Тим паче дивовижною здається сила Шевченкової особистості: постраждавши через свою творчість, він продовжував писати! Тут, за тюремними мурами, постав поетичний цикл «В казематі» («Мені однаково, чи буду», «Ой три шляхи широкії», «Садок вишневий коло хати», «Рано-вранці новобранці» та ін.). До своїх побратимів він звертався словами, сповненими стійкості, християнського терпіння і любові до України:
Молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
(«Чи ми ще зійдемося знову?»)
Із царських жандармів виявилися неабиякі читачі: вони теж відчули у Шевченкових творах потужний струмінь патріотизму, нескореної особистої і національної гідності. Невипадково на вироку, винесеному Т Шевченку, цар Микола І дописав: «Під суворий нагляд і з забороною писати і малювати.» У щоденнику Т Шевченко так прокоментує цю особливу ремарку августійшої особи: «Авґуст-язичник, заславши Назона до диких ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»
Поета негайно відправляють в Оренбурзький окремий корпус 8 червня 1847 р. розпочинається його десятирічне заслання. Далі Орська фортеця. Враження, яке справило на рядового Т. Шевченка місце служби, знаходимо у повісті «Близнята»: «Так ось вона, славнозвісна Орська фортеця! майже проказав я, і мені стало сумно, нестерпуче сумно, неначе Бог зна яке лихо дожидало мене в цій фортеці. А страшна пустиня довкола неї здавалася мені розкритою могилою, що готова поховати мене живцем. [] Серед такої декорації можливе тільки мертве мовчання, яке переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні. Під'їжджаючи ближче й ближче широкою, тільки де-не-де зеленню вкритою лукою, я виразно вже міг розглядіти фортецю: біла плямка це була невеличка кам'яна церква на горі, а червоно-бура стрічка то дахи казенних будинків, як-от: казарм, цейхгаузів і т. п. Переїхавши дерев'яний, на хистких палях, місток, ми опинились у фортеці. Це простора площа, оточена з трьох боків каналом аршинів зо три завширшки та валом пропорціональної височини, а з четвертого боку Уралом. Ось вам і фортеця. [] Ось що оживляло перший план цієї сонної картини: гурт штампованих колодників, що лагодили дорогу до приїзду корпусного командира, а ближче до казарм на площі марширували солдати.»
Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив він обов'язково стати хвацьким вояком? Адже в нього було інше покликання художника, поета, речника свого народу. А якраз це його головне єство намагалися знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко, криючись, творив «захалявні книжечки»
Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив він обов'язково стати хвацьким вояком? Адже в нього було інше покликання художника, поета, речника свого народу. А якраз це його головне єство намагалися знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко, криючись, творив «захалявні книжечки»
Розраджували його листи Я. Кухаренка, М. Лазаревського, В. Рєпніної та інших друзів, що не побоялися з ним підтримувати стосунки (а були й такі люди в його колишньому оточенні). Певним просвітком у цьому нестерпному казарменному житті (з жовтня 1847 р. по вересень 1850 р.) стала участь в Аральській описовій експедиції, очолюваній капітан-лейтенантом О. Бутаковим. Т. Шевченко мав офіційне право писати акварелі ландшафтів, робити замальовки олівцем, ескізи з натури, необхідні для складання детальної карти тоді ще не вивченого Аральського моря Звісно, писав і поетичні твори: «І виріс я на чужині», «Не тополю високую», «І широкую долину», «Зацвіла в долині», «У нашім раї на землі»
Після повернення з експедиції Т. Шевченко обробляв матеріали. Його режим був вільнішим: жив на квартирі, не ходив на муштру, носив цивільний одяг, творив. Але на нього донесли і 23 квітня 1850 р. за порушення царської заборони писати й малювати Т. Шевченка заарештували.
Суд, вирок і виконання вироку були швидкими він опиняється у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Серед степу, схожого радше на пустелю, у нестерпних кліматичних умовах, йому довелося провести сім років. Нагляд за ним був надзвичайно прискіпливим і полегшав аж тоді, коли комендантом укріплення став майор І. Усков.
З літературних творів цього часу в Шевченковому доробку лише повісті російською мовою. За свідченням автора, їх було близько двох десятків, але до нас дійшло лише дев'ять: «Художник»; «Музыкант», «Близнецы»; «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші. З-поміж них особливо велике значення має «Художник»: повість великою мірою автобіографічна і має цінність для вивчення епізодів навчання Т. Шевченка у В. Ширяева, викупу з кріпацтва, навчання в Академії мистецтв, сприйняття петербурзької атмосфери тощо.
Другий набуток на Мангишлаку «Журнал», який вів Тарас Григорович з 12 червня 1857 р. по 20 травня 1858 р. (закінчував вже у Петербурзі). Цей щоденник став для нього вірним співрозмовником, якому виповідав свої роздуми, нечисленні новини, скромні радощі, болісне очікування звільнення. Бо до звільнення вже йшлося
Щоправда, амністія, оголошена через смерть царя Миколи І (1855 p.), обминула поета надто важким був його «злочин» перед російським престолом. Аж 1 травня 1857 р. нарешті надійшов офіційний дозвіл звільнити Т Шевченка з військової служби!
Цікавий факт: навіть після десятирічного заслання, коли митець був фактично викреслений із суспільного життя (друкувати його твори було заборонено), влада заборонила йому в'їжджати до столиці. Тож у Нижньому Новгороді Т Шевченку довелося затриматися й очікувати такого спеціального дозволу. Тут він написав триптих (цикл із трьох творів) «Доля», «Муза», «Слава», відвідував місцевий театр.
У березні 1858 р. Т Шевченко в Петербурзі.
Та йому мріялося про Україну: хотів збудувати хату, одружитися, мав багато творчих задумів, зрештою, єднав своє життя тільки з цією землею. Влітку 1859 р. він відвідав рідний край
Але здоров'я було підірване за 47 років життя він надто багато пережив. 10 березня 1861 р. у Петербурзі помер Т. Шевченко. Ще у 1845 р. він написав знаменитий «Заповіт»:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Друзі виконали останню волю поета поховали Т. Шевченка в мальовничому куточку України на Чернечій горі в Каневі. Ця могила святиня, котрій має поклонитися кожний українець
І. Франко у творчості Т. Шевченка виділяв чотири періоди:
18381843 ранній період;
18431847 період «трьох літ»;
18471857 «невольнича муза» (період заслання);
18571861 пізній період.
Сучасне шевченкознавство теж послуговується зазначеною періодизацією. Вона дає змогу простежувати становлення художнього світу поета, розвиток його тематики, образності, їхню залежність від біографічних чинників тощо. Тому й в нашому виданні Шевченкові твори подані в такій послідовності.
18381843 ранній період;
18431847 період «трьох літ»;
18471857 «невольнича муза» (період заслання);
18571861 пізній період.
Сучасне шевченкознавство теж послуговується зазначеною періодизацією. Вона дає змогу простежувати становлення художнього світу поета, розвиток його тематики, образності, їхню залежність від біографічних чинників тощо. Тому й в нашому виданні Шевченкові твори подані в такій послідовності.
Перші літературні спроби Т. Шевченка припадають ще на ті часи, коли він був кріпаком пана Енгельгард-та. Як сказано в «Автобіографії», у Літньому саду (де змальовував статуї античних богів) почав він також робити етюди у віршувальному мистецтві; з численних спроб у подальшому надрукував лише баладу «Причинна». Нею зазвичай відкриваються видання Шевченкового «Кобзаря».
Жанр балади був популярним у тогочасній літературі: драматична історія з елементами фантастики, трагічною розв'язкою відповідала естетиці пануючого романтизму.
Шевченкова «Причинна» спирається на вірування, демонологію українського народу тож людина і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої дівчини-сироти залежить не лише від реального світу «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок. Страшні події смерть причинної та її коханого розгортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма
Початкові строфи «Причинної» стали народною піснею. Такого ж визнання зазнали твори «Думи мої, думи мої», «Тяжко-важко в світі жити», «Тополя» та інші. Отже, не лише Шевченкова творчість живилася джерелами фольклору, а й сама вливалася у його здорові потоки.
До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846), що належить до другого періоду творчості. її сюжет теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема панського безчестя поєднана з другою темою несамовитої людської жорстокості, породженої кривдою.
Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш потужно виражене соціальне спрямування, хоч фантастичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг, цвітом стала лілеєю. А це символ чистоти, незайманості, невинності.
Мотив перетворення людини на рослину, традиційний для фольклору, поет використовує також і в баладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси», героїня Шевченкового твору, не зазнавши подружнього щастя, перетворюється на тополю.
У раннього Т.Шевченка (18381843) подибуємо чимало творів з яскраво романтичним героєм сиротою, покинутою дівчиною, козаком на чужині людьми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія зі світом. У думках «Тече вода в синє море», «Нащо мені чорні брови», баладах «Причинна», «Тополя» поет елегійно розмірковує над людською долею.
Перечитуючи твори «Перебендя», «Думи мої, думи мої», розуміємо: доля для автора нерідко означає слово. Воно є носієм історичної пам'яті народу, індикатором людського сумління, тому Перебендя та кобзар із поеми «Гайдамаки» завжди серед людей.