Нехай її хода буде повільною,
бо її ритм це ритм змін.
А зміни, справжні зміни, завжди забирають багато часу для того, щоб відбутися.
Один чоловік повернувся з Марокко
Один чоловік повернувся з Марокко й розповів мені цікаву історію про те, як деякі племена, що живуть у пустелі, розуміють прабатьківський гріх.
Єва прогулювалася в Едемському саду, коли до неї наблизився Змій.
Зїж оте яблуко, сказав він.
Єва, навчена Богом, відмовилася.
Зїж оте яблуко, наполягав Змій, бо тобі треба стати гарнішою для свого чоловіка.
Я цього не потребую, відповіла Єва. Бо він не має інших жінок, крім мене.
Змій засміявся.
Звичайно, він їх має.
А що Єва йому не повірила, він повів її на вершину пагорба, де був колодязь.
Вона в отій печері. Адам заховав її там.
Єва нахилилася на колодязем і побачила у воді колодязя гарну жінку. Вона відразу зїла яблуко, яке запропонував їй Змій.
Те саме марокканське племя має легенду, що в Рай потрапить лише той, хто впізнає своє віддзеркалення в колодязі й не злякається самого себе.
Мій похорон
У лондонському готелі мене навідав журналіст із газети «Мейл-он-санді» і поставив мені просте запитання: якби я сьогодні помер, яким би я хотів побачити свій похорон?
Сказати правду, думка про смерть супроводжує мене завжди від 1986 року, коли я здійснив паломництво до Сантьяго-де-Кампостели. Раніше думка про те, що все може одного дня закінчитися, була для мене страхітливою, але на одному з етапів свого паломництва я вдався до експерименту, який полягав у тому, щоб пережити відчуття, ніби мене ховають живцем. Цей експеримент справив на мене таке враження, що я цілком утратив страх і став дивитися на смерть як на добру подругу кожного з моїх днів, що завжди сидить поруч мене, кажучи: «Я тебе заберу, й ти не знаєш коли тому намагайся жити, не гаючи ані миті».
Тепер я ніколи не залишаю на завтра те, що можу зробити сьогодні включно з хвилинами веселощів, зобовязаннями, яких вимагає від мене робота, вибаченнями, коли я почуваю, що когось образив, сприйняттям цієї миті так, ніби це остання хвилина в моєму житті. Я можу пригадати кілька випадків, коли відчув запах смерті: той далекий день 1974 року в Атерро ду Фламенго (Ріо-де-Жанейро), коли таксі, в якому я їхав, зупинив інший автомобіль і група ополченців вискочили з нього зі зброєю в руках, надягли мені на голову каптур, і хоч вони й пообіцяли, що зі мною буде все гаразд, я був переконаний, що стану ще однією жертвою військового режиму, які тоді безслідно зникали.
Або коли в серпні 1989 року я заблукав під час сходження в Піренеях. Я дивився на голі вершини, не вкриті ані снігом, ані рослинністю, думав, що в мене не стане сил повернутися назад, і дійшов висновку, що мій труп знайдуть лише наступного літа. Але зрештою, проблукавши багато годин, я натрапив на стежку, яка привела мене до загубленого в горах села.
Журналіст із «Мейл-он-санді» наполягав: але яким я хотів би бачити свій похорон? Проте, згідно з моїм заповітом, ніякого похорону не буде. Я заповів, щоб моє тіло спалили в крематорії, й дружина розвіяла мій попіл над місцем, яке називається Ель-Себрейро, в Іспанії, де я колись знайшов меч. Мої неопубліковані рукописи видаватися не будуть (мене лякає кількість «посмертних творів» та валіз із текстами, якими володіють спадкоємці митців і без жодних докорів сумління публікують їх, щоб заробити бодай трохи грошей; якщо письменник не хотів чогось публікувати, поки був живий, то чому ми не повинні шанувати його інтимну стриманість?) Меч, який я знайшов на дорозі до Сантьяго-де-Кампостели, вкинуть у море, тобто повернуть туди, звідки він прийшов. А мої гроші за авторські права, які виплачуватимуться протягом сімдесяти років, дістануться фондові, який я заснував.
«А як же ваша епітафія?» наполягав журналіст. Адже якщо мене спалять, то я не матиму каменя з написом, а мій попіл розвіє вітер. Але якщо йдеться про посмертну фразу, то я обрав би таку: «Він помер ще тоді, коли був живий». Вона може здатися безглуздою, але я знаю багато людей, які перестали жити, хоч іще працювали, їли, й виконували свої суспільні зобовязання. Усе це вони робили цілком автоматично, не розуміючи, які магічні хвилини дарує їм кожен день, не зупиняючись, щоб подумати про чудо життя, не розуміючи, що наступна хвилина може бути їхньою останньою на поверхні Землі.
Коли журналіст попрощався й пішов, я сів за компютер і вирішив написати цей есей. Я знаю, що ніхто не любить думати на цю тему, але я відчуваю свій обовязок перед читачами: заохотити їх до роздумів про важливі події нашого існування. А смерть, либонь, найважливіша з них. Ми наближаємося до неї, ніколи не знаємо, коли вона нас забере, а проте повинні дивитися навкруг себе, дякувати їй за кожну хвилину, але дякувати їй також за те, що вона примушує нас думати про кожен вчинок, який ми здійснюємо, або відмовляємося здійснити.
І нам слід відмовитися робити те, що перетворює нас на живих мерців, і йти на будь-який ризик, намагаючись реалізувати свої мрії.
Бо хочемо ми цього чи не хочемо, а янгол смерті чекає на нас.
Латаючи павутину
У Нью-Йорку я пю ввечері чай із досить оригінальною художницею, що працює в банку на Уолл-стрит. Одного дня їй наснився сон: вона повинна побувати в дванадцятьох місцях світу, намалювавши там картину або вирізьбивши скульптуру, що символізували б ті місця.
Вона вже виконала чотири з тих робіт. Показала мені фотографію однієї з них: скульптуру індіанця в одній із каліфорнійських печер. Виконуючи замовлення свого сну, вона й далі працює в банку, заробляючи гроші на реалізацію своїх проектів.
Я запитав у неї, навіщо вона це робить.
Щоб утримувати світ у стані рівноваги, відповіла вона. Це може видатися дурницею, але існує якась тонка річ, що всіх нас єднає і яку ми можемо поліпшити або погіршити, мірою того, як ми діємо. Ми можемо багато чого врятувати або зруйнувати своїми вчинками, що іноді здаються абсолютно марними.
Можливо, моє сновидіння було безглуздим, але я не хочу ризикувати, знехтувавши його: дивлюся на взаємини між людьми як на неосяжну мережу тонкої павутини. Своєю працею я намагаюся залатати дірки, що в ній утворюються.
Зрештою, вони всі мої друзі
Цей цар могутній, бо він уклав договір із дияволом, сказала одна святенниця на вулиці.
Хлопець був заінтригований.
Через певний час, мандруючи в іншому місті, хлопець почув, як чоловік, що стояв із ним поруч, прокоментував:
Усі тутешні землі належать одному хазяїну. Це робота диявола.
Наприкінці літнього вечора хлопця проминула красуня.
Ця дівчина перебуває на службі в сатани! вигукнув обурений проповідник.
Тоді хлопець вирішив відшукати диявола.
Кажуть, ніби ти можеш робити людей могутніми, багатими й гарними, сказав хлопець, коли зустрівся з ним.
Не зовсім так, відповів йому демон. Ти вислухав лише думку тих, хто хоче зробити мені рекламу.
Як ми виживаємо
Я одержав поштою три літри продукту, який замінює молоко; одна норвезька компанія запитувала, чи я не зацікавлений інвестувати гроші у виробництво нової продукції, позаяк на думку фахівця Дейвіда Рітца «БУДЬ-ЯКЕ (великі літери належать йому) коровяче молоко має пятдесят девять активних гормонів, багато жиру, холестерину, діоксидів, бактерій і вірусів».
Я подумав про кальцій, бо мати з дитинства мені казала, що він потрібний для кісток, але фахівець випередив мою думку: «Кальцій? Яким чином корови здобувають достатню кількість кальцію для свого величезного кістяка? З рослин!» Тож новий продукт виготовляється на основі рослин, а шкідливість молока доведена дослідженнями безлічі інститутів, розкиданих по світу.
А білок? Дейвід Рітц невблаганний: «Я знаю, що молоко називають рідким мясом (я ніколи не чув цього виразу, але він, либонь, знає, про що говорить) бо воно містить у собі велику кількість білку. Але саме білок є причиною того, що кальцій не розчиняється в організмі. Країни, де вживають їжу, багату на білки, мають високий ступінь захворювань на остепороз (відсутність кальцію в кістках)».
Того ж таки вечора я одержав від дружини текст, який вона прочитала в Інтернеті:
Того ж таки вечора я одержав від дружини текст, який вона прочитала в Інтернеті:
«Люди, які сьогодні мають від 40 до 60 років, їздили на автомобілях, які не мали пасів безпеки й подушок під голову. Дітей розміщували на задньому сидінні, де вони вистрибували й бешкетували. Дитячі коляски фарбували «сумнівними фарбами», які мають у своєму складі свинець або інші небезпечні елементи».
Наприклад, я належу до того покоління, яке любило виготовляти іграшкові автомобілі, поклавши дошку на підшипники (я не знаю, як пояснити сучасному поколінню, що таке підшипники скажемо, що це металеві кульки, затиснуті між двома металевими кільцями) і ми спускалися на них по схилах Ботафого, застосовуючи пантофлі як гальма, падаючи, розбиваючи носи, але горді своїми пригодами і швидкістю.
Текст далі:
«Не було мобільних телефонів, наші батьки не знали, де ми є: як це було можливо? Діти завжди витворяли щось не те, їх постійно карали, але навіть за таких умов не виникали психологічні проблеми розладу між ними та їхніми батьками. У школі існували добрі діти й погані діти. Перших переводили до наступного класу, а других не переводили. Не було психотерапевтів, які вивчали б проблему, дітей просто примушували залишатися в тому самому класі на другий рік».
Але навіть за таких умов ми виживали з обдертими коліньми, а іноді й розбитими обличчями. І ми не просто виживали, а ще й з радістю спогадували ті часи, коли молоко не було отрутою, коли дитина могла розвязувати свої проблеми без сторонньої допомоги, битися, коли виникала потреба й проводити більшу частину дня без електронних ігор, вигадуючи розваги з друзями.
Але вернімося до початкової теми цього тексту: я вирішив випробувати новий чудесний продукт, який мав замінити вбивче молоко.
Я не зміг зробити бодай ковток.
Я попросив дружину і свою секретарку покуштувати трунок, не пояснивши їм, що це таке: обидві сказали, що ніколи у своєму житті не пили такої гидоти.
Я з тривогою думаю про майбутніх дітей із їхніми електронними іграми, про батьків із мобільними телефонами, психотерапевтів, що втручаються в усі аспекти життя, а надто про дітей, змушених пити «магічну мікстуру», в якій не буде холестеролу, пятдесят девять активних гормонів, токсинів.
Вони зростатимуть здоровими, врівноваженими дітьми, та коли виростуть, то відкриють молоко (на той час, можливо, вже заборонений трунок). А може, якийсь учений 2050 року спробує переконати людей споживати якісь продукти, що їх вони споживали з незапамятних часів?