Одного разу о четвертій годині ранку, коли я вже падав із ніг від перевтоми, я запитав Норму, звідки вона бере стільки енергії.
Я маю магічний календар. Якщо хочеш, я тобі його покажу.
Наступного дня я прийшов до неї. Вона показала мені давній відривний календар, весь покреслений кривульками.
Сьогодні той день, коли було винайдено вакцину проти поліомеліту, сказала вона. Треба його відзначити, бо життя чудове.
Норма записувала на кожен день року якусь приємну подію, що сталася в цю дату. І їй життя завжди давало причину для радості.
21 червня 2003 року, Йорданія, Мертве море
За столом сиділи в ряд король і королева Йорданії, державний секретар Сполучених Штатів Америки Колін Пауел, представник Ліги арабських держав, міністр закордонних справ Ізраїлю, президент Німеччини, президент Афганістану Гамід Карзай та інші важливі особи, залучені до процесів війни та миру, які вони розглядали. Хоч температура була близькою до сорока градусів Цельсія, лагідний вітерець долітав із пустелі, піаніст грав сонати, небо було ясне, смолоскипи освітлювали сад. На протилежному березі Мертвого моря ми могли бачити Ізраїль і вогні Єрусалима на обрії. Усе тут, здавалося, перебувало в гармонії й мирі і зненацька я зрозумів, що ця мить, замість бути відхиленням від реальності, насправді була мрією всіх нас. Хоч мої думки стали більш песимістичними протягом останніх місяців, але якщо люди досі готові розмовляти, то не все втрачено. Згодом королева Ранія пояснила, що обране місце зустрічі символічне: долина Мертвого моря найнижче місце на суходолі (401 метр від рівня світового океану). Щоб опуститися ще нижче, нам би довелося пірнути в Мертве море, але вода в ньому така солона, що нас би негайно виштовхало на поверхню. І те саме відбувається з болючим процесом миру на Близькому Сході: не можна добутися глибше, ніж тепер. Якби в той день я дивився телебачення, то довідався б про загибель ізраїльського поселенця та палестинського юнака. Але я перебував на тій вечері з дивним відчуттям, що тиша тієї ночі може поширитися на весь регіон, люди стануть розмовляти, як вони розмовляли в ту мить, утопія можлива, адже люди не можуть опуститися ще глибше.
Якщо одного дня вам пощастить відвідати Близький Схід, не забудьте побувати в Йорданії (країні чудовій, гостинній), поїхати на Мертве море, побачити Ізраїль на протилежному березі: ви зрозумієте тоді, що мир необхідний і можливий. Наводжу текст який я тоді написав і прочитав під музику геніального єврейського скрипаля Іврі Ґітліса:
Мир не обовязково має бути протилежністю війні.
Ми можемо мати мир у серці навіть у найжорстокіших битвах, коли ми воюємо за наші мрії. Коли всі наші друзі уже втратили надію, мир справедливої битви допомагає нам просуватися вперед.
Мати, яка годує свою дитину, зберігає мир у своїх очах, хоч її руки тремтять, дипломатія зазнала краху, бомби падають, солдати гинуть.
Лучник, який натягує свій лук, зберігає мир у своїй свідомості, хоч його мязи напружуються від фізичного зусилля.
Проте для Воїнів Світла мир не протилежність війни, бо вони спроможні:
визначати, що є перебіжним, а що є тривалим. Вони можуть воювати за свої мрії та своє виживання, але шанують тривалі культурні й релігійні звязки;
знати, що їхні супротивники не обовязково є їхніми ворогами;
усвідомлювати, що їхні дії вплинуть на пять майбутніх поколінь, і їхні діти та онуки дістануть вигоду (або страждатимуть) від їхніх наслідків;
памятати про те, що сказано в «І-Цзин» («Книга перемін»): наполегливість корисна. Але не слід плутати наполегливість із упертістю: битви, які тривають довше, ніж потрібно, зрештою руйнують ентузіазм, необхідний для відбудови.
Для Воїна Світла не існують абстракції; кожна нагода трансформувати себе, є нагодою трансформувати світ.
Для Воїна Світла не існує песимізму. Він веслуватиме проти течії, якщо буде треба. Щоб коли він стане старий і стомлений, він міг сказати онукам, що жив на цьому світі, аби краще зрозуміти свого сусіда, а не осудити свого брата.
У порту Сан-Дієго, штат Каліфорнія
Я розмовляв із жінкою, що належала до «Традиції Місяця» жіночої школи, де навчали жити в гармонії з природою.
Ти хочеш доторкнутися до чайки? запитала вона, дивлячись на птахів, які сиділи на краю пірса.
Звичайно, я хочу. Я намагався кілька разів, але щоразу, коли я наближався, вони летіли геть.
Ти хочеш доторкнутися до чайки? запитала вона, дивлячись на птахів, які сиділи на краю пірса.
Звичайно, я хочу. Я намагався кілька разів, але щоразу, коли я наближався, вони летіли геть.
Спробуй відчути любов до чайки. Потім бризни цією любовю, як променем світла, що має доторкнутися до грудей чайки, й спокійно наближайся до неї.
Я зробив те, що вона порадила. Двічі в мене нічого не вийшло, але на третій раз, коли мені здалося, що я ввійшов у транс, мені пощастило доторкнутися до чайки. Я повторив «транс» із тим самим позитивним результатом.
Любов створює мости там, де це здається неможливим, сказала моя подруга-чаклунка.
Я розповів про свій досвід для тих, хто захоче спробувати повторити його.
Мистецтво відступу
Воїн Світла, який надто вірить у свій розум, часто недооцінює силу супротивника.
Треба не забувати: є такі хвилини, коли сила ефективніша, ніж мудрість. І перед певним видом насильства ні блискучий розум, ні аргументи, ні інтелігентність, ні чари не допоможуть уникнути трагедії.
Тому Воїн Світла ніколи не недооцінює брутальну силу: коли вона є нераціонально агресивною, він відступає з поля битви доки ворог вичерпає свою енергію.
Проте треба чітко свідомити: Воїн Світла ніколи не рятується боягузтвом. Втеча може бути чудовим засобом оборони, але вона анітрохи не допомагає, коли страх великий.
Здебільшого Воїн Світла воліє зазнати поразки й потім залікувати свої рани, бо він знає, що втекти, це надати агресору більшу силу, ніж він її має.
Він може вилікувати фізичний біль, але духовна слабкість переслідуватиме його вічно. Переживаючи важкі й болісні хвилини, Воїн Світла сприймає невигідну ситуацію з героїзмом, смиренням і мужністю.
Щоб досягти необхідного стану духу (оскільки він розпочинає битву за невигідних умов і може багато страждати) Воїн світла повинен точно знати, що йому загрожує. Окакура Какусо пише у своїй книжці про японську чайну церемонію:
«Ми оцінюємо зло, яке терпимо від інших, через свою власну поведінку. Ми ніколи не прощаємо тих, хто його нам завдає, бо знаємо, що нас ніхто ніколи не простив би. Ми говоримо ближньому болісну правду, бо хочемо приховати її від самих себе. Ми показуємо свою силу, щоб ніхто не зміг побачити нашу слабкість.
Тому завжди, коли ви судите свого брата, не забувайте, що це ви сидите на лаві підсудних».
Іноді усвідомлення цих фактів допомагає нам уникнути боротьби, яка не дала б нам нічого доброго. Проте в інших випадках не існує іншого виходу, крім як розпочати нерівну боротьбу.
Ми знаємо, що нас чекає поразка, але брутальний ворог не залишив нам альтернативи крім боягузтва, яке не може нас задовольнити. У такі хвилини треба прийняти свою долю, тримаючи в голові текст дивовижної Бгаґавад-ґіти (розділ ІІ, 1626):
«Людина не народжується й не помирає. Вона існує й ніколи не перестане існувати, бо є вічною й невмирущою.
Тому як ото чоловік скидає старий одяг, щоб замінити його новим, так душа звільняється від старого тіла, й переходить у нове.
Бо знищити її не можна: її не пронизує меч, вогонь її не спалює, вода не змочує, вітер не висушує. Вона перебуває поза досяжністю всіх цих процесів.
А що людина незнищенна, то вона завжди перемагає (навіть коли зазнає поразки), а тому ніколи не слід нарікати на свою долю».
Випадок під час війни
Кінематографіст Руй Ґерра розповів мені, що якось увечорі він розмовляв із друзями в одному з будинків Мозамбіку. У країні була війна, й бракувало всього від бензину до освітлення.
Щоб згаяти час, вони почали розмовляти про те, що їм би хотілося зїсти. Кожен розповідав про свою улюблену страву, й зрештою надійшла черга Руя.
Я хотів би зїсти яблуко, сказав він, знаючи, що роздобути фрукти неможливо через карткову систему.
У цю мить почувся якийсь гуркіт. І блискуче, чудове, соковите яблуко вкотилося до кімнати й зупинилося перед Руєм!
Згодом він довідався, що одна з дівчат-сусідок ходила шукати фрукти на чорному ринку. Підіймаючись сходами, вона спіткнулася й упала; торбина з яблуками, які вона купила, розкрилася, й одне з них закотилося до кімнати.
Випадковість? Думаю, це надто вбоге слово, щоб пояснити цю історію.
Розмова в лісі
Ідучи вгору по стежці в Піренеях у пошуках місця, де я міг би потренуватися у стрільбі з лука, я наштовхнувся на невеличкий табір французького війська. Солдати втупили в мене погляди, я вдав, ніби нічого не бачу (усі ми можемо постраждати від тієї параної, коли нас приймуть за шпигунів) і пішов далі.
Я знайшов ідеальне місце, зробив додаткові вправи з диханням, і побачив, що до мене наближається броньований автомобіль.
Я приготувався захищатися й підготував усі можливі відповіді на запитання, які можуть бути мені поставлені: я маю дозвіл на стрільбу з лука, місцевість тут безпечна, будь-які пояснення я повинен давати лісовій сторожі, а не війську, й так далі. Але з машини вистрибнув полковник, запитав, чи я, бува, не письменник, і розповів мені деякі цікаві факти про цей регіон.
Потім, долаючи майже видиму боязкість, сказав, що він також написав книжку. І розповів мені історію про її написання.
Він та його дружина допомагали дитині, хворій на проказу, яка жила в Індії, але потім вони перевезли її до Франції. Одного чудового дня, щоб познайомитися з дівчинкою, вони поїхали до монастиря, де її доглядали й лікували черниці. День був чудовий, і наприкінці одна з черниць попросила, щоб він допоміг організувати духовне навчання групи дітей, які там жили. Жан-Поль Сето (так звали військового) сказав, що не має ніякого досвіду в духовному навчанні, але пообіцяв подумати й попросити поради в Бога, що йому робити.
У ту ніч після своїх молитов він почув відповідь: «Замість давати відповіді спробуй довідатися, про що хочуть запитати тебе діти».
Після того дня Сето спало на думку відвідати кілька шкіл і попросити учнів написати, що вони хочуть знати про життя. Він попросив, щоб вони ставили свої запитання в письмовому вигляді, бо в такому разі найсоромязливіші з них не побояться висловити свої думки. Результати його праці були обєднані в книжку «Дитина, яка хоче знати все» (Париж, видавництво «Альтес»).