– Варто! Сюди! – несамовито заверещав Варан, його вереск перекрив звуки порту, полетів над водою, розбився об скелі, може, ніким не почутий, а може, і почутий. – Варто! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!
Угорі, у заростях ктотусів, забрязкали залізом по залізу. У порту замовкнув скрип і за мить ударив дзвін.
Борюкання на березі стихло. Не розбираючи, хто переміг і хто живий, Варан набрав якнайбільше повітря й пірнув так глибоко, що запищало в правому вусі.
Добре хоч одяг не кинув на березі. За одягом потім його вмить вистежили б.
* * *
Нічого нікому не сказав – навіть батькові. Ходив від столу до столу, як медуза в глибинних водах, плутав креветки з сиром, а пиво з паличками для чистки зубів, аж у дверях став усміхнений пан, що цікавився Вараном.
З-за шинквасу враз вийшов батько, погойдуючи кулаками, мов сталевими грузилами.
Усміхнений пан охоче наткнувся на його підозріливий погляд:
– До вас, хазяїне, до вас особисто… Поговорити треба. Маєте хвилинку?
* * *
Світло йшло знизу, з-під води. Зовні світило сонце, забивалось у широку печеру, мов солодке пиво в роззявлений рот. Просотувалося крізь підводні ґрати: вихід у море був глибоко перекритий. Хазяїн не хотів, щоб старі змійсихи пішли прогулятися й ненароком утрапили в чиюсь пожадливу пащу.
А змійсихи були дуже, дуже старі. Щоправда, визначити це міг не кожен – позначався чудовий корм і турботливе ставлення. Вицвіла тьмяна луска ховалася під срібними пластинками, під накладними самоцвітами, та й порода давалася взнаки – в обох змійсих збереглися гонориста постава, обидві виблискували очима й роздували ніздрі, так що Варану довелося подолати певну ніяковість, перш ніж підійти до них.
– Тут у нас стійло, – сказала Ніла. – У ніші – скребки, щітки, всіляке причандалля, все в ідеальному порядку, між іншим. Узяв скребок – поклади на місце… Ось так. Чистити треба перед кожним виїздом і на ніч. Годувати – двічі на день, уранці й увечері, і пильнуй, щоб вони не переїдали. Коли котра нагидить – бери сіточку, лайно підбирай і обережно от сюди, у кошик, щоб вода в стійлі не мутилася. А тоді кошик – нагору. Затямив?
Ніла була старша за Варана на рік і держалася, мов господиня. Колись він бачив її на осіннім ярмаркові – вона була з Маленької, донька рудокопа й однієї з компаньйонок княгині, незаконнонароджена, але самовпевнена й багата. Мати, із ганьби заславши її в піддоння, не забула маляти й не покинула – балувала то грішми, то мішком сушняку, то обновою. Ніла мала себе за горні, у сезон носила сорочку без рукавів і штани, закочені до колін, розшиті кольоровими камінцями, яких на Маленькій сила-силенна, і працювала, як виявилося, вершницею на змійсах – супроводжувала багатих і шляхетних гостей у поїздках верхи по лабіринту підводних печер.
Варан, домовляючись про роботу з хазяїном, наївно гадав, що буде гуляти морем верхи, а не вивалювати сачком лайно. Ніла розчарувала його вправно й безжально:
– Сідлати – не здумай, подряпаєш луску – потім не розплатишся. Сідати верхи – боронь тебе Імператор. Спатимеш тут-таки, у гамаку. Вони вночі сичати починають, то треба з ними вголос розмовляти, заспокоювати. Та, що зеленкуватіша, зветься Журба, а та, що чорніша, – Туга…
– А чому в них імена такі сумні? – спитав Варан.
– Тому що так назвали, – відрубала Ніла. – Он, дивися, Туга насрала, бери сачок і покажи, чого ти вартий…
Темне волосся лежало в Ніли на плечах. Самоцвіти на штанах спалахували, мов краплі води під сонцем. Очі часто кліпали й мружилися, хоча тут, у гроті, було не так багато світла; очі сльозилися. Пихата дівка напевно потребувала окулярів із прокопченими скельцями – але вона, гордячись кров'ю горні, воліла мучитися, мружитися й утирати сльози.
Змійсихи дивились на Варана з царською гидливістю – неначе це Варан напаскудив у прозору воду, а їм, шляхетним створінням, тепер доводиться прибирати.
– Вони не кусаються?
– Вони їдять лише рибу, але якщо ти їх розлютиш – можуть і хапнути, просто для науки. Особливо Туга – вона підступна. До хвоста її близько не підходь – як копне, так і потонеш. Вона в охороні служила все життя, варта на ній Маленьку об'їжджала… контрабандистів била, а піратів перетопила чоловік сто. Отак хвостом по голові – і привіт. Цього їх іще в яйці навчають.
Варан низько нахилився, тримаючись за поруччя, намагаючись виловити сачком грудку змійсового лайна:
– У Маленької, мабуть, за сто років сто піратів набереться.
– Це у вас на березі піратів не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим має бути.
Варану нарешті вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покиді, щільно закрив покришкою. Сів на камінну приступку, спустив ноги в осяйну воду:
– А Журба скільки піратів убила? Тисячу?
– Журба воза тягала весь вік, – сухо відмовила Ніла. – У шахтах. Каміння на ній возили, сіль… Тепер відпочиває.
Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту. Варан мимоволі відсунувся:
– Оце так.
– Не подобається – то сидів би собі в харчівні.
– А ти звідки знаєш, де я працював?
– Велика таємниця… Я тебе бачила. Місце помітне.
– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелі, спустився хазяїн у костюмі для верхової їзди. Туга й Журба пожвавішали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осерді його невеличку вирву. – Сідлай, Нілко. Гості прибули.
Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Ніла квапливо вдягає сідло спершу на спину Тузі, тоді Журбі (обидві змійсихи охоче підставили спини). Далі, не дивлячись на Варана, Ніла відштовхнулася від камінної приступки – і без розгону перелетіла Тузі на спину; хазяїн обережно вгніздився на спині в Журби.
– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобі сьогодні ночувати тут, пам'ятай!
Варан похапцем кивнув.
– Пішла! – крикнула Ніла, і її голос заметлявся по гроту.
Туга вдарила хвостом, Ніла нахилилася, розіп'явшись на чорній лусці. Наступної миті змійсиха пірнула, пішла в тунель під скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевів дух.
– За нею, – неголосно наказав хазяїн, і Журба пірнула також. Варан лишився сам; хвилювалася підсвічена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.
* * *
– Серпантери. Ну, знаєш, їх у народі змійсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний. Роги – отакенні. Зуби – отакенні. Хвостом спеціально навчені бити в тім'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.
Варан сидів за столиком батьківської харчівні, а Кешко, чотирнадцятирічний хлопець, якого батьки найняли замість Варана, стояв навпроти з підносом і дивився з захопленням і заздрістю.
– Шляхта всіляка приходить на них повитріщатись, хто відчайдушніший – то й покататись. У скелі, знаєш, ходів – аж до Шуу. І під водою, і над водою, а є зовсім сухі…
– А як же змійси по сухому ходять? – спитав Кешко.
– Змійси взагалі не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – і він побряжчав монетками в шкіряній калитці. – У мене ще нічна варта сьогодні.
До нічної варти лишалося ще декілька годин, але Варану набридло брехати. Він попрощався з матір'ю, потріпав по загривку малих і швидкою ходою людини, якій ніколиться, подався до берега – купатися.
– Гей, хлопче!
Варан далі йшов. Хіба мало хлопців ходить по вулицях у сезон; зупинився, коли дорогу перепинили двоє. Один – ровесник, низькорослий і смаглявий, але на вигляд явно не горні. Другий – дорослий, і з одного погляду на нього Варанові стало страшно.
– Чого не озираєшся, коли гукають? – почав молодий.
– А звідки мені знати, що то мене? – огризнувся Варан.
– Ходімо. Маємо діло.
– Я спішу.
– На дно встигнеш, – краєчком рота завважив дорослий. – Ходімо… поспішайло.
У нього були вигорілі світлі брови – і байдужий, мов зашморг, погляд убивці.
Батькова харчівня лишилася далеко позаду. Примітне місце… І хлопець показний… На вулиці повно народу, але ж не втечеш. Патруля поблизу нема, а коли й був би – нічого не встигнеш пояснити. Не такий уже й скарб парубок-піддонець, щоб через нього гостей тривожити…
– Що вам треба?
– Там розповімо, – сказав світлобровий уже з роздратуванням. – Ну що, підеш доброхіть – чи зразу мішок на тебе?
Далеко, на материку, про який розповідали Варану плотогони, людина може втекти й загубитися. А з Круглого Ікла тікати нема куди.
Варана привели в бухту, запруджену купальнями, як святковий стіл – склянками. У купальнях – простих і обертових, і з фонтанами – бавилися, не зважаючи ні на що, пещені заморські гості. Плавали майже голяка, без страху підставляли шкіру сонцю, пірнали з вишок і котилися по дерев'яних жолобах на ковзких килимках. їли й пили тут-таки, у плавучих харчівнях; Варанові стало страх як жаль себе. Люди живуть і люблять життя, а він, Варан, можливо, бачить небо востаннє. За що?!
– Сідай у човен, – сказав розбійник, як і до того, кутиком рота. У тому, що це саме розбійник, годі було сумніватися.
У човні вже сидів іще один, плечистий, зовсім лисий. І поряд з ним, скулившись і обхопивши живіт, – Варанів знайомець, молодий рибалка Гелько, що в сезон носив по купальнях равликів.
Смаглявий підліток відштовхнув човен від причалу. Лишився на березі. Швидко попростував геть.
– Ви, обидва, – лисий розбійник кивнув Варанові й Гелькові. – Беріться веслувати, і щоб не ухилятись!
Веслували мовчки. Лисий кермував, світлобровий сидів на носі. Варан, повернутий лицем до керма, дивився, як віддаляється берег, як лисий скручує собі трубочку дорогущого заморського тютюну, як із задоволенням затягується… Поминули чийсь ковчег, потворний і кособокий проти справжніх морських кораблів. Поминули команду риболовів, що тягнули одну сіть трьома великими педальними човнами. Ніхто не дивився на спрямований в море човен – двоє чоловіків і двоє парубків, ідуть, очевидно, на вечірні лови…
Той, що сидів на носі, узявся насвистувати.
– Заткни пельку, – сказав лисий. – Прикмета погана.
– Іди до ІПуу зі своїми прикметами.
– Сам іди. Я попереджав…
І знову мовчання.
Коли берег, кораблі й ковчеги, рибалки й купальні лишилися далеко позаду, лисий звелів сушити весла. Варан і Гелько – у того від страху нестерпно болів живіт – сиділи поруч, лицем до лисого, з білобровим за спиною. Варан усе поривався обернутися.
– Не крути головою… – кинув лисий. – Хто з вас, поганців, ночами купатися любить?
Варан і Гелько мовчали.
– У мене ночами робота, – тихо сказав нарешті Варан. – Змійсів охороняю.
– А ти?
Гелько стукав зубами.
– Нехай, – сказав лисий. – Ти, – він тицьнув пальцем у Гельку. – Давай волай щосили: «Варта! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!»
Варан озирнувся. Докричатися хоч до кого-небудь, а тим більше до варти, тут не було жодного шансу.
– Не крути головою! – знову наказав лисий. – Повернешся ще раз – вухо відітну!
– H-нащо волати? – сіпнувшись, спитав Гелько.
Лисий витягнув із-за халяви довгого ножа:
– Кричи, інакше рибам скормлю по шматочку.
– А-а! – загорлав Гелько дуже натурально. – У… убивають! Варта! Грабують! Сюди! Ґвалтують!
Білобровий на носі уривчасто розсміявся:
– Ґвалтують, кажеш? Мрійник…
– Він? – із сумнівом спитав лисий.
– Не я! – узявся впрохувати Гелько.
– Тепер ти волай, – лисий указав ножем Варану в груди. – Тільки гучно. Як можеш.
– Ва-арта! – протяжним басом ревнув Варан. – Убивають! Грабу-ують!
Погляд світлобрового неприємно торкався спини.
– Не він, – промурмотів лисий радше собі, ніж спільнику. – Дурня це все.
– А по-моєму, він придурюється.
– Котрий?
– Оцей гарненький. По-моєму, він чужим голосом кричить. Підріж його, тоді своїм зацвірінькає.
– Хлопче, – лагідно сказав лисий. – Свій голос покажеш, а чи тобі дещо висмикнути доведеться?
– Ва-арта! – закричав Варан щосили. – Ґва-алт!
І враз охрип.
– Не він, – із жалем сказав лисий. – Спаскудив ти діло.
– Ти спаскудив, а не я.
– Замовкни… У мене передчуття кепське.
– Іди ти до Шуу зі своїми передчуттями.
– Не той і не цей, і не вчорашній, себто хтось іще…
Сонце сходило з вечірнього пругу. Човен похитувався серед чистого моря. Кругле Ікло здавалося далеким і безнадійним, і нереальним, мов слід на воді. Варан уже багато разів стрибнув уперед і відкотився назад, роззброїв лисого, і збив за облавок світлобрового, і вихопив весло, і розбив лисому череп, і пірнув глибоко в море, пішов од човна уплав – багато чого зробив корисного й потрібного в думках і планах, добре розуміючи, що доживає останні хвилини, що краще вмерти борючись і що в Ніли дуже гарні, хоча й течиві, очі.
– Варто… – захрипів Гелько.
– Замовкни, – процідив лисий.
Гелько показував пальцем у небо:
– Варта… Патруль…
Лисий круто повернувся.
Над морем ішов, знижуючись трикутником, повітряний імператорський патруль на білих, наче камінь, криламах.
* * *
Ніла спала в гамаку. Звисало, вилізши з чарунок, сплутане темне волосся. Над водою горів каганець із олією, тьмяно освітлював величезні тіла поснулих змійсих. Поблискували самоцвіти на старечій лусці.
Варан усівся прямо на камінь. Обхопив себе за плечі, силкуючись угамувати тремтіння. Безгучно просидів півгодини, перш ніж Ніла, без певної причини, прокинулась:
– Хто тут?!
Зануртувала вода. Нашорошено скинулися рогаті лускаті голови.
– Це я, – сказав Варан стиха.
Ніла довго мовчала. Змійсихи, заспокоївшись, знову занурились у воду.
– Я сказала хазяїну, що замість тебе почергую. – Ніла закусила губу.
– Спасибі.
– Я їх почистила, нагодувала… Прибрала…
– Вибач.
– Де ти був?! – пошепки вигукнула Ніла.
Варан схрестив ноги, зіперся ліктями на коліна й почав розповідати.
– Значить, їх стратили, – сказала Ніла, коли він закінчив.
– їх просто повели до тюрми.
– їх стратять до світання. Закон сезону: підозри в грабуванні досить. Якщо тільки злапають у підозрілому місці за підозрілим заняттям – затягнуть у зашморг без суду.
– Але мене також узяли…
– Ти піддонець, а це інша річ. За тебе батько ручився, сусіди тебе знають. Ти весь на видноті… як і цей твій, Гелько. А ці двоє – чужі?
– Так.
– До світанку зависнуть.
Стало тихо. Потріскувала олія в каганці.
– А чому ти одразу не пішов до начальника варти? Не сказав, що бачив?
– Не бачив нічого… Хтось на когось напав. Оце і все.
– Треба було піти хоча б із цим.
– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колінах. – А тобі що?
– А що коли в них спільники лишилися, – не зважаючи на його прикрий тон, сказала Ніла. – Ти казав, ще був хлопець. А він хоч куди дівся?
– Не знаю.
Знову стало тихо.
– Нікуди не ходи, – по-діловому серйозно звеліла Ніла. – Сиди тут. Хоч Туга й підступна, але своїх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дізнаюсь, – вона незграбно вилізла з гамака. На ній були все та ж сорочка й усе ті ж штани з самоцвітами, Варан мимохідь подумав, як незручно в них спати.
– Куди ти підеш?
– Не сирота, слава Імператору, – Ніла жорстко усміхнулась. – До кого треба, до того й піду… А ти носа надвір не показуй!
І недбало зібравши волосся, почалапала вгору по гвинтових сходах.
* * *
Варан заснув на світанку, і снились йому крилами. Уві сні він тицявся лицем у жорстке біле пір'я, а прокинувшись, виявив, що на щоці відбилася гамакова сітка і що Журба з Тугою нетерпляче кружляють по гроту – бажають снідати.
Він нагодував змійсих і вперше почистив, увесь при цьому вимокнувши й закалявшись. Потім узявся за сачок для виловлювання випорожнень; як на зло, саме в цей час нагодилася Ніла.
На ній була спідниця до п'ят і блуза з короткими, за модою горні, рукавами. Гладенька висока зачіска робила наїзницю на змійсах старшою, величнішою і суворішою. Варан навіть розгубився – казати до неї, як і перше, «ти»? Чи все-таки «ви»?
– Значить, так, – сказала Ніла, всідаючись на край кам'яної приступки. – Ті, котрих грабували, залишилися живі – це ти їх, між іншим, урятував – і подали князеві скаргу. Начальник варти посилив сторожу і навісив повітряні патрулі. Після того як патруль зняв з човна двох підозрілих зі зброєю, прочесали весь острів і схопили п'ятдесят шість людей. П'ятнадцятьох сьогодні звільнять. Решту вже повісили.