А може, молоко стане підпільно продаватися, як наркотик?
Як я розминувся зі смертю
Схоже, я повинен був померти о 22:30 22 серпня 2004 року менш, аніж за дві доби до свого дня народження. Для того, щоб відбувся сценарій цієї майже смерті знадобилися кілька чинників.
Актор Вілл Сміт в інтервю про свій новий фільм згадував про мою книжку «Алхімік».
Фільм був поставлений за книжкою, яку я прочитав кілька років тому і яка дуже мені сподобалася, «Я, робот» Айзека Азімова. Я вирішив подивитися цей фільм із пошани до Сміта й до Азімова.
Назва фільму зявилася на афішах маленького містечка на південному сході Франції в перший тиждень серпня. Але низка подій, що не мали ніякої ваги, спричинили той факт, що я відклав відвідини кінотеатру до цієї неділі.
Я повечеряв рано, розділив пляшку вина з дружиною, запросив нашу служницю поїхати з нами (вона відмовилася, але потім погодилася). Приїхали ми вчасно, купили попкорну й подивилися фільм, який нам дуже сподобався.
Я розрахував, що моя подорож до старого млина, який я перетворив на свій дім, триватиме хвилин десять. Я поставив диск бразильської музики й вирішив їхати повільно, щоб за ці десять хвилин ми встигли прослухати бодай три бразильські пісні.
На вулиці з двостороннім рухом, їдучи між сонними будиночками я помітив, як із нічого виникли фари в дзеркалі заднього виду. Перед нами було перехрестя, позначене як годиться стовпчиками.
Я спробував натиснути на гальмо, бо знав, що незнайомий автомобіль не зможе випередити мене, стовпчики не дозволили б йому цього зробити. Це тривало лише якусь частку секунди. Пригадую в мене промайнула думка: «Та це ж псих!», але я не встиг зробити ще якийсь коментар. Водій незнайомого автомобіля (у моїй памяті закарбувалося, що то був «мерседес», але я не певен) побачив стовпчики, наддав швидкості, штовхнув мене й, коли хотів виправити свій курс, поставив автомобіль упоперек дороги.
Від тієї секунди все відбувалося наче в уповільненій зйомці. Він завалився набік, потім машина перекинулася раз, і вдруге, і втретє, злетіла на узбіччя й перевернулася там іще кілька разів, дуже великими стрибками, дряпнувши землю переднім і заднім бамперами.
Усе це відбувалося у світлі моїх фар, але я не міг різко загальмувати, я їхав поруч з автомобілем, який вистрибував, перевертаючись у повітрі, це було схоже на сцену з фільму, яку я щойно бачив, але, о Боже, все те відбувалося на екрані, а це у реальному житті!
Незнайомий автомобіль знову вилетів на дорогу й нарешті зупинився, лежачи на лівому боці. Я зміг побачити сорочку водія. Я зупинив машину, й у моїй голові прокотилася одна думка: я мушу вийти, допомогти йому. У цю мить я відчув, як нігті моєї дружини глибоко впялися в мою руку: вона вимагала, щоб заради Бога я проїхав далі й зупинився на відстані, бо автомобіль, що потерпів аварію, міг вибухнути, загорітися.
Я проїхав ще сто метрів і зупинився. У машині досі лунала бразильська музика, так ніби нічого й не відбулося. Усе здавалося сюрреалістичним і далеким. Дружина й Ісабел, моя служниця, вийшли з машини й побігли до найближчого бару. Зупинився ще один автомобіль, який їхав із протилежного напрямку. Звідти вибігла знервована жінка: її фари також освітили сцену Дантового пекла. Вона запитала, чи я маю мобілку. «Так, маю». «Тоді викличте швидку допомогу!»
«А який номер швидкої допомоги?» Вона скинула на мене здивованим поглядом: та це ж відомо всьому світу! Тричі набрати пятдесят один! Моя мобілка була вимкнена: я вимкнув її перед фільмом; я ніколи не забував, що це треба зробити. Вмикаю апарат, телефоную до «швидкої допомоги» 51 51 51. Я точно знаю, де відбулася катастрофа: між селом Лалубере й селом Оргес.
Моя дружина та служниця повернулися. Один хлопець дістав подряпини, але нічого дуже серйозного. Після того що я бачив, коли машина перекинулася шість разів, нічого серйозного! Я вийшов із машини трохи ошелешений, підійшли інші водії, пожежники мали приїхати через пять хвилин, усе було гаразд.
Усе гаразд. Через частку секунди він би налетів на мене, перекинув би мене в кювет, і тоді було б погано для нас обох. Дуже погано.
Коли я приїхав додому, то подивився на зорі. Іноді певні речі постають на нашому шляху, та позаяк наш час іще не настав, вони проминають нас, лише дряпнувши, не вдаривши як слід, але ми не можемо їх не помітити. Я подякував Богові за те, що, як висловився один із моїх друзів, зі мною сталося те, що мало статися, й не сталося нічого.
Коли настає світанок
Під час економічного форуму в Давосі лауреат Нобелівської премії миру Шимон Перес розповів таку історію.
Рабин зібрав своїх учнів і запитав:
Як визначити точну хвилину, коли закінчується ніч і настає день?
Коли здалеку ми зможемо відрізнити вівцю від собаки, сказав один хлопчик.
Насправді, сказав другий, ми знаємо, що вже день, коли здалеку зможемо відрізнити оливу від фігової пальми.
Це не дуже добре визначення.
І яка ж тоді відповідь? запитали хлопці.
І рабин сказав:
Коли до нас підходить чужоземець, а ми приймаємо його за свого брата, тоді конфлікти закінчуються, й можна сказати, що ніч минула й настав день.
Одного січневого дня 2005 року
Сьогодні великий дощ, температура близько трьох градусів Цельсія. Я вирішив прогулятися думаю, якщо я не ходитиму щодня, то не зможу ефективно працювати, але вітер дуже сильний, і через десять хвилин я повернувся до автомобіля. Дістав газету з поштової скриньки, нічого важливого, крім тих речей, які журналісти хочуть, щоб ми знали, стежили за розвитком подій, ставали на ту або ту сторону.
Сідаю за компютер і перечитую електронну пошту.
Нічого нового, кілька незначущих проблем, які я незабаром розвяжу.
Намагаюся трохи потренуватися у стрільбі з лука, проте вітер не втихає, і поцілити стрілою неможливо. Я вже написав чергову книжку, які пишу по одній за два роки; цього разу вона називається «Загір» і через кілька тижнів має бути опублікована. Я вже написав есеї, які публікую в Інтернеті. Уже додав нову інформацію на своєму сайті. Пройшов обстеження шлунка там, на щастя, не знайшли жодної аномалії (мене лякали історіями про шланг, який вставляють через рот, але нічого страшного в цьому нема). Сходив до дантиста. Квитки на літак, які могли затриматися, надійшли курєрською поштою. Я планую дещо зробити завтра й зробив дещо вчора, але сьогодні
Сьогодні я не маю абсолютно нічого, на чому міг би сконцентрувати увагу.
Мене опанував страх: хіба я не можу сьогодні зробити анічогісінько? Адже мені не треба докладати великих зусиль, щоб вигадати для себе роботу ми завжди маємо проекти, які треба опрацювати, лампи, які треба замінити, сухе листя, яке треба підмести, впорядкувати книжки на полицях, навести лад з архівами в компютері тощо. Як же сталося так, що сьогодні я зовсім не маю чого робити?
Надіваю берет, термоодяг, непромокальну куртку й виходжу в сад так я зможу змагатися з холодом щонайменше чотири або пять годин. Сідаю просто на моріжок і гортаю подумки все, що проходить через мою голову.
З мене нема ніякої користі. Усі в цю мить працюють, працюють тяжко.
Відповідь: я теж працюю, іноді по дванадцять годин на добу. Але сьогодні випадково не маю чого робити.
Я не маю друзів. Перебуваю тут сам-один, один із найзнаменитіших письменників світу, а телефон не дзвонить.
Відповідь: звичайно, друзів я маю. Але вони шанують мою потребу усамітнення, коли я перебуваю у старому млині, у Сан-Мартені, що в Франції.
Мені треба поїхати й купити клею.
Атож, я пригадав, що вчора мені бракувало клею. Чому б мені не сісти в автомобіль і не поїхати до ближнього міста? І на цій думці я зупиняюся. Але чому все ж таки так важко сидіти, як я оце сиджу тепер і не робити нічого?
Низка думок пролітає крізь мою голову: я згадую друзів, що бідкаються через події, які навіть ще не відбулися, згадую знайомих, які примудряються заповнювати кожну хвилину свого життя речами, що видаються абсурдними, безглуздими розмовами, вони базікають по телефону, не повідомляючи нічого істотного. Згадую начальників, які вигадують собі роботу, щоб виправдати свою посаду, службовців, опанованих страхом, бо протягом дня їм не доручили жодної важливої роботи, а це може означати, що в них більше немає потреби, матерів, які страждають, бо їхні діти виходять у світ і розлучаються з ними, студентів, що мучать себе наукою, іспитами, екзаменами.
Я веду тривалу й важку боротьбу з собою, щоб не підвестися й не їхати до крамниці по клей, якого вдома бракує. Мене опанував незглибимий смуток, але я вирішив залишитися вдома, нічого не роблячи, принаймні протягом кількох годин. Потроху тривога поступається місцем спогляданню, і я починаю слухати свою душу. Їй давно безумно хочеться поговорити зі мною, але я завжди заклопотаний.
Вітер шалено свистить, я знаю, що холодно і що йде дощ і що завтра мені, мабуть, доведеться їхати по клей. Я не роблю нічого, а водночас роблю найважливішу справу в житті кожної людини: я дослуховуюся до себе.
Чоловік, який лежав на хіднику біля пляжу Копакабана
1 липня 1997 року о 13 годині 05 хвилин чоловік приблизно пятдесяти років лежав на хіднику біля пляжу Копакабана. Я пройшов повз нього, скинув на нього швидким поглядом і пішов далі своєю дорогою до ятки, де маю звичай пити кокосову воду.
Як житель Ріо-де-Жанейро, я сотні (тисячі?) разів проминав чоловіків, жінок або дітей, що лежали на землі. Як людина, що часто подорожує, я бачив подібну сцену практично в усіх країнах, де був від багатої Швеції до вбогої Румунії. Я бачив людей, які лежали на землі в усі пори року: у вітряні зими Мадрида, Нью-Йорка або Парижа вони вмощувалися біля потоків теплого повітря, які вихоплювалися з метро. Під гарячим сонцем Лівану прилаштовувалися між будівлями, розваленими за часи війни. У житті кожного бувають хвилини, коли він натрапляє на людей, що лежать на землі пяні, легко вдягнені, стомлені.
Я випив кокосову воду. Мені треба було повертатися додому, бо мене чекало інтервю з Хуаном Аріасом, журналістом іспанської газети «Ель Паїс». Дорогою назад я побачив, що чоловік лежав там-таки, під сонцем, і всі, хто його проминав, робили те саме, що й я: дивилися на нього і йшли далі своєю дорогою.
Мабуть, моя душа, хоч я цього й не усвідомлював, стомилася бачити стільки разів одну й ту саму сцену. Коли я вдруге проминав того чоловіка, щось сильніше за мене примусило мене опуститися біля нього навколішки й спробувати підняти його.