Іван одразу ж зважив на поведінку оточуючих, тож поводив себе, не відрізняючись від інших. Мовчки налягав на опачину, коли надходила його черга, решту часу тихцем сидів на чердаку неподалік від стерна, за яким стояв Омелько, і роздивлявся береги Дніпра, що тепер лежали зовсім далеко, оповиті сивим серпанком. Дніпро, близький до свого гирла, розлігся безмежними просторами залитої водою рівнини, а Соколець, розуміючи, що сім десятків дванадцятисаженних човнів будуть добре помітні і поблизу від берега, вивів їх на чисту воду, максимально використовуючи швидкість течії на середині русла. Перед очима Івана тяглися безкінечні очерети, що займали, здається, багато верст вглиб суші. Притоки дрібні й великі, струмки, затони і звірині стежки ділили їх, прорізаючи, ніби стежки в темно-зеленому, з коричневим верхом полі. Звідтам долітало ледь відчутне завдяки відстані рохкання диких свиней, гарчання та шелест. Інколи щось велике шубовсталось у воду, здіймаючи водограй і хмари різнобарвного птаства. Іван до болю в очах вдивлявся в обриси берега, але так нічого і не міг помітити.
– Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помітивши інтерес хлопця. – Дикі коні. Напевне, жеребці під час водопою бійку вчинили.
Повними життя були і води поруч з човнами. Інколи з глибини здіймалися кола повітряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткі соми; вискакували з води блискучі коропи та великі, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрімкі тіла попелястих гадюк або оливково-зелених вужів, котрі рятувались у воді від денної спеки…
Після заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкістю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помітив кілька татарських каяків, які блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Тавані, випередивши їх. Іван, звільнившись від роботи, ліг на постелений під облавком кожух і заглибився в споглядання мороку над головою, крізь який проглядали лише кілька десятків зірок. Непомітно для себе він заснув, підводячи підсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося ніколи ним не бачене місто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до міста, і куполами сотень храмів над блакитними водами Золотого Рогу.
Наступний день не приніс із собою змін. Хіба що за наказом Сокольця від флоту від'єдналися кілька десятків невеличких дубів, що їх мали на мотузках за кормою майже всі чайки, і в очерети праворуч та ліворуч, а також по ріці прямо по курсу, полетіли добре озброєні ватаги козацьких вивідчиків – Соколець хотів знати про навколишні плавні більше, ніж плавні знали про нього. Богун з Нечаєм почали було прохати Омелька про залучення до однієї з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами ваші вивідний!», тож мусили скоритися і справно веслувати нарівні з рештою запорожців.
Сутінки впали на караван козацьких байдаків швидко та несподівано – час для виходу із Січі був підібраний перед народженням нового місяця, коли ночі стояли непроглядно темні, а вечірня імла близької осені ховала диск сонця на заході, ковтаючи його за лічені хвилини. Проминув другий день подорожі. Навіть на фоні зібраності і уважного ставлення до того, що відбувалося навкруги, Іван відчув якесь особливе напруження в поведінці оточуючих. Без жодного звуку йшли вони близько години в цілковитій темряві, маючи перед собою лише обриси кількох передніх чайок, потім, підкорюючись нечутному для Богуна наказу з отаманської чайки, почали забирати праворуч, доки з шелестом не пірнули в очерети. Іванові на плече лягла чиясь рука. Він, придивившись, побачив біля себе Омелька.
– Залазь у дуб, Іване, – коротко наказав курінний, – будеш у мене за джуру поки що.
– А що воно? – не зрозумів спершу Богун.
– Тавань. Наказний порадитись збирає. Будеш у мене на веслах, заодно й почуєш, як розумні люди раду тримають.
Більше Іван ні про що не запитував. Швидко перейшов на корму та скочив на облавок хиткого човна-дуба. Майже одразу з'явився Омелько.
– Тримай прямо, – кинув він. – Я скажу, де повернути.
Богун взявся веслувати, намагаючись, щоб вода під веслом не плюскотіла. Одночасно згадував все, що чув від запорожців про місцину, коротко охарактеризовану Омельком: «Тавань». Згідно з почутим він зрозумів, що настав якраз той етап подорожі, коли потрібно було діяти вкрай обережно. Саме тепер багато в чому вирішувалась доля всього походу. В темряві попереду мав знаходитися закутаний у морок острів Тавань. Далі, навпроти нього, здіймали свої високі гарматні форти цитаделі Кизикермень і Арслан – праворуч і ліворуч від Тавані. Пильно стерегли вони течію Дніпра та невеличкого його притоку – Конки, який саме тут поєднував зі Славутичем свої води. Розлючений десятками спустошливих нападів запорізьких козаків на Анатолійське побережжя, Румелію та Болгарію, султан наказав в понизов'ї Дніпра створити цілу низку перешкод і оборонних споруд, аби забезпечити себе від «гяурів». Кизикермень і Арслан були першими з таких перешкод. Окрім міцних залог і потужних гармат на своїх мурах, вони мали натягнуті від своїх стін до острова Тавань перегороджуючі течію Дніпра і Конки важкі залізні ланцюги. Ланцюги слугували одночасно брамою і сигнальною системою, яка допомагала визначити залогам, що хтось намагається пройти повз них під покровом темряви. У двох місцях, неподалік від кожної з фортець, в ланцюгах було утворено проходи – саме там, куди з фортів націлили свої жерла турецькі гармати. Здавалось, і цілком слушно, що пройти Тавань неможливо.
Тихо, немов примари, скупчилися навколо чайки Сокольця дуби чайкових отаманів. Деякі з них піднялись на облавок, деякі залишилися на своїх човниках, приставши так, щоб бути поближче до отамана. Серед останніх був і Омелько зі своїм проводжатим. Без довгих вступів Соколець розпочав раду:
– Не схоже, щоб про нас тут було відомо, але береженого Бог береже. Тож кажіть, які в кого є міркування.
– Та, напевне, немає кращої ради, аніж дерева рубати та на ланцюги пускати, – почувся з темряви тихий, але сповнений поваги голос, в якому Богун впізнав курінного Переяславського куреня на прізвисько Непийпиво. – Так ще за Конашевича чинили-дбали, завжди виходило ладно.
– Вірно Микита мовить, – погодилися з ним ще кілька старшин.
Соколець рішуче похитав головою:
– Не годиться.
– Чому? – не вгавав Непийпиво. – Я сам таким чином п'ять разів Тавань долав.
– Глек теж по воду ходив, доки вухо не відбили, – заперечив хтось.
– Я тут сам комусь скоро відіб'ю! – трохи підвищив голос Непийпиво. – Як маєш раду, кажи! Не час зуби скалити.
Соколець підняв руку.
– Ти, Микито, козак досвідчений і отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу і я сказати своє слово.
– Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво.
– А слово моє таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаєш, пане Микито: хто при військовій потребі однобічно себе поводить, той стратег ні к бісу! Побивають такого.
– Тоді, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось.
Соколець знову відмовився, хоча цього разу не так упевнено.
– Час втратимо, несподіваність… Ні, не потрібно їх тут зачіпати. Там і невільників обмаль, і здобичі – тьху!
Тут піднявся Омелько.
– А моя думка, шановне лицарство, – мовив він, – треба думати, як нам без галасу ворота пройти. Зараз така ніч, хоч в око стрель! Якби ми поділили флот на дві частини, та розійшлися з двох сторін острова, та помислили, як нам ті кляті ворота відшукати…
Слова Омелька прийшлися до вподоби Сокольцю і більшості старшин, тож далі обговорювали лише деталі.
– Ну от що! – підвів нарешті підсумок Соколець. – Ідемо двома вервечками, чайка за чайкою, за десять кроків. Щоб бува не загубитися та напрямок не втратити, тримаймося мотузками. Але спочатку мені потрібні четверо охочих, та щоб очі мали не гірші, ніж у сови.
Охочі швидко віднайшлися, і на тому раду було закінчено. За кілька хвилин повернулися на свою чайку, і Омелько став на стерно, очікуючи сигналу до відплиття…
Крізь темряву байдак просувався сторожко та повільно. Тишу порушував лише дзюркіт води, що струмочками стікала з весел, коли ті піднімались вгору. Соколець немов приріс до чердака, перетворившись на слух. Тепер, коли не видно було ні берега, ні будь-яких інших орієнтирів, задум уже не здавався отаману таким вдалим, яким він видався спочатку. Але вороття не було. Що зроблено, те зроблено. Якщо в темряві буде обрано невірний шлях, вервечка обов'язково наскочить на ланцюги, чим зчинить добрячий шарварок. Тоді, Соколець знав це напевне, гарматні кулі розтрощать навіть у темряві більше десятка човнів, гарячий метал вирве з лав його війська сотні і сотні козаків. І грають жовна на обличчі наказного отамана. Міцніше стискає правиця руків'я шаблі, а очі вишукують бодай найменшу ознаку того, що вони все ще на вірному шляху. Хвилина за хвилиною, мить за миттю.
Як повільно проходять ці миті крізь свідомість отамана.
Як напружено відкликається свідомість його молоточками поміж скронь. Та хіба це молоточки? Це молоти, удари яких чути, мабуть, на гарматних фортах!..
Швидкість чайки перетворилась на черепашу. В тиші відчутно лише неясний шепіт, яким з корми отаманського судна передають накази на ніс тої, що йшла позаду.
Час спливає.
Нарешті, після цілої вічності тривожного очікування, попереду, трохи праворуч, Соколець почув голосне, після несамовитої тиші, пугикання пугача. Пугачу одразу ж відповіло кахкання качки. Наказний зачекав. Скоро крики птахів повторилися в тій послідовності, в якій вони пролунали попереднього разу. Помилки бути не могло – гасло подавали козаки, яких він відрядив, аби ті голосом позначили ворота. Соколець немов ожив.
– Праворуч вивертай! – кинув він пошепки. – Є! Таки знайшли, скурві діти!
Чайка ледь відчутно схилилася в бік лівого облавка і почала змінювати курс у напрямку невидимих воріт. Знову кілька вимотуючих душу хвилин тяглася напружена тиша. Нарешті пугач подав голос зовсім близько, одразу ж трохи осторонь закахкала качка. Повернули ще трохи праворуч. За хвилину з отаманської чайки заквилив орел. Йому відповів спочатку пугач – тепер чітко праворуч, потім качка, трохи спереду, з лівого облавка.
Рівно через хвилину, відчуваючи полегшення, за яким надійшла важка психічна втома, Соколець розрізнив у темряві обриси двох невеличких човників – кожен біля бакена, яким було позначено ворота в ланцюгах. Не порушуючи тиші, немов велетенський привид, отаманська чайка повільно пройшла крізь ворота. Продовжила рух, тепер уже позаду чуючи дивне перемовляння «птахів». Верткі і нахабні чайки проходили одна за одною попід носом у сплячих залог Кизикерменя. Збоку Арслана теж не було жодних ознак тривоги – очевидно, й там все проходило добре. Скоро, розколюючи нічну тишу, вдарив постріл фальконета – умовлений знак того, що флот проминув ворота і остання чайка відійшла на безпечну відстань. Запорожці швидко порубали мотузки, якими були перев'язані докупи, і щосили налягли на весла. Відтепер швидкість була важливішою за тишу.
Сидячи за опачиною, обличчям до корми байдака, Богун раптом побачив, як позаду, там, де проходили ланцюги, з неймовірною швидкістю спалахнули та розгорілися чотири велетенських багаття. Не пройшло й хвилини, як з фортечних стін ревонули гармати, затовкуючи водяний простір чавуном саме там, де кілька хвилин тому пройшло огорнуте тишею козацьке військо. Під високими мурами було видно, немов удень, тож Богун міг навіть роздивитися білі водяні стовпи, здійняті гарматними пострілами і вибухами бомб.
А на чердаку передньої чайки Соколець посміхнувся в довгі густі вуса.
– Брандери! – вигукнув він невідомо до кого. – Навантажені просмоленою соломою брандери! Ось тобі й дерева, пане Микито! Ото б мали добру сальву[33] на дурні голови. Але ж і ми не вчорашні!
Решту ночі йшли неспішно, хоча й не спинялися ні на мить до самого ранку. Наказ про зупинку надійшов, лише коли сонце позолотило хвилі Дніпра, підняті свіжим зустрічним вітерцем. Стомлені нічним напруженням, козаки прагнули відпочинку. Крім того, Соколець розраховував час так, щоб минати наступні фортеці Очаків та Кінбурн у темряві. Тож тепер довга кавалькада чайок зайшла в досить велику протоку серед очерету і стала на відпочинок. Уперед, так, як і напередодні, полетіли швидкі човники вивідчиків – Соколець мав знати, чи не перегороджено Дніпрово-Бузький лиман галерами капудан-паші.
Запорожці нашвидку поснідали пастремою, холодною саламахою з сухарями і повкладалися спати. Досвідчені воїни, вони були привчені використовувати для відпочинку найменшу можливість. У гарячці й поспіху морського походу це було інколи життєво необхідним. Поснули й Данило з Іваном, прихилившись до облавка та підклавши під голови сакви з нехитрим козацьким скарбом. Івану більше не снився Стамбул. Він бачив рідний хутір, батька і матір, суворого Мирона Охріменка і жартівника Хвилона Битого. Бачив Омелька. Омелько був ще зовсім молодий, не спотворений рубцями. Він вправно виїздив на своєму Баші, посміхався і підморгував хитро. Іван сидів попереду нього в сідлі й відчував подув вітру на обличчі, підстрибуючи в такт шаленому чвалу коня…
Опівдні вирушили далі. Йшли так, як і напередодні, – швидко, уважно придивляючись до безлюдних берегів. Веслярі змінювали один одного, вітрила наповнювались вітром, і чайки летіли до недалекого вже моря. Приблизно за годину до заходу сонця від одного з острівців, якими було багате русло ріки, від'єдналися і швидко почали наближуватись до отаманської чайки кілька дубів. Соколець одразу ж здійняв на щоглі гасло притишити хід. Швидкими змахами весел вивідчики, вислані напередодні на розвідку, подолали відстань до чайок і піднялися на чердак до наказного отамана. Після розмови з ними чоло Сокольця перекреслила глибока зморшка – вивідчики доповіли, що бачили в лимані неподалік від Очакова вісімнадцять турецьких галер. На запорожців очікувала чергова пастка.
– Де їх розташовано? – розпитував отаман вивідчиків.
– А посеред лиману й стоять, – відповідали ті. – Якраз між Очаковом і Прогноївською косою. Трьома купами, по шість в кожній. Гарматні ляди відчинено, стережуть. Але, пане отамане, пройти не штука. Від купи до купи більше версти буде.
– Дякую, молодці, – відповідав Соколець. – Добру справу для товариства зробили.
І міцно замислився отаман. А мислити було над чим. Хоч безтурботними були козаки, які мовили «пройти не штука», але на цей раз небезпека, яка нависла над ними всіма, була незрівнянно більшою, аніж та, що вони проминули поблизу Тавані. Бо не могли козацькі фальконети протистояти галерній арматі, тож у разі сутички сім десятків чайок турки легко розметуть по морю і перетоплять поодинці. Очевидним було і те, що турки очікували козацьких відвідин і були напоготові. Як не мислив Соколець, вихід залишався один – проходити галери в темряві, покладаючись на таємність і Божу поміч.
До темряви йшли не змінюючи швидкості. Поступово береги Дніпра почали розходитися, випускаючи чайки в широкий лиман, який, поєднуючись на заході з гирлом Південного Бугу, розкинувся не менше, ніж на два десятки верст. Далеко на обрії сивіли оповиті імлою обриси Прогноївської коси, праворуч ледь-ледь біліли мури Очакова. Нарешті в сутінках помітили грізні силуети військових трирем. Соколець не гаючись дав наказ зупинитися. Коли чайки повільно зійшлися докупи, було вже зовсім темно.