і кричав, та справжнім обєктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.
Замовкни!
Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре памятаю!
Ти ти садист! зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.
Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.
Тату, а що таке садист?
Тьху, ще цього бракувало.
Це поганий дядько, буркнув я, аби відчепитися.
Тату, а ти що поганий дядько?
Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.
Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися ось-ось заплаче.
Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи зайця, і ми з тобою його згамцяєм.
А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?
Її? Кого її?
А зайчиху.
Господи
Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.
Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.
Христю ну, Христю ну що ти, їй-богу Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.
Не блазнюй.
Ну, ти взагалі Звідки я міг знати зайчиха це чи заєць? І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?
Бо це добром не закінчиться.
Що саме?
Вони помстяться.