Чортзна-що ви говорите, загомонiв писар на пана сотника, чи подобаєть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнiє. Несметноє множество разiв казах вам, i се усе всує.
Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?
Гм, гм! став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому Ну, та не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i каже: Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! казав пан сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. Сiдай, каже, зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.
От сотник мовчки обiдає, а писар сидiв-сидiв, мовчав-мовчав, далi за ложку, та у ту ж миску та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олiї, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i обiдав дома не менш того, що тепер їв i в пана сотника, так йому се нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович, i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити, неначе ще нiчого зранку i не їв.
Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулiвку i вицідив. Далi, уставши з-за столу, подякував богу i хазяїну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i каже:
Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки предаю вишному забвенiю прискорбiє моє. Да не помянеться к тому треклятая хворостина, преломленiєм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиєннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! i почав карлючки гнути.
Йо! аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, і каже: Як же се можна? А лепорт?.
Але! ви таки усе своє! каже Ригорович. Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!
А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сеє слово: чому нам нiколи?
Гм, гм! викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?
Як се то? злякавшись, питав пан Микита. Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?
Погибаєть! здихнувши, каже Пiстряк.
Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i єдиная пиль носиться у нашiй вселеннiй i о, горе мнi, грiшнику! пиль сiя водворяється в непорочнiм доселi носi моєм i дiйствуєть чиханiєм, подобно аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моєя до здi. О горе!
Так вiд чого тут миру погибати, казав пан Забрьоха, коли ти, пане писарю, чхаєш?.
Але! чхаєш! покрутивши головою, казав Ригорович. Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а її, окаянної, подобiє суть сицевая пиль, вiтром возметаємая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiє i злак iзвяднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаєм, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаєть одождити бiдствующую землю нашу!
Отже, я тiльки через десяте-пяте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?
Можемо! закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув: І паки реку, можемо.
А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, питав пан Забрьоха.
Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзевулу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто рещи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм претворяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?
Аякще? Хоч i по зi хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?
Так, так. Но через кого сiє бисть?
Чи через жаб, чи через кого я щось не розслухав.
Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.
Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.
Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.
Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiбє тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.
Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша мя i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiстопребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.
Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?
Не устрашимся i не убоїмся! сказав пан Пiстряк. Блаженния i вiчния слави достойния памятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася i да почиєть над ним земля пером, той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.
А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?
Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?
Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? рiшив Уласович.
Благо єсть, каже писар, утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?
А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?
Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?
Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? рiшив Уласович.
Благо єсть, каже писар, утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?
Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки як би вiдкрутитись вiд них?
Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хверлущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.
Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.
Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.
На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв «Певно, його змiнять, а сотником настановлять вже ж нiкого бiльш, як мене». Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: «I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або теє-то не сотвориша послушанiя знаю такiвських усiм вiддячу, позаполiскую їх добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!» Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: «Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дiло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудiє i десниця, i шуйця, i восполняється кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!»
Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки є духу ревуть, затим хазяйки не йдуть їх доїти i не думають виганяти їх до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i їх швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають бо усякеє диханiє без чоловiчої помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та плюсь впять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, i собi голодне, пiдiйде та й облизує слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, поївши свою соломку i бачачи, що нiхто їх не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бурянець, то там i пасуться