Ох, лишенько! казала, злякавшись, хорунжiвна. Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи
От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся плюсь! бiля панночки сiла та й каже:
Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова
Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобi розказував, що я там чи журюся, чи що там таке я й не знаю! питала, соромлячись, Йосиповна.
Вже-то я не знаю! каже бабуся. Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що діється.
Коли ж ти знаєш усюди, де що дiється, то скажи менi, бабусю, що робить тепер сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний.,
А бабуся перехопила та й каже:
Демян?
Е-ге-ге-ге!
Судденко Халявський, Омелянович?
Атож!
Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.
I кажуть-таки, що не швидко їх спустять!
Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш
Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти!
Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв?
Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене та чи не буде йому якої вiд того надсади?
Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак.
Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобi усього, чого забажаєш.
Добре ж, доню, добре. Ходiм своє робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, що є духу, не оглядаючись, i впять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був завязаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.
От як коржик спiкся, вона й дала його зїсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кипячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що є духу i кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох девятьох, а з девятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох пятирьох, а з пятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма». Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.
Впять вража баба стала горщик мiшати i впять кричить у комин тiї ж речi: «Терлич, терлич! десятьох приклич» та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть». Та впять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що є духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiєї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: «А хто спить та сопе, так нехай i захропе». А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату А тут щось iз сiней у хатнi дверi геп! та й стогне, i щось мурниче, i охка Побачим опiсля, що то там було
Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Стоїть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною стоїть, шапки поскладавши на приспi у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, та нюхають, та чхають, а хто люльку та, тут її розпаливши, i смокче.
Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чує, що край його дiється. Йому здається, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря:
Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти знаєш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i «вiрую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що отеє, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують?
Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, возписують предписанiє i лають вас, пане сотнику, i мене гм, гм! возсозивають прощайте у сiм словi дурнями, занеже ми возгнущалися їх повелiванiєм i не направихом стопи наша до Чернiгова.
Догадавсь, хоч через дееяте-пяте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?
Не iначе, як обаче! сказав Ригорович, моргнувши усом.
Так трясця ж їх матерi! От їм дуля пiд нiс! Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокує. А далi як крикне: Не пiду; я їм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.
А пан Пiстряк i каже:
Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя і до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.
Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яєшню Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн шелесть пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу
Догадавсь, хоч через дееяте-пяте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?
Не iначе, як обаче! сказав Ригорович, моргнувши усом.
Так трясця ж їх матерi! От їм дуля пiд нiс! Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокує. А далi як крикне: Не пiду; я їм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.
А пан Пiстряк i каже:
Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя і до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.
Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яєшню Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн шелесть пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу
Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що їх прехваброї сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?.
Прокiп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахує, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своїм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло
Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiря i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: «Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!» та й задивилась на них, а далi зирк! Летить понад нею щось таке страшне Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв.