Любов світу є нетривалою, і не вона дає нам вимір нашого життя, а вибір, який ми робимо: бути вірним нашій Персональній Легенді, вірити в наші утопії й боротися за них. Ми протагоністи наших існувань і в багатьох випадках є анонімними героями, які залишають по собі помітний слід.
В одній японській легенді розповідається, що один чернець, зачарований красою китайської книги «Тао-те-кінг», вирішив зібрати гроші, щоб перекласти ці вірші рідною мовою й опублікувати їх. Для цього йому знадобилося десять років.
А тим часом на його країну напала пошесть, і чернець вирішив використати гроші для того, щоб полегшити страждання хворих. Та коли все минуло, він знову почав збирати кошти на публікацію книги; та минуло десять років і коли він готувався надрукувати книжку, потужне цунамі зруйнувало оселі сотень людей.
Чернець використав свої гроші на відбудову осель для тих, хто втратив усе. Минуло ще десять років, він знову назбирав грошей і нарешті японський народ зміг прочитати «Тао-те-кінг».
Люди мудрі кажуть, що насправді чернець здійснив три видання книги: два невидимі й одне надруковане. Він вірив у свою утопію, витримав тяжку битву, зберіг віру у свою мету й при цьому не втратив любові до свого ближнього. Хай буде так із кожним із нас: іноді книжки невидимі, народжені з любові до подібних до себе, є не менш важливими, аніж ті, які стоять на полицях наших бібліотек.
Милосердя під загрозою
Якийсь час тому моя дружина допомогла швейцарському туристу в Іпанемі[3], який пожалівся, що його пограбували малолітні злочинці. Дуже поганою португальською мовою він розповів, що залишився без паспорта, грошей і не мав де заночувати.
Моя дружина купила йому сніданок, дала достатньо грошей, щоб він міг оселитися на одну ніч у готелі, сконтактувалася з його посольством і пішла. Через кілька днів одна зі столичних газет написала, що «швейцарський турист» був насправді шахраєм, що зображував акцент, якого в нього не було, й зловживав довірою людей, які любили Ріо й намагалися стерти той негативний образ про нашу столицю, що склався у світі справедливо чи несправедливо.
Прочитавши це повідомлення, моя дружина тільки й сказала:
Це не той випадок, який відібє в мене охоту допомагати людям.
Її коментар примусив мене пригадати історію про мудреця, який одного вечора прибув у місто Акбар. Люди не надали якогось особливого значення його візиту, а його наука не зацікавила населення. Через якийсь час він став мотивом глузів та іронії жителів міста.
Одного дня, коли він прогулювався по головній вулиці Акбара, гурт чоловіків і жінок почав його ображати. Замість прикинутися, що він на них не зважає, він підійшов до гурту і благословив їх.
Один із чоловіків зауважив:
То, крім усього, він ще й глухий? Ми обкладали його лайкою й знущалися з нього, а він натомість поставився до нас приязно!
Один із чоловіків зауважив:
То, крім усього, він ще й глухий? Ми обкладали його лайкою й знущалися з нього, а він натомість поставився до нас приязно!
Кожен може дати лиш те, що він має, відповів мудрець.
Відьми заслуговують на помилування
31 жовтня 2004 року, посилаючись на феодальний закон, скасований у наступному місяці, місто Престопанс, у Шотландії, офіційно помилувало вісімдесят одну людину а також їхніх котів страчених за відьмацтво в шістнадцятому сімнадцятому сторіччях.
Згідно з офіційною заявою баронів Престонгрейндж і Долфінстаун «більшість тих людей були осуджені на смерть без жодних конкретних доказів лише на підставі показів свідків обвинувачення, які заявляли, що відчували присутність злих духів».
Немає сенсу згадувати про жорстокі вироки інквізиції, про її камери для тортур та про її вогнища, які палахкотіли вогнем ненависті й помсти. Але в цьому повідомленні є одна річ, яка мене сильно заінтригувала.
Місто Пестопанс і чотирнадцятий із баронів Престонгрейндж і Долфінстаун «оголосили помилування» особам, що були брутально страчені. У двадцять першому столітті нащадки справжніх злочинців, тих, які вбивали невинних людей, досі вважають, що вони наділені правом «милувати».
Крім того, починається нове полювання на відьом. Цього разу інструментами покарання є не залізо й вогонь, а іронія та репресії. На всіх, хто виявляє своє обдарування (що його, як правило, відкривають випадково) і наважується говорити про свої здібності, у більшості випадків дивляться з недовірою, і їхні батьки, чоловіки, дружини осуджують їх, не кажучи вже про те, щоб ставитися до них із повагою. З юності я цікавився тим, що тепер називають «окультними науками», і зрештою познайомився з багатьма такими людьми.
Звичайно, траплялися мені й дурисвіти. Я присвятив чимало часу та ентузіазму «магістрам», які згодом скидали маску, демонструючи цілковиту порожнечу, що їх оточувала. З цілковитою безвідповідальністю я брав участь у деяких сектах, практикував ритуали, за які мені потім довелося дорого заплатити. Усе це я робив задля пошуку, абсолютно природного для людини: я шукав відповідь на містерію життя.
Але я зустрічався і з багатьма людьми, справді спроможними управляти силами, що перебували поза моїм розумінням. Я бачив, наприклад, як люди впливали на погоду. Бачив операції без анестезії, а в одному з випадків (це сталося саме в той день, коли я прокинувся з великими сумнівами щодо невідомих спроможностей людини) мені надрізали пальця іржавим скальпелем. Хоч вірте мені, хоч ні або смійтеся чи глузуйте з мене, якщо не знайдете іншого способу ставлення до того, що я пишу, я бачив, як згинався метал і навколо мене спалахували вогні, коли хтось остерігав мене, що так станеться (і так усе й відбувалося). У цих випадках поруч мене майже завжди були інші свідки, як правило, налаштовані скептично. У переважній більшості випадків ці свідки так і залишалися скептиками, завжди оголошуючи побачене добре підготовленим «трюком». Інші стверджували, що тут не обійшлося без «втручання диявола». І нарешті деякі, але їх була значна меншість вірили, що вони спостерігають феномени, які перебувають поза людським розумінням.
Я міг бачити все це в Бразилії, у Франції, в Англії, у Швейцарії, в Марокко, в Японії. І що ж відбувається з більшістю людей, які наважуються втрутитися в «непорушні» закони природи? Суспільство завжди розглядає їх як маргіналів. Якщо ми чогось не можемо пояснити, то ліпше вдавати, ніби воно не існує. Більшість цих людей також не розуміють, чому їм щастить робити щось надзвичайне. І боячись, що їх звинуватять у шарлатанстві, вони придушують свої здібності.
Ніхто з них не почувається щасливим. Усі вони чекають того дня, коли їх почнуть сприймати серйозно. Усі вони сподіваються, що рано чи пізно наука почне досліджувати їхні незвичайні спроможності (але я не вірю, що це коли-небудь станеться). Багато хто з них приховує свій потенціал і страждає через це. Вони могли б допомагати людям, але не наважуються. Я думаю, вони також сподіваються на «офіційне прощення» за те, що вони зовсім інші.
Відокремлюючи полову від пшениці, не забуваючи про величезну кількість дурисвітів, я вважаю, ми повинні запитати себе знову: на що ми спроможні?
І спокійно зайнятися вивченням нашого величезного потенціалу.
Про ритм і про Шлях
Ви жодним словом не згадали про Шлях Сантьяго, сказала мені одна прочанка, коли ми вийшли з Галісійського дому в Мадриді, де кілька хвилин тому я прочитав лекцію.
І спокійно зайнятися вивченням нашого величезного потенціалу.
Про ритм і про Шлях
Ви жодним словом не згадали про Шлях Сантьяго, сказала мені одна прочанка, коли ми вийшли з Галісійського дому в Мадриді, де кілька хвилин тому я прочитав лекцію.
Я не згадав і про багато інших речей, я виступав там лише для того, щоб трохи поділитися своїм досвідом. Проте я запросив її на каву, мені було цікаво довідатися, чому вона вважала мій пропуск таким важливим.
І Беґонья так звали ту жінку сказала мені:
Я помітила, що більшість прочан, як на Шляху Сантьяго, так і на дорогах життя, завжди прагнуть наслідувати ритм інших людей.
На початку своєї прощі я намагалася йти разом зі своєю групою. Я стомлювалася, вимагала від свого тіла більше, ніж воно могло дати, жила в постійній напрузі, й це закінчилося тим, що я пошкодила звязки на лівій нозі. На два дні я втратила здатність рухатися й зрозуміла, що я дійду Шляхом Сантьяго лише тоді, коли підкорятимуся своєму власному ритму.
Я затримувалася довше, ніж інші, мусила долати сама-одна багато відтинків дороги. Але я так робила, бо шанувала мій власний ритм і хотіла дійти до кінця. Відтоді я підкоряю цьому принципу все, що я роблю в житті: я шаную свій час.
Подорожуйте якось інакше
З дитячих літ я відкрив, що мандри для мене найкращий спосіб навчатися. Душа прочанина досі мене не покинула, й у цьому есеї я вирішив розповісти про деяку науку, якої я навчився, сподіваючись, що вона буде корисною таким паломникам, як і я.
1) Уникай музеїв. Ця порада може видатися абсурдною, але подумаймо трохи разом: якщо ти перебуваєш у чужоземному місті, хіба не набагато цікавіше ознайомитися з його сучасним, аніж із його минулим? Буває, люди почувають себе зобовязаними відвідувати музеї, бо з дитинства їх навчають, що подорожувати означає знайомитися саме з цим різновидом культури. Немає сумніву, музеї справді є дуже важливими, але їхній огляд вимагає часу та мотивації ти повинен знати, що хочеш там побачити, бо вийдеш із музею з таким враженням, ніби бачив щось важливе й фундаментальне для свого життя, але не памятаєш, що то було.
2) Відвідуй бари. Там, на відміну від музеїв, вирує життя міста. Бари не дискотеки, туди люди приходять, аби чогось випити, поміркувати над проблемами життя й там вони завжди охочі до розмов. Купи газету й сиди, спостерігаючи, хто заходить і хто виходить. Якщо хтось заговорить до тебе, то незалежно від того, яку дурницю він сказав, завяжи розмову: про красу приміщення не можна судити із зовнішнього боку дверей.
3) Будь доступним. Найкращим гідом є той, хто тут живе, й усе тут знає, пишається своїм містом, але не працює в жодній туристській агенції. Вийди на вулицю, вибери людину, з якою ти хочеш поговорити і звернися до неї з якимсь запитанням (Де тут такий-то собор? Де пошта?) Якщо це не дасть результату, спробуй звернутися до іншої особи, і я тобі гарантую, що в кінці дня ти матимеш чудову компанію.
4) Намагайся мандрувати сам-один або якщо ти одружений зі своєю половиною. Це має свої складності, ніхто не дбатиме про тебе, але тільки в такий спосіб ти зможеш реально покинути свою країну. Подорожуючи з групою, ти ніби перебуваєш у чужоземній країні, але розмовляєш рідною мовою, підкоряючись усім наказам керівника, більше переймаючись інтригами всередині групи, аніж вивчаючи країну, в якій ти подорожуєш.
5) Нічого не порівнюй. Нічого не порівнюй ані цін, ані чистоту, ані якість життя, ані транспортну систему нічого! Ти подорожуєш не для того, аби довести, що живеш краще, ніж інші по суті, ти хочеш довідатися, як живуть інші, чого в них можна навчитися, як вони дають раду реальності та як долають труднощі життя.
6) Не бійся, що тебе не зрозуміють. Навіть якщо ти не знаєш мови, не бійся. Я був у багатьох країнах, де не мав змоги спілкуватися за допомогою слів і завжди знаходив підтримку, дорогу, важливі відомості й навіть дівчат. Дехто вважає, що коли він подорожує сам-один, то вийшовши на вулицю, він може заблукати назавжди. Досить мати в кишені карточку готелю, і в крайній ситуації взяти таксі й показати її водієві.