Звук пропелера змінився. Гвинт утрачав швидкість.
– Гей, де причал? – нервово спитав горні.
«Як ти мені набрид», – подумав Варан.
Великі й малі пропелери гвинта один по одному змінили обриси. Кіш піднявся ще вище й майже завмер; трохи віддалік стриміла біла кам'яна стіна, від стіни тяглися, мов проміння, тонкі дощечки причалів, оплутані припасами, немовби старечі руки жилами. Варан наліг животом на важіль, змінюючи нахил головного пропелера; кіш ізслизнув нижче, підійшовши до дощок майже впритул, і тоді Варан розмахнувся й закинув трійчастий гак на причальну тумбу.
– Де вони там, поснули?!
Від скелі біг чоловік у білій сорочці, горлав і розмахував руками, от-от, здавалось, готовий зірватись у прірву. Пропелер іще обертався, але кошик спустився нижче, ніж треба. Лаючись і згадуючи Шуу, половинну закрутку й проклятущих причальних спаньків, Варан намагався власноруч посадити гвинт на жорстку дужку – але кіш осідав, і нічого не виходило.
– Гей! Тримайся там! Зара', може, перекинемося! – весело гукнув він пасажиру; маленький чоловічок з яєчно-лисою головою в останню мить устиг добігти, закинути дужку й закріпити кошик над святково-білими, осяяними сонцем хмарами внизу.
– Здурів? – накинувся на нього Варан. – Ти так чергуєш, га?
– А якого глиста ти сьогодні піднявся? Чи тебе вчора не було? Учора чи не ти Горюсі молов, що позавтра, мовляв, будеш, ні? А крім тебе, ми ні на кого не чекали…
– Дочекалися, – Варан поправив зсунуті окуляри, перевів дух й озирнувся на пасажира. – У нас… ні, у вас гості. Благородний горні з дорученням від Імператора. Прямцем до князя. От, – і махнув рукою в бік блідого, якось дуже тихого горні.
Причальна дошка посіпувалася, ніби дихала під ногами. Унизу лежали хмари – наче море. Тільки справжнє море сіре й гладеньке, а хмари, коли на них дивитися згори, здаються казковим садом, білою тінню імператорського палацу.
Причальна дошка була крихітною соломинкою на краю великого порту. Над головою нависали широкі пристані; усюди метушилися люди, наче мальки в глибині, – підфарбовували, підтягували, готували до відкриття сезону. За два тижні до причалів, що порожніли всю зиму, прибудуть кораблі з кольоровими вітрилами. Горішні галереї приймуть вершників на криламах, надуті вогнем розписні кулі, та хтозна-яка ще дивовижа припливе чи прилетить із краю світу – порт прийме всіх, хто готовий заплатити імператорськими райдужними грішми…
Варанів пасажир незграбно переліз через край коша. Мимоволі присів, відчувши ненадійність причальної дошки. Не озираючись, рушив до скелі, до входу в портову печеру; ішов, мов справжній горні, не дивлячись під ноги, по ниточці над прірвою. І не вдягаючи, до речі, окулярів – із голим обличчям попростував під сонцем, і чітка чорна тінь, на мить затримавшись на жовтім дереві, сковзалась у провалля, до хмар.
– Що привіз? – буркотливо спитав Лиско. – Тільки рахуймо тепер, бо знаємо ми…
Варан ковтнув образливий натяк. Хіба перша на сьогодні кривда? Схрестив руки, стояв і ждав, поки причальник закінчить поратись.
– Бурдюки з водою – чотири. Повні, так? Гляди мені… Риба, три мішки по мірці… Перезважу на своїх вагах, так і знай. Пошта, це добре… Що за штука?
Лиско вказав на скриньку горні.
– Приїжджого речі.
– Багатенький, – Лиско почухав рідку нерівну бороду. – Ну, бери й тягни.
– Батько переказував вітання і загадав перевірити, як ти в книгу все запишеш.
– Запишу, не бійсь…
Варан не вмів ходити, як ходять горні. Переступав по вузенькому причалу, у серці завмираючи, похитуючись під незвичним вітром – хоч би поруччя вони тут приладнали, чи що… Сонце палило теплу куртку з ситухи, сліпило очі крізь закоптілі скельця окулярів. Хотілося додому, вниз.
Горні дожидався біля входу. Під сонцем його плечі випрямилися, волосся висохло, він стояв, виставивши одну ногу вперед і піднявши підборіддя, наче князь на парадному портреті. Діждався, поки Лиско підійшов ближче; хитнувся вперед і, не замахнувшись, не вимовивши ні слівця, вдарив причальника в щелепу. Лиско ухнув і сів на кам'яну підлогу за два кроки від краю прірви.
– Ти на варті? – спитав горні, знову ставши в позу з парадного портрета, і навіть шмарклі під опухлим носом не могли применшити його статечності.
– Я… – промимрив Лиско, одразу зметикувавши, хто тут головний.
– Відповіси, – сухо пообіцяв горні. Обернувся й пішов углиб скелі, неначе бував тут давніше, наче точно знав, куди треба йти.
Лиско, стогнучи, піднявся. Розмазав кров по підборіддю; підійшов до Варана, зміряв його холодним липким поглядом і, ухнувши, втопив кулаком у лице – Варан не встиг ухилитись. Спалахнули іскри, полетіли зі стелі, мовби підсвічені сонцем дощинки. Варан завважив, що сидить на долівці, як перед тим Лиско, і підлога хитається, мов перевантажений човен.
– Відповіси, – зловісно відказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як відшкодування… збитків. І щоб я тебе більше не бачив, щеня!
І підхопивши скриньку, поспішив слідом за горні, на ходу вигукуючи:
– Мій пане, праворуч! Прошу поїсти, перевдягнутися, умитися, адже піддонці – вони піддонці і є…
Варан підняв з підлоги свої окуляри. Витер кров з підборіддя.
Нічого, подумав. Попадешся ти мені в сезон.
* * *
Як завжди, не вистачало дня. Або хоча б години. Ну а вже півгодинки завжди не стає…
Метушилися. Пакували речі, ховали в сухі криївки. Знімали з завіс двері, змащували жиром непотрібні в сезон інструменти, зашивали в мішки, швартували по сараях. Припасали їду на ковчегу; востаннє оглядали поля – чи всюди добре лежить сітка, чи не змиє донна течія перший врожай репсу.
Дощ ослабнув, а потім перестав зовсім. Уперше за міжсезоння.
Діти верещали, бігали по селищу, обіймалися:
– Сонечко, сонечко! Визирни в віконечко!
Небо виразно посвітлішало. Море взялося брижами.
– Хутчій, хутчій!
Варан допоміг матері залізти в човен, посадив малечу одну по одній. Заліз і собі, сів веслувати поруч із батьком.
– Ну, хай Імператор помагає, – уривисто сказав той. – Нумо.
Берег віддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на воді, обвішане мотузяними драбинами, з ріденькими димками, що здіймалися з багатьох коминів.
Човен хитався. Малечу стало нудити.
– Мамо, це Шуу під водою ригає?
– Не повторюй дурниць… Це Імператор відкрив греблю, і тепер вода підіймається.
– А чому ми так хилитаємось?
– Мовчи…
Дістались до високого облавка ковчегу. Вилізли, підняли човен; сяк-так розташувалися в крихітній кімнатці-каюті. За стінкою з натягнутої шкури плакало сусідське немовля.
Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вирує ззовні вода.
– Ма-ам… – заскімлила Лілька.
– Чого?
– А можна я собі намисто куплю скляне?
– Можна…
– А я, – басом сказала Тоська, – нічого собі не куплю. Я грошей назбираю і на великій черепасі покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.
– Ти перше грошей надбай…
Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сіла на лавці, закриваючи рота руками:
– Ой, мене знудить зараз…
– То вийди.
– Боюся, що змиє…
– Варасю, вийди з нею.
Варан підвівся, взяв маленьку за плечі, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть світле, над морем висів туман, і напівзатоплене селище здавалося несправжнім, примарним. Біля самого берега з-під води стирчали дахи. У Варановій хаті вода дійшла вже до рівня столу…
Якісь запізнілі гультяї, лаючись, загрібали від берега до ковчегу, і човен їхній метляло, мов пірце.
– Диви, Варасю! Там синє!
Брудний малечий палець з обкусаним нігтем указував на небо.
– Дивися, там уже дірка! І в дірці синє! Це небо, небо!
Новий напад нудоти урвав її захват.
Варан не відриваючись дивився вгору, але не на клаптик синяви, яку він, на відміну від Тоськи, бачив багато разів і в міжсезоння. Високо в розривах хмар летіли, окреслюючи широкі кола, птахи – не дійні кричайки й не дикі ситухи, а справжні високі птахи, пластуни чи навіть крилами…
На сіре, страшне, хвилясте море впав перший промінь сонця. Упав і потонув у тумані; ковчег метлявся на хвилях, потворний на вигляд, але абсолютно непотоплюваний. Пахло смаженою рибою. Пахло вітром. Туман розсіювався, і коли він розвіявся остаточно – селища вже не було і не було хмар. Перед ошаленілими, з примруженими очима піддонцями постало море – синє, а не сіре, небо – синє, а не сіре, біла скеля в плямах першої зелені – світ горні, перетворений на острів уже серед води, а не хмар, і вражено задавлений на власне невпізнаване віддзеркалення.
Розділ другий
– Ти з місцевих, чи не так? Піддонець?
– Так.
– А чому без окулярів?
– У мене очі звикають.
– Правда? Це добре…
Відвідувач усміхнувся. Це був не єдиний відвідувач, Варан уже чув, як за сусідніми столами вимогливо постукують кухлі, відчував, як починає лютитися за шинквасом засмикана мати… Але відійти ніяк не міг. Цей відвідувач натякнув йому щодо роботи, а робота – інакша, не ця – була Варановою мрією от уже місяць, із самого початку сезону.
Була обідня година. Моряки, майстри, кравчині й пралі, торгівці, слуги – весь робітний і гулящий народ, що звичайно роїться навколо грошовитих мандрівників, хотів попоїсти й випити, отож Варан мав крутитися, мов гвинт.
Як він крутився уже цілий місяць.
Усі знають: хто не працює в сезон, той у міжсезоння мокне й голодує. Але коли світ довкола міняється так різко, людина, особливо молода, не може бути як колись. Найжадібніший скнара стає хоч трохи, але марнотратним, і найжилавіший трудар хоч трохи, – але таки лежебокою. Варана нудило від тарілок і підносів, йому хотілося гуляти по скелях, стрибати в синє море з білих каменів, гратися з рибами, рахувати ночами зірки…
Батько й мати відкрили харчівню в одній з вуличок поблизу порту. Змурували пічку, натягнули накриття, розставили столи й стільці, випозичені з чийогось «верхнього» дому (горні, особливо незаможні, теж хотіли заробити в сезон: здавали в найми будинки й житлові печери, переселялися в так звані літні резиденції, а насправді в шатра й намети). Місце виявилося вдалим: столи в харчівні не порожніли ніколи. Щодня ціни помалу росли, і це нікого не лякало: на Кругле Ікло прибували все нові й нові гаманці, готові пролитися золотим дощем. Батько стояв коло пічки, мати й Варан прислуговували, малеча торгувала витребеньками з мушель тут-таки, на крихітному риночку. Хто працював у сезон – у міжсезоння дорівняється до князя.
– Скільки, ти сказав, тобі років?
– Сімнадцять.
– Плаваєш?
– Мов риба.
– Звірів боїшся?
– Ні… Яких звірів?
– Серпантер. Бачив коли-небудь?
– А, змійсів… Бачив. Минулого сезону один хлопець дав покататися.
Мати коло шинквасу робила страшні очі й подавала таємні знаки. Відвідач витягнув із нагрудної кишені тонку замшеву хустинку. Промокнув кутики рота:
– Варан, значить, син Загора-Одноока… до речі, чому він одноокий, у нього наче обидва ока де треба?
– Прізвисько.
– А-а… Сподівайся, Варане, доброї роботи. Відповідальної. Мені абихто не годиться, я про тебе розпитаю серед тутешніх піддонців, розвідаю… Добре, біжи. Згодом договоримо.
Поки Варан, обкладений лайкою, нагодував тих, хто заждався, притягнув пива новоприбулим і прибрав з опустілих столів, таємничого відвідача і слід пропав. Батько піймав Варана за кухонною перегородкою – і мовчки дав потиличника, аж каганці в очах засвітилися.
* * *
У міжсезоння вгорі нема нічого, крім розпеченого каміння. Усе ховається в розщелини – і звірі, і птахи, і люди. А хитрі рослини, ктотуси та шиполисти, сидять у вузеньких щілинках, де не сховається й краплинка води. Голий берег; а варто початися сезону – вистрілюють, мов з арбалета, м'ясисті зелені пагони, розкриваються, наче парасольки, обростають листям, колючками, біло-рожевими квітками, вдягають берег у тінь, і ні горні, ні піддонці не можуть упізнати своє Кругле Ікло. Бабки завбільшки з добрячу сковорідку кружляють над суцвіттями, над водою, над пістрявими купальнями. Купальні ліпляться до скелі й одна до одної, не залишаючи вільного місця: униз, під пінну крайку прибою, ведуть дерев'яні сходи, мармурові сходи, мотузяні драбинки, глиняні східці; де-не-де насипають на глину дрібні камінці, або негострі мушлі, або пісок.
Що робив би князь круглоіклівський, якби не сезон? Якби з милості природи суворий острів не перетворювався упродовж трьох місяців на медове царство тепла й світла, насолоди й розкошів? Слава Імператору та райдужним грошам його – море спокійне, над ним ходять крилаті патрулі, і маєтне шляхетство з усього відкритого світу приїздить на Кругле Ікло, щоб зазнати щастя й залишити тут грошенята…
Варан сидів на причальній дошці. На тій самій, добре знайомій, на яку багато разів насаджував батьківський гвинт. Море похитувалося під босими ногами, майже сягаючи натруджених підошов. У морі відбивалися зірки.
Сьогодні ввечері батько кричав на нього. Батько боявся, що всміхнений відвідач хоче забрати Варана до веселого дому, одного з небагатьох, що розцвітали в сезон по всьому Іклу.
– Ти знаєш, як він про тебе розпитував? «Оцей гарненький»! Посмій тільки мені від харчевні на крок відійти…
– Він нічого такого не хоче! У нього змійси, ці… серпантери!
– Щоб відвести очі тобі, не тільки змійси – крилами будуть… Тільки посмій мені ще раз із ним побалакати. Шкуру спушу до колін… І мовчи!
Варан розумів батька і тому навіть не ображався. Веселий дім у піддонні – пострах; он у Торочків приманили дочку в минулий сезон – так і пропала дівка. Кажуть, лишилася служити якомусь горні, а може, вояків у міжсезоння розважає…
Нема для Варана іншої роботи. Майнула риб'ячим хвостом, і по всьому. Так завжди буває – довгі місяці ждеш сезону, а прийде він – і хочеться, щоб скоріше скінчився. Несила. У вухах крик, дзенькіт посуду, п'яні співи; очі злипаються. Усю ніч гуляв би, купався, пірнав… Але сил не стало. Завтра на світанку вставати.
Порт не спав і вночі. Там щось стукало, скрипіло, впівголоса сварилося; на рейді стояли кораблі, сягали зір голими щоглами. Варан нарахував одинадцять величезних суден, а ще ж ховаються за мисом… І на кожному, окрім шляхти, челяді ще цілий виводок, усі грошовиті, усі ласі на розваги й щедрі на плату…
Он парочка в сусідній купальні. Приїжджі – у парубка руки голі, у дівчини пелена непристойно коротка, ледве до колін. Цілуються, не бачать Варана. Кінець кінцем відлипнувши одне від одного, кидають у море монетки – спершу вона, а тоді він.
Варан осміхнувся в темряві. Восени монетками засипані вулиці й дахи; котрі Імператорські – додадуться до прибутків. Із решти роблять прикраси, іграшки, грузила й блешні.
А скільки загублених за сезон брязкалець знаходиться потому в стічних канавах! Каблучки, шпильки й гребінці, шкіряні купальні сандалі, ланцюжки, ганчір'я…
І потопельники, щоправда, теж трапляються. За сезон не буває так, щоб ніхто не втопився – сп'яну або через нещасливе кохання. І лежить до осені на чиємусь полі такий невдаха, чекає, поки засмолять у мішок і пустять на дно тепер уже остаточно…
Варан зітхнув і, як був, в одежі, без сплеску зіслизнув уводу.
Пойняло до самої маківки. Тепло, неначе купаєшся в кричайчинім молоці. Дна немає – унизу, на страшній глибині, батьківський дім і гвинтовий майданчик. А коли спустити обличчя у воду й розмахувати руками – розлітаються іскри, плавучі зірочки, душі забутих риб…
Море дихало. Поряд, у порту, скрипіло й постукувало; жодного тривожного звуку не розляглося над водою – але Варан здригнувся й підняв голову.
На березі купальні, де хвилину тому цілувалася парочка, відбувалося тепер беззвучне борюкання.
Комусь тепер закривали рота, комусь накидали на голову мішок; що більше безумів сезон, то більше роботи було імператорському патрулю. А з двома голубками, здається, все скінчено – знайде їх хтось восени на даху порослого водоростями будинку… А може, і не знайде, якщо течія…