5) Кожна людина має право на два благословення: благословення влучати й благословення хибити. У другому випадку навчання виведе її на правильний шлях.
5) Кожна людина має право на два благословення: благословення влучати й благословення хибити. У другому випадку навчання виведе її на правильний шлях.
6) Кожна людина має власну манеру сексуальної поведінки, якої вона не повинна соромитися (але й не повинна вимагати того ж від інших).
7) Кожна людина має свою Персональну Легенду, якої повинна дотримуватися і яка є причиною того, що вона прийшла в цей світ. Персональна легенда знаходить вияв в ентузіазмі, з яким людина прагне до свої мети.
Уточнення: на певний час дозволяється відступати від своєї Персональної Легенди, але не слід її забувати й треба повертатися до неї за першої змоги.
8) Кожен чоловік має свою жіночу сторону, а жінка чоловічу. Дисципліну треба будувати на інтуїції, а інтуїцію на обєктивності.
9) Кожна людина повинна знати дві мови: мову суспільства й мову знаків. Перша з них слугує для спілкування з іншими. Друга допомагає розуміти послання Бога.
10) Кожна людина має право прагнути до радості. Радість це те, що дарує їй втіху, але не обовязково те, що дарує втіху іншим.
11) Кожна людина повинна зберігати в собі священний вогонь божевілля. Але поводитися як персона нормальна.
12) Людина має серйозні вади, якщо вона: не шанує право ближнього, дозволяє, щоб її паралізував страх, почуває себе винною, вважає, що не заслуговує на добро й на зло, які трапляються їй у житті, виявляє себе боягузом.
Уточнення перше: любімо наших ворогів, але не вкладаймо з ними союзи. Вони стають на нашій дорозі, щоб випробувати наш меч і заслуговують на його пошану.
Уточнення друге: обираймо собі своїх ворогів.
13) Усі релігії ведуть нас до одного Бога й заслуговують на однакову пошану.
Уточнення: людина, яка обирає собі релігію також обирає колективну манеру поклонятися Богові й вірити в таємниці. Проте вона єдина відповідає за свої діяння на дорозі свого життя і не має права перекладати відповідальність за свої діяння на релігію.
14) Не існує стіни, яка відокремлює священне від світського: віднині все оголошується священним.
15) Усе, що відбувається тепер, впливає на майбутнє й спокутує минуле.
16) Усі інші тлумачення слід вважати не дійсними.
Руйнуючи й відбудовуючи
Мене запросили в Гункан-дзиму[2], де існує храм дзен-будизму. Коли я туди приїхав, то був здивований: прекрасна будівля стоїть посеред неозорого лісу, але поряд має величезне пустирище.
Я запитав, у чому суть цього пустирища, й управитель храму мені пояснив:
Це місце призначене для майбутнього будівництва. Кожні двадцять років ми руйнуємо храм, який ви бачите, й відбудовуємо його поруч. У такий спосіб ченці теслі, муляри й архітектори мають можливість реалізовувати свої здібності та передавати їх на практиці своїм учням. Так ми показуємо, що в житті немає нічого вічного і навіть храми перебувають у процесі постійного вдосконалення.
Воїн і віра
Генрі Джеймс порівнює досвід із величезною павутиною, що розтягнута навколо нас. Вона вловлює не тільки те, що є необхідним, а ще й пилюку, що висить у повітрі.
Часто те, що ми називаємо «досвідом», є лише сумою наших поразок. І тоді я той, хто натворив чимало помилок у житті, дивлюся перед собою і не маю мужності наважитись на наступний крок.
У такі хвилини непогано буде згадати слова лорда Солсбері: «Якщо ви цілком довіряєте лікарям, то дійдете висновку, що все шкодить здоровю. Якщо цілком довіряєте богословам, то переконаєте себе в тому, що все є гріхом. Якщо цілком довіряєте військовим, то вам ніщо не здаватиметься абсолютно безпечним».
Необхідно приймати пристрасті й не відмовлятися від ентузіазму перемог; вони складають частину нашого життя й дарують утіху всім, хто до них причетний. Але Воїн Світла ніколи не втрачає з виду речі і звязки, не підвладні часу: він спроможний відрізнити скороминуще від вічного.
Утім, пристрасті зникають без попередження. Попри всю свою мудрість Воїн Світла занепадає духом. Із кожною годиною його віра слабшає, події відбуваються не так, як він мріяв, трагедії виникають несправедливо і несподівано, і він починає вірити, що його молитви більше не доходять до Бога.
Він і далі молиться й дотримується обрядів своєї релігії, але більш не може обманювати себе; серце не відповідає йому, як раніше, а слова, здається, більш не мають сенсу.
У такі хвилини існує лише одна можлива дорога: робити й далі те, що ти робив. Молитися з обовязку, зі страху або з будь-якої причини але далі молитися. Наполягати навіть тоді, коли все видається марним.
Янгол, відповідальний за радість, даровану вірою, якому доручено слухати ваші слова, що їх дарує віра, кудись відлітає. Але незабаром він повернеться, бодай лише для того, щоб вислухати молитву або прохання з ваших губів.
Існує легенда, що після напруженої вранішньої молитви в монастирі Пєдра послушник запитав абата, чи молитви сприяють тому, щоб Бог наблизився до людей.
Я відповім тобі іншим запитанням, сказав абат. Чи молитви, які ти промовляєш, допоможуть сонцю завтра зявитися в небі?
Звичайно, ні! Сонце сходить тому, що підкоряється універсальному закону!
Оце і є відповідь на твоє запитання. Бог перебуває поруч із нами, незалежно від тих молитов, із якими ми до нього звертаємося.
Послушник обурився:
Ви хочете сказати, отче, що наші молитви марні?
Аж ніяк. Якщо ти не прокинешся рано, ти ніколи не побачиш, як сонце викочується з-поза обрію. Якщо ти не молитимешся, то хоч Бог і перебуває поруч із тобою, ти ніколи не помітиш Його присутності.
Молитися й спостерігати: таким має бути закон для Воїна Світла. Якщо він лише спостерігатиме, він почне бачити привидів там, де вони не існують. Якщо лише молитиметься, то ніколи не матиме часу виконувати роботу, яку потребує світ. Існує ще одна легенда, опублікована у збірнику «Verba Seniorum», мовляв, абат Пімен мав звичай казати, що абат Іоанн молився дуже часто й багато, й міг більше не турбуватися його пристрасті були подолані.
Ці слова дійшли до вух одного з мудреців Скитського монастиря. Він зібрав послушників після вечері.
Ви чули, що абат Іоанн більше не має пристрастей, які мусив би долати, сказав він. Відсутність боротьби ослаблює душу. Попросімо Господа, щоб він послав абатові Іоанну дуже велику спокусу; якщо він її подолає, ми попросимо для нього ще сильнішу спокусу, а потім іще сильнішу. Й коли він знову почне змагатися зі спокусами, то помолимося, щоб він ніколи не казав: «Господи, забери від мене цього демона». Помолімося, щоб він сказав: «Господи, дай мені силу протистояти злу».
У порту Маямі
Іноді люди звикають до того, що вони бачать у фільмах і забувають, як воно було насправді, сказав один з моїх друзів, коли ми дивилися вдвох на порт Маямі. Ти памятаєш фільм «Десять заповідей»?
Звісно, памятаю. Мойсей його там грає Чарлтон Гестон у якусь мить підіймає свого жезла, води розступаються, й гебрейський народ переходить через широке море.
У Біблії сказано інакше, зауважив мій друг. Там Бог наказує Мойсею: «Скажи синам Ізраїлевим, щоб вони йшли». І лише по тому, як люди пішли, Мойсей підняв свого жезла й море розступилося. Лише мужність мандрівника відкриває йому дорогу до мети.
Він підкорився імпульсу
Падре Зека, із церкви Воскресіння на Копакабані, розповідає, що їхав в автобусі, й несподівано почув голос, який наказував йому підвестися й переказати присутнім слова Христа.
Зека засперечався з голосом: «Я видамся людям йолопом, це не місце для проповіді, сказав він. Але щось усередині нього наполягало, щоб він підвівся й проповідував. Я боюся, будь ласка, не проси мене про це», почав він благати.
Внутрішній імпульс наполягав.
Тоді він пригадав про свою обітницю підкорятися всім повелінням Христа. Він підвівся й помираючи від сорому почав говорити про Євангелію. Усі слухали його мовчки. Він подивився на кожного пасажира й лише кілька з них відвели очі. Він сказав усе, що почував, закінчив свою проповідь і сів на своє місце.
Досі він не знає, яке завдання виконував у ту хвилину. Але він цілком переконаний, що виконував завдання.
Про нетривалу славу
«Sic transit gloria mundi». Цими словами святий Павло описує стан людини в одному зі своїх послань: слава світу триває недовго. І навіть знаючи про це, людина завжди прагне здобути похвалу за свою працю. Навіщо? Великий бразильський поет Вінісіус де Мораес написав в одній зі своїх пісень:
А тим часом треба співати,
Співати більше, ніж будь-коли.
Вінісіус де Мораес справді блискучий поет. Згадуючи про Гертруду Штайн у своїй поемі «Троянда є трояндою й більш нічим» він говорить лише, що треба співати. Він не дає пояснень, виправдань, не застосовує метафор. Коли мене обирали до Бразильської академії, то виконуючи ритуал зустрічей із її членами я почув від академіка Жозе Монтелло такі слова: «Кожна людина повинна йти по дорозі, яка проходить через її село».
Чому? Що існує на цій дорозі?
Яка сила штовхає нас далеко від комфорту того, що нам знайоме, змагатися з викликами, навіть знаючи, що слава світу триває недовго?
Думаю, цей імпульс називається: пошуки сенсу життя.
Протягом багатьох років я шукав у книжках, у мистецтві, в науці, на небезпечних або зручних дорогах, які я долав, остаточну відповідь на це запитання. Я знаходив їх багато, деякі переконували мене протягом багатьох років, інші не витримували навіть одного дня аналізу. Але жодна з них не була достатньо сильною, щоб тепер я міг сказати: сенс життя полягає ось у чому.
Сьогодні я переконаний: таку відповідь ми ніколи не знайдемо в цьому житті, хоч у фіналі, в ту мить, коли ми знову постанемо перед Творцем, ми згадаємо про кожну нагоду, яка нам пропонувалася й була прийнята або відкинута.
У проповіді 1890 року пастор Генрі Драммонд говорить про зустріч із Творцем:
У цю мить великим запитанням людського створіння не буде: «Як я жив?»
Воно звучатиме інакше:
«Як я любив?»
Фінальним випробуванням кожного пошуку будуть розміри нашої Любові. Нам не буде зараховано ані те, що ми робили, ані те, у що вірили, ані те, чого ми досягли.
Ніщо з цього не матиме для нас ваги, крім того, як ми любили ближнього. Про помилки, яких ми припускалися, ніхто навіть не згадає. Нас судитимуть не за зло, якого ми накоїли, а за добро, якого ми не зробили. Бо утримувати Любов у собі означає виступити проти Святого Духа, це є доказом, що ми ніколи його не знали, що Він любив нас марно.