Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були. Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.
Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: «От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, уремя i подкрiпленiє вчинити».
От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: «Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!. Я йому хука усучу». Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн я ж кажу бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар[14] не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.
Здоров, батьку! торохнула йому громада. Усi ми тутечки-здесь до єдиного.
А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.
От писарю Ригоровичу впять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.
От писарю Ригоровичу впять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.
Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.
Та тривай лишень, Ригоровичу! сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.
А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: «Так-таки, вельможний батьку, так!» знай кричать i кажуть: «Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його».
А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене.
Нащо я вам? Та й почав впять з письма: Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!
От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:
Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, каже, конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати
Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!. замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: «Подавишся, як я тобi галушку пiднесу Пiдведу тебе пiд монастир Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха кланятимуться i Пiстряку».
А нам же яка порада буде? загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?
А лисий дiдько вас зна! крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай, каже, чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер нiколи. Та й пiшов тихою ступою додому.
На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати
Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:
Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?
Не хочу! сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.
От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:
Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете абощо?
Не хочу! один одвiт дає Уласович i не дивитьня на неї.
Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: «Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiбються». I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.
А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось рип!. хтось увiйшов у хату Пан сотник зирк!. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.
Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: «От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi». Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.
Що скажеш, Ригоровичу? питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:
А що повелите, пане сотнику?
Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, так казав Уласович.
Дякую! Я вже обiдав. Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.
Отто вже й бреше! каже сотник. Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i пєш i хочеться.
Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, сказав, здихнувши, писар, i вже не могу вмiстити болiє суєтливої дулiвки, де не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.
Та що бо ви, пане писарю, став до нього сотник любязно говорити, якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.
Не лiпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницькоє всевоїнство з нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребiє сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм пiсля сього? Аки конь і меск! Тьфу! паче i обаче!
Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiєї проклятої хворостини
Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленiє, мовчанiє учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на мя, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: «Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: пян бих i не iзтрезвихся єще во оноє уремя; i аще руцi мої дрожаша, аки древесно листвiє, то якова бисть глава зо всiми помишленiї? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, вспять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькоє услишанiє.
Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так є, казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: «Так, так воно є». От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулiвки! Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: «Склонiтеся, вiки, со чоловiки»; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:
Єй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлiєть нi єдиному начальнику угобзення творити своїй деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i поєлику: усяк чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая воля повелiваєть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сiє суть приклад i сицевоє розумiнiє: чоловiк Конотопська сотня; глава пан сотник; розум во главi аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч дарованiє, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне подобную. Аще лi убо чоловiк не повинується главi, уне їй єсть такожде i глава розуму; во оноє уремя iмать битi смятенiє i содроганiє; тако i здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?
Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:
Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити