У ситуації Йозефа К. найбільше впадає в око й водночас є найбільш дивовижним те, що він сам «негативно вільний». Влада примушує його не брутально, без насильства, у мяких рукавичках, відступаючи, коли він стає непохитним, і утверджуючи себе, коли вдається заскочити його зненацька. Вона бере Йозефа К. собі в союзники, навіть у виконавці наказів, використовує проти нього його облудну й загрозливу свободу, той вакуум, що довкола нього утворюється, ту самотність, яка робить його безпорадним і беззахисним.
У ситуації Йозефа К. найбільше впадає в око й водночас є найбільш дивовижним те, що він сам «негативно вільний». Влада примушує його не брутально, без насильства, у мяких рукавичках, відступаючи, коли він стає непохитним, і утверджуючи себе, коли вдається заскочити його зненацька. Вона бере Йозефа К. собі в союзники, навіть у виконавці наказів, використовує проти нього його облудну й загрозливу свободу, той вакуум, що довкола нього утворюється, ту самотність, яка робить його безпорадним і беззахисним.
Невсипуща, розгалужена, всепроникна діяльність судових інстанцій у «Процесі», діяльність, котра на третину звичка, на третину потурання, на третину хитрість, позбавляє все навкруги смислу і тим дужче нагадує функціонування бюрократичного апарату старої Австро-Угорщини.
Імперія розлазилася по всіх швах, і подовжити її існування «у борг» спроможні були методи, лише їй самій адекватні. Не тільки свідомо охоронні, а й такі, що складалися довільно, спонтанно, всупереч глуздові. У хід ішло все: стареча неміч владних структур і їхній колосальний управлінський досвід, традиційний, неповороткий фаталізм і постійно оновлювана поліцейська чіпкість, уроджений консерватизм і набута, вимушена терпимість, свої й чужі помилки, своє й чуже безсилля, навіть корупція, навіть глупота. І виникала видимість рівноваги, ще не осягнутої мудрості, ще не розгаданої передбачливості. Той світ новітнього західного «плюралізму», що за часів Кафки тільки утверджувався і в якому тотально відчужений, «негативно вільний» індивід бється «головою об стіну камери без вікон і дверей», якщо й не є прямим продовженням Дунайської монархії, то принаймні співвідноситься з нею. Габсбурзька бюрократія провісник всезагальної формалізації суспільства XX століття. Тому вона для Кафки, як і для Музіля, модель, хоча й використовувана, мабуть-таки, несвідомо.
Деякі «темні місця» й чимало абсурдів з кафківських романів світлішають, коли поглянути на них під таким кутом зору.
Священик у соборі розповідає Йозефу К. притчу про людину біля Брами Закону. Ось її сюжет. Приходить селянин і просить сторожа пустити його. Однак той говорить, що зараз пройти не можна. І селянин чекає, про всяк випадок наділяючи сторожа дрібними подарунками, а сторож, щоб не кривдити його й не позбавляти надії, хабарі бере. Селянин чекає все життя. І коли надходить час його смерті, він питає, чому, власне, за ці довгі роки ніхто інший не спробував наблизитися до Закону. І сторож відповідає: «Нікому сюди ходу немає, ця брама була призначена для тебе одного. Тепер піду й замкну її». Священик знайомить Йозефа К. із численними тлумаченнями притчі. Йозеф К. і сам пробує вправлятися в цьому мистецтві. Іще більше спроб робили інтерпретатори Кафки. Є величезна критична література з цього питання. Не маю наміру додавати до сонму невиразних тлумачень іще одне. Хотілося б лише зазначити, що позиція селянина це своєрідне уособлення «негативної свободи».
У романі Кафки образ держави ніби зрізаний рамою картини: вершина ієрархічної піраміди лишилася за нею. Великим планом дано другий рівень той, на якому влада зіштовхується з людиною. Парадоксальні кафківські ситуації зростають на конкретному австрій-ському ґрунті внаслідок зіткнення з особливостями саме габсбурзької влади, століттями непорушна, а наприкінці майже непримітна, вона всепроникна у своєму всепридушенні, всепригніченні. Кафка помітив тотальне зрощення офіційного й приватного, тотальне закріпачення індивіда саме через приватну сферу, тобто закріпачення опосередковане, не відверто насильницьке.
Втім, підемо далі. Демократія з терпимістю нині виросли в ціні аж ніяк не внаслідок повсюдного поширення того гуманізму, який володів європейськими умами з часів Відродження і до кінця ХІХ століття. Ціну на них підняли міркування прагматичні. Атомну бомбу люди створювали, аби її підірвати, вибуху термоядерної бомби злякалися через її надмірну убивчу силу, здатну знищити все живе. Так спочатку думали, але потім виявилося, що термоядерний вибух взагалі не потрібен, що взаємний страх уже більш ніж півстоліття береже людство краще за будь-якого ангела-охоронця. Диявольська зброя, здатна з примхи кожного маньяка відправити світ у пекло, цей самий світ і охороняє! Мабуть, за всю історію людства нікому не наснився сюжет більш абсурдний. Хай не кожному дано зрозуміти, що він заручник безумства, та не відчувати цього він просто не може. І звертається до Кафки, бо Кафка ще й великий експерт з питань абсурду.
З феноменом влади повязана і новела «Вирок». Хоча героя звуть Ґеорґ Бендеман і займається він комерцією, це розповідь про власні трагедії й глухі кути: ворожнеча з батьком, заручини і повязані з ними надії (не випадково автор присвятив «Вирок» Феліції Бауер) і той раптовий, насильницький кінець, який, очевидячки, постійно був присутній у підсвідомості Кафки.
Немічний, неначе несподівано здитинілий батько присуджує Ґеорґа до смерті, і той, не роздумуючи, кидається з мосту в річку. Він покараний за те, що вирішив одружитися і тим позбавити главу сімї патріарших прав. Але є у батьківського присуду і мотив дещо несподіваний: старий стає на бік синового петербурзького друга, людини непрактичної, в житті і в ділах нещасливої. Саме він втілює тут духовну іпостась Кафки, його письменство. Ґеорґ же, навпаки, ідеал бюргерського сина, той Франц Кафка, про якого мріяв його власний батько. І в цьому повороті, в цьому зламі увесь Кафка-творець, його нескінченні вагання, вся його в собі невпевненість.
У новелі «Перетворення» Кафка звертається нібито до інших проблем: перевтіленням комівояжера Замзи в комаху. «Замок» і «Вирок» сповнені подій дивних, але нічого надприроднього там не відбувалося. Тут воно зявилося. Правда, лише як засновок, бо далі все розвивається строго логічно, цілком природно. Якщо пропустити, що Замза міг стати величезною багатоніжкою, то доведеться визнати, що і поводив би він себе відповідно, й інші ставилися б до нього так само.
І все ж новела чимось Кафку мучила. Не маючи сил її позбутися, він повертався до неї в щоденниках, листах, розмовах зі знайомими «Тепер так багато пишуть про тварин, пояснював він молодику на імя Густав Яноух, що деякий час ходив за ним слідом і записував його думки. Це вияв туги за вільним, природним життям. Але життя, природне для людини, це життя людське».
Отже, Замза засуджений: перетворившись на комаху, він, мовляв, зрадив батька і сестру, для якої був єдиною опорою. Але чому тоді багатоніжка-Ґреґор у той доленосний ранок турбувався лише про те, щоб заспокоїти схвильоване сімейство, виправдатися перед паном управителем і встигнути на поїзд? Навпаки, як закінчені егоїсти поводять себе його близькі, особливо батько. Отож, мабуть, не слід відкидати і тлумачення, яке пропонує Х. Мюллер: «Перевтілення відкриває його (Замзи. Д. З.) потаємні бажання. Він хоче скинути соціальні пута і повертає проти поневолюючої його влади влади роботодавця і влади батька». За Мюллером, виходить, що перевтілення у комаху не так зрада людського обовязку, як спроба опору знелюдненню з боку суспільства.
Слід гадати, те, що трапилось із Ґреґором Замзою, не виключає жодного з цих смислів. Перед нами метафора, широка й багатозначна, що уможливлює різні тлумачення. Серед них і таке: перетворивши слухняного сина і старанного службовця на багатоніжку, проте залишивши його в сімейному колі, Кафка створив виразний образ людського відчуження, трагічної й безвихідної самотності. Для автора між новелами «Вирок», «У виправній колонії» і «Перетворення» існував якийсь звязок, недаремно він обєднав ці новели в цикл за назвою «Покари».
Свого часу Ґустав Яноух такий собі молодий чоловік, син одного з Кафкових колег по роботі, видав книжку під назвою «Розмови з Кафкою» (1951). Існує думка, ніби це підробка. Мені важко погодитися з цим, і аргумент мій простий: Яноух не був генієм, а в його книжці трапляються спостереження геніальні, отже, принаймні вони мусять належати Кафці. Є серед них і таке (стосується воно малюнка відомого німецького графіка Ґеорґа Ґросса): «Товстун у циліндрі сидить у бідняків на шиї. Це вірно. Але товстун уособлює капіталізм, і це вже не зовсім вірно. Товстун панує над бідняком у межах певної системи. Але він не є сама система. Він навіть не володар її. Навпаки, товстун так само носить кайдани, які не показано. Зображення неповне. Тим-то воно й невдале. Капіталізм система залежностей, що йдуть ізсередини назовні, зокола в середину, зверху додолу й знизу вгору. Все залежне, все скуте. Капіталізм стан світу й душі»
Як бачимо, Кафка, відсунувши вбік «товстуна в циліндрі», ототожнив капіталізм із сучасною цивілізацією, ба навіть ніби з його постіндустріальною стадією, про яку ще не міг мати уявлення. Що впало йому в вічі? Влада як така не зникає, більше того зміцнюється («все залежне, все скуте»), зникають, наче в тумані розчиняються, індивідуальні її носії. Настає ера багатоступеневої безвідповідальності. «Кнопка, на яку натискають, писав у романі «Людина без властивостей» Роберт Музіль, завжди біла й гарна, а що там відбувається на другому кінці дроту, стосується інших людей, які на жодну кнопку не тиснули».
Як бачимо, Кафка, відсунувши вбік «товстуна в циліндрі», ототожнив капіталізм із сучасною цивілізацією, ба навіть ніби з його постіндустріальною стадією, про яку ще не міг мати уявлення. Що впало йому в вічі? Влада як така не зникає, більше того зміцнюється («все залежне, все скуте»), зникають, наче в тумані розчиняються, індивідуальні її носії. Настає ера багатоступеневої безвідповідальності. «Кнопка, на яку натискають, писав у романі «Людина без властивостей» Роберт Музіль, завжди біла й гарна, а що там відбувається на другому кінці дроту, стосується інших людей, які на жодну кнопку не тиснули».
Музіль був холодним аналітиком з математичним складом розуму, а Кафка жив в царстві образних інакомовлень. «Керівники існували споконвіку, читаємо в його оповіданні Як будувалася Китайська стіна, і тут ні до чого північні народи, яким примарилося, наче то їхня провина, і ні до чого достойний імператор, який уявив собі, нібито він наказав побудувати стіну». Але й Музіль, і Кафка бють в одну точку. І імя їй деперсоналізація влади, а тим самим і розмивання всіх її меж.