Так простояли далеко за північ. Великий, як цибулина, кишеньковий годинник Сокольця показував третю годину ночі, коли він вирішив продовжити рух. Морські хвилі гомоніли вже зовсім поряд, відділені від них лише громаддям галер, які заклякли в найвужчому місці лиману. Тепер було вирішено розділити флот на три частини, кожна з яких, витягнувшись по дві чайки в ряд, попрямувала до проміжків поміж купами каторг.
Знову, вже вкотре після початку походу, потяглися хвилини напруження і концентрації всіх можливих і неможливих сил. Веслярі повільно занурювали весла у воду, налягали, важко дихаючи на опачини, потім обережно діставали їх, щоб за мить знову занурити. Ще раз і ще, у добре завченому ритмі. Іван з Данилом, яких у такі хвилини до веслування не допускали, тихцем сиділи на вільній лаві. Тривожно позирали в темряву, сподіваючись роздивитись силуети недалеких галер. Досі їм це не вдавалося, хоча вже декілька хвилин легко можна було розібрати розмови, сміх та спів – на галерах поводили себе вільно, не криючись, а над водою звук розходився надзвичайно далеко.
Десь бренькав саз,[34] стукотіли кроки по сходах, лилася вода. Ледь відчутний вітерець доніс до козаків пахощі смаженого м'яса – на галерах починали готувати їжу для скорого вже сніданку. Повільно пропливали чайки повз грізного ворога, який і не здогадувався про їхню присутність так близько, зовсім поряд.
Раптом праворуч почувся голосний плюскіт води. Усі, хто був на чайці, завмерли. Іван прикипів поглядом туди, звідки він чувся. Невже хтось з братчиків повів себе так необачно? Але доля приготувала для них гірше випробування. Не далі як за сто сажнів Богун побачив вогонь – невеличкий язичок полум'я, який горів неймовірно яскраво для його звиклих до темряви очей. Він наближався і наближався, доки Іван не зрозумів, що відбувається. Проміж завмерлими в темряві чайками мандрував, напевне, відшукуючи одну з галер, невеличкий човник.
Човен простував прямо на них. Зовсім скоро Іван побачив постаті кількох яничар у білих кауках[35] і блискучих у тріпотливому світлі лампи обладунках. Турецькі вояки голосно розмовляли, часом посміюючись. Козаків, які причаїлися зовсім поряд, вони не помічали, осліплені світлом власної лампи. Ще мить – і ніс човна з шелестом та тріском вдарився до очеретяного кранця на облавку чайки. Від несподіваного зіткнення яничари попадали з лав, а ліхтар покотився, заливаючи все навколо палаючим маслом.
Далі все проходило з такою надзвичайною швидкістю, що Іван лише розкрив рота. Не змовляючись, до турецького човна скочили кілька запорожців, на ходу готуючи довгі та гострі, немов бритва, ножі. Блиснула у світлі полум'я гартована криця, і яничари, так і не зрозумівши, що з ними сталося, забили ногами до дощок човна, застогнали і враз затихли. Чиїсь руки накинули мокре рядно на палаюче масло, і не більше як через тридцять секунд серед тиші і темряви ніщо не нагадувало про подію, яка відібрала життя кількох людей. Погляд Богуна впав на Омелька, який завмерши стояв на одному коліні поверх очеретяного кранця і стискав у руці ножа, лезо якого було чорним від крові. «Невже пронесе?» – майнула неймовірна думка.
Але дива не сталося. Різко та тривожно загукав над головою схвильований голос. Кликали турецькою якогось Ібрагіма. Та Ібрагім мовчав. Очевидно, він вже не міг відповісти стурбованим його долею одновірцям. Після кількох секунд мовчанки голос зарепетував голосніше, переходячи на панічний крик. З галери залунав тупіт кількох десятків яничарських черевиків. Розриваючи на шматки залишки тиші, засурмив ріжок.
– А трясця б вашій матері! – підхопився на ноги Омелько, закладаючи за халяву ножа. – Зарухалися чорти голомозі! Ой, недобре опинилися ми… Налягли братики! Уперед, уперед!
І ніби на його голос ревонула перша гармата, випльовуючи цілий стовп вогню. Не дивлячись на темряву, гармаші взяли вірний напрямок – з оглушливим «у-ух», обдаючи козаків гарячим повітрям, над самими їхніми головами пролетіло і вдарило у воду ядро.
«Бабах!» – вдарила за першою гарматою друга. Потім ще і ще.
За хвилину ожили, напевне, усі вісімнадцять галер, навіть ті, що стояли за кілька миль від місця, де почалася стрілянина. І хоча гармаші на них не бачили цілі, вони справно галамасили з усіх стволів, ризикуючи влучити в каторги, що розташовувались поряд. Тож скоро поодинокі постріли злилися в суцільний рев, до якого долучилися спросоння форти Очакова. Вогненні смерчі, котрі вихоплювалися з гарматних жерл, висвічували примарним світлом каторги, що тонули в хмарах порохового диму, і стрімкі силуети чайок, які порснули від них врізнобіч, немов зграя горобців від лінивого кота.
Далі роздивлятися не було часу. Іван так напружено налягав на весло, що не бачив нічого навколо.
– Наляж! – кричав з чердака Омелько. – 3 якорів знімаються!
Але запорожців підганяти не було потреби. Крім ревучого чавуну над головою, їх примушувала докладати останніх зусиль свідомість того, що вони мають лічені хвилини, аби відірватися від ворога, доки той осліп від диму власних гармат.
– Летить! – чув Іван поряд із собою із сусідніх лав, і за мить поряд з ревом проносилося чергове ядро.
– Ще одне! – і знову моторошний свист над головою.
– Чорт йому та бісову маму під ребра! – видихнув козак, що сидів з Іваном на лаві поруч. – Так можна і в халепу…
Цієї миті чайка здригнулась і застогнала всім своїм дерев'яним тілом. Почувся тріск та болісні крики. Якась могутня сила штовхнула Богуна, і він полетів униз. На невизначений час напружена до нестями свідомість провалилась у чорну дзвінку безодню…
Пам'ять повернулася відчуттям пекучого болю і холоду, який пронизував наскрізь все тіло. Боліло плече, а одежа наскрізь промокла водою. Вода хлюпалась на дні байдака в такій кількості, що це наштовхувало на думку про досить серйозне пошкодження. Іван лежав деякий час, доки свідомість не повернулась повністю, лише після того зробив спробу піднятися. Нарешті встав, тамуючи стогін. Перед очима все ще плавали зеленкуваті кола, коли він спробував роздивитися, що діялось навколо. Неподалік у мороці метушилися кілька людей, плюскотіла вода. Чувся приглушений голос Омелька. Над всіма цими звуками панувало ритмічне порипування весел у кочетах і важке дихання козаків. Судячи з цього, можна було зробити висновок, що чайка все ще швидко летіла хвилями, хоч гарматних пострілів більше не було чутно.
Іван озирнувся. Зовсім поряд розгледів нечітку постать, яка сиділа на лаві. Той, хто сидів, вигинався та вирівнювався в такт веслуванню. Важко дихав, сам обертаючи опачину, яка була розрахована на двох веслярів.
– Цілий? – запитав він у Івана хрипким голосом.
Іван відчув легке запаморочення в голові, але відповісти спробував недбало:
– Не знаю… Мабуть, цілий. Що з нами було?
– Нічого, – почув у відповідь, – якщо цілий, сідай на весла. Ніколи патякати.
Іван, переборюючи біль, сів на лаву поряд і вхопився за опачину. Наліг. За хвилину вже веслував нарівні з рештою запорожців, одночасно прислухаючись і придивляючись до того, що діялося навколо.
Спочатку зрозумілим було лише те, що в човні теча, і частина козаків змушені вичерпувати воду, яка швидко надходила. Чулись короткі репліки:
– Агов! Ще двоє кидайте весла, треба жвавіше!
Хтось кинувся на допомогу тим, що черпали воду.
– Шапки беріть до рук, якщо ковшів не стало!
– Ану к бісу розмови! – шикнув на них з темряви Омелько. – За нами галера суне!
Кілька хвилин панувала тиша, після якої хтось знову гаряче зашепотів:
– Черпаємо, браття… Нехай йому грець, по коліна вже!
Далеко позаду гулко вдарила гармата. Іван прислухався, але шипіння кулі не почув.
– Навмання б'ють, від люті, – помітив сусід по лаві.
Приблизно за півгодини над чайкою рознісся голос Омелька:
– Добре, молодці! Гей, на стернах, вивертай ліворуч… Здається, Прогной.
Поранена чайка незграбно лягла на новий курс і пішла, нахилившись на лівий облавок, у бік сіріючих на тлі ранішніх сутінок обрисів Прогноївської коси.
Вода, що її безперестанно виливали за облавок, голосно плюскотіла. Кілька козаків щось чаклували в місці, куди влучила куля, але доки не дуже успішно. Іван працював з останніх сил. Ще не оговтавшись як слід від удару і втрати свідомості, він змушений був віддати всі сили, аби веслувати нарівні з усіма ось уже більше години. У скронях дрібно били удари пульсу, а в очах час від часу тьмяніло. Легені розривало від нестачі повітря, і весло у руках досягло кількох пудів ваги, але Богун усе ще намагався крутити опачину, не відстаючи від володаря хрипкого голосу, з яким сидів поруч на лаві.
І гонитву навперейми зі смертю було виграно. За лічені хвилини до сходу сонця чайка нарешті вскочила в стрічку очерету, який високою стіною облямовував довгі береги Прогноївської коси. За кілька хвилин почувся голос Омелька:
– Весла в човен!
Човен, пройшовши з оглушливим шелестінням ще кілька сажнів, спинився.
Богун сидів, невидющими очима поглядаючи перед собою. Його плечі важко здіймалися у такт диханню, і лише зусиллями волі втримував себе Іван, щоб не впасти з лави, настільки виснаженим почувався. Перед собою побачив спітніле обличчя козака, поряд з яким веслував.
– Молодець! – говорив той, сам важко переводячи дихання. – Ти витримав. Молодець!
Чайка знову зрушила з місця, заглиблюючись в очерети, підштовхувана ратищами козацьких списів. Вдалечині знову загриміли гарматні постріли, та за хвилину затихло. Через кілька хвилин такої подорожі наосліп козаки несподівано для себе почули тріск очерету і плюскіт. Навкруг Івана заклацали курки мушкетів. Не гаючись, він дістав з-за пояса пару пістолів і теж звів на них курки. Однак дуже скоро з'ясувалося, що тривога марна. У променях ранкового сонця показалися з-поміж заростей ще дві чайки.
Коли Богун підійшов до Омелька, той саме підраховував втрати. Вони, попри очікування Івана, виявилися не такими й важкими. Двох козаків було вбито наповал прямим влученням ядра, ще кількох поранено трісками дубових дощок, що розлетілися навсібіч від удару ядра. Тепер поранених дбайливо перев'язували товариші. Двоє загиблих запорожців, укриті кров'ю і пошматовані, лежали на дошках чердака, притягуючи до себе погляд Івана. Йому ще ніколи не доводилося бачити такі понівечені тіла, тому тепер їх вигляд був для нього чимось неймовірно диким, брутальним по відношенню до урочистості смерті. У тому світі, де йому доводилося жити раніше, смерть не була рідкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали сміливо поглядати їй в очі та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пусті слова. Нехай сповнені життєвої правди, патріотизму і поваги до козацького укладу життя та смерті, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змісту. Страшного, з пошматованої плоті, жовтих уламків кісток і нутрощів, вивалених назовні. З крові, яка, змішавшись з водою, була всюди. Навіть та вода, яка прибувала в човен, все ще зберігала криваво-червоний колір.
Через лави, наближаючись до Івана і Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер він упізнав того. Ним виявився козак середніх літ з посивілим передчасно оселедцем на ім'я Крутій. Мовчки підійшов до Омелька. Курінний витримав його похмурий погляд.
– Хто? – нарешті запитав Крутій.
– Піскорський і Недригайло.
Крутій похитав головою.
– Дісталося вам, братчики. Ох і дісталося! Так, аби святий Петро впізнав.
– Упізнає, – відрізав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку і за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маємо живих рятувати.
Погляд Омелька впав на Івана.
– А йди-но сюди, козаче, – примружився він. – Бачу, голубе, ти теж подарунка від бусурман маєш.
Лише тепер Іван побачив досить велику тріску, яка застрягла в нього в плечі.
– Пусте, – спробував відмахнутися Іван.
– Я тобі, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину підкликав Нечая, який неподалік допомагав конопатити щілини в облавку пошматованим на стрічки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горілку, порох!
Удвох Омелько з Нечаєм швидко витягай тріску, залили рану горілкою і перев'язали чистим полотном. Омелько замішав пучку пороху з чаркою горілки і простягнув Іванові:
– На, випий.
– Але ж…
– Випий!
Богун підкорився. Омелько тим часом обдивився ґулю в нього на голові.
– Не нудить? – запитав стурбовано.
– Ні… Та добре все! – Іванові стало соромно, що курінний так прискіпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!
Омелько коротко змахнув головою і відійшов. Скоро човен ледь відчутно здригнувся – до них підійшла ще одна чайка, друга повільно наближувалась, майже невидима за очеретами.
– Агов! – неголосно покликав Омелько. – А кого маєте за чайкового отамана?…
До місця збору, яке заздалегідь призначив, побоюючись саме такого збігу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечір. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрізнене військо і лікували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону і крику злетіла сувора душа запорізького лицаря у височінь. Не було над ним плакальниць. Не цілували захололі вуста дружина чи діти. Не взнали дорогої могили старенькі батьки. Помер козаченько… знайшов спокій, як і попередніх двоє, серед смердючих очеретів. Похмурі побратими його підняли над облавком обважніле, закутане в криваво-червону китайку тіло і шубовснули не гаючись у темну глибочінь.
Чиста душа…
Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющі очі? Чи засміються і скажуть: «За золотом, сріблом, немов розбійник, пішов ти туди, за можливістю курити в шинках, горілку кружляти. Грошей хотів? Людей убивав? їв-пив на крові?!»
Не зрозуміти тобі, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщі, потім Москві… Навіть тепер, на початку двадцять першого сторіччя, цураєшся коренів своїх. Господи святий, не дай їм спаплюжити! Наведи на істину й прости тих, хто за незнанням і недолужністю власною іудами нації козацької стали. Забули, що є вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, історія якого налічує тисячоліття, а культура і мова є багато вищою за культуру і мову шанованих ними азійських загарбників України. І можливо, тоді вони зрозуміють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити і радіти сонцю, дихати свіжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячні потомки. Але кожен без жалю віддавав життя за ідеали, забуті такими потомками:
Слава.
Воля.
Україна.
І хіба їх не досить для того, аби віддати життя? Хіба запорожці робили це марно?
Тож жаль бере автора, коли він поглядає на вас, сучасники. Ви не схожі на них. Ви смієтесь з національних гординь, рідної мови. Ви намагаєтесь жити, немов чужинці, перетворюючись на чужинців серед власної землі. І тому інколи немає бажання вважати за правду те, що діється навкруги…
Серед темряви наступної ночі Прогноївську косу залишили шістдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душі людей. Попереду, невидимі за сотнями верст чорноморських просторів, лежали райські береги Анатолії. Там очікувала на них військова слава, здобич та помста.