Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: «Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!» А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: «Такої менi i треба!. Пiддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство» Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.
Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у неї тогдi, як усяк її цурався, бачивши, що вона є природжена вiдьма, що i у водi з каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то, почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсiм зїсти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс їй усяких гостинцiв i помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв її i топити, i парити, а що се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн її до вечора парити, а вiн же взяв на свою голову; i став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його Пiстряка; i обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче.
Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то їй i сiсти хочеться, так не зможе притулитись так-то щиро її повчили! Вона лежала i на печi, i на лавi; так не влежить довго, бо тiльки i можна животом лежати, а горiчерева або боком i не думай: так її усюди списали.
Ходить по хатi, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе рiзно, щоб не жахались i давались доїтись. А усi тiї глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi репяхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що їв та спав та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки i озветься: «Няв, няв!», а вона усмiхнеться та й каже:
«Так-таки, котусю, так!» А коли вона що надума, то й питається його: «Чи так, котусю?», то вiн до неї: «Няв, няв!» Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у неї не було нiякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого їй треба, усього достала, i є у неї.
Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хатi i, поглядаючи на своє зiбрання, казала собi на думцi: «Є усяке; не пiду до людей позичати». Далi зирнула на дверi, що я ж кажу тiльки що зачинила, проводивши когось-то з хати, i каже: «Приводь тiльки швидше проклятого сотника, i я йому вiддячу. Я б тобi, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опiсля; тепер ти менi прислуговуй, а як зїм гаспидського Забрьоху, тодi приймусь i за тебе, сучий Пiстряче! Хороше, що отсе ти менi розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю достанеться i тобi, що мене так занапастили, що i сiсти не можу, i згнущались надо мною, що при парубках порвали на менi i плахту, i сорочку, i пазуху розiрвали, i очiпок збили, що я волосом освiтила, та били мене о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що нi сiсти, нi лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару».
Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, вiдкрий свої очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?» Кiт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати.
Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, вiдкрий свої очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?» Кiт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати.
Аж ось рип у дверi, i ввiйшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, бiля дверi, а самi i стали озиратись, i пан Забрьоха i каже: «Свiтло горить, а її, бачу, i дома нема».
Де то вже нема! обiзвалася Зубиха, лiзучи з-пiд покутя i таскаючи превеликий горщик, ганчiркою завязаний. Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридевять рiк, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари i дощ пустити.
Та вже, тiтусю, годi об сiм, поклонивсь пан Забрьоха i став гостинець доставати. От тобi хусточка, що менi попiвна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цiлiсiнька копа грошей, тiльки, будь ласкава, тiтко, не сердься на мене i вибачай, що так з тобою прийшлося Се так теє-то якось-то не хотячи
Як не хотячи? аж запищала, крикнувши, Явдоха, як не хотячи? Коли б тобi хто так пику списав то ти б не те сказав Не хочу твоїх подарункiв, цур тобi! Пек тобi! Вiйся з ними! Не мiшай: iду дощi випускати, а то впять пеня буде, i завтра так мене знову випарять, що сьогоднi не зможу сидiти, а завтра вже i не стоятиму. Пустiть мене, пiду дощ випускати.
Тiточко, матiночко! аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кiстлявi руки вiдьомськi цiлує та просить. Не буду вже тебе турбувати, та й що менi за дiло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлiбом, той з паляницею, той з буханцем, а iнший i мiшечок борошна привезе; аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час, хоч би ти їх, тiтусю, i повiк держала у себе пiд покутем. От моїй бiдi поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулiвки, от пiвсотнi таранi, ще свiжа була по веснi: осьде ж i серпаночок тiльки здiлайте милость, пособiть моїй бiдi, ось що я вам розкажу
Знаю, знаю про твою бiду, якого тобi мудрого печеного гарбуза пiднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, i як ти пiсля нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.
Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього.
А що я тобi робитиму? пита Явдоха. Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай другої.
Та де її у гаспида ськати! здихнувши, каже Уласович, одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду Поможи, паньматiночко! та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти.
Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? впять каже Явдоха. Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?
Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще
Нi, каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе є, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що
Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору що ви, вiдьми, не любите так за один день усiх до єдиного i потрощу I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, бо вiн собi заможненький, та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай теє усеє пану писарю Ригоровичу
Благоє дiло i мудроє рiшенiє, панi Зубихо, єй! iстинно! так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже:
Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi
Мурлу, няв, мурлу! обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже:
Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха не можна менi бiля її хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна її, пiдрiзавши, теж з села вигнати?
Та для чого не можна? Тiльки кажи, усе зроблю Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша.
Отсе усе коли зробиш, то i я
Мурлу, мурлу! замурликав впять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже:
Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вбє, як його не берегтиму, а вiн таки вбє. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи