Роботи в замку було досить. Тягали каміння в каменярні, крутили коловорот, плелися в колесі, мов їздові щури, урухомлюючи підойму. Замок продовжував будуватись: усе глибше в скелю заривались ходи. Усе вище піднімалися нові вежі. Частину рабів навчали вільні найманці – мішати розчин і класти каміння в мури. Розвіяр хотів би навчитися теж – але тут наглядачів схвилювала новина, що «вогнянка понеслась», і Розвіяра поставили за носія.
Яйцекладна тварюка вогнянка мешкала в скелях над замком. Доріжка йшла зиґзаґом – десять поворотів нагору, десять поворотів униз. Шестеро наймолодших рабів, у тому числі Розвіяр, тягали в замок яйця вогнянки.
Нагору належало бігти щодуху. Десять поворотів з пустим коромислом, одинадцять тисяч кроків. Там, нагорі, перепочинок поряд із гніздом; житло вогнянки було загороджене камінним валом, над ним нависали залізні поперечини, схожі на реї. З-поза валу бурхав чорний дим – то густіше, то рідше. Вантажники – вільні найманці в шкіряних шоломах – з допомогою блоків, важелів і держалець витягали з ями лискучі від сажі, розпечені яйця. Перев’язували їх мотузками, вимоченими в жовчі двоголової болотяної змії, і вішали на палі-коромисла. Розвіяр, підхопивши на плечі коромисло, ішов тепер униз – одинадцять тисяч кроків. Десять поворотів. Вузька стежка, суцільний камінь, сонце пече, і на кожному повороті наглядач.
Іти донизу належало повільно й дуже обережно, щоб ні в якому разі не оступитися, не впасти, не пошкодити ношу. За надтріснуту шкаралупу носильникам обіцяно болючу страту – це саме собою було дивно, адже раби чимало коштують. Але ще якась тяжка таємниця була пов’язана з яйцями – Розвіяр страшно томився на спуску, хоча нагору здиратися, здавалося б, важче. Виснажував страх спіткнутись, пошкодити ношу, але не тільки це; яйця обрисами нагадували потворні чорні голови, і нелегко було бачити, як вони розгойдуються праворуч і ліворуч, на кінцях коромисла.
Згинаючись під вагою ноші, ляпаючи по камінню зашкарублими п’ятами, він думав про інше, забував про роботу, «звільнювався». Тоді очі його замість камінної стежки бачили склепіння велетенського лісу, глухі закутки, де напнуте павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками. Багатоярусні хащі, де під корінням і над корінням, у траві й у куширах, у переплетенні ліан, у коронах і під коронами, як під склепінням палацу, вирує вдень і вночі життя…
На третьому повороті стежки – якщо рахувати згори – відкрився краєвид ущелини. Розвіяр щоразу тамував віддих, забачивши чорне провалля з білою піною потоку на дні і протилежну скельну стіну, де маяли стрічки водоспадів.
– Агов! Годі ловити ґав!
Розвіяр ступав далі, спустивши голову.
На п’ятому повороті відкривався замок. Теж скеля, але з видовбаними ходами й галереями, балконами, вежами, сторожовими постами; у нижніх ярусах розміщувалося «місто», де жили вільні найманці з родинами, головно ремісники. У середніх ярусах мешкала варта, і десь нагорі, серед багатьох камінних веж, під склепінням палацу, гніздився володар, якого Розвіяр ніколи не бачив. Над замком піднімались дими, товсті й тонкі, чорні й білі.
Розвіяр спитав якось у Роджі, нащо потрібні яйця вогнянки. Той велів замовкнути й ніколи про це не говорити. Потім, озирнувшись, повідомив крізь зуби: якщо Розвіяр випадково подряпає шкаралупу – він, Роджі, засмутиться. Йому, звісно, начхати, скинуть Розвіяра в яму з гнилим м’ясом чи просто підвісять на гак, але історії про жінок Роджі подобаються, тому Розвіяр має бути обережним – і німим, наче морська змія.
Розвіяр був обережний і німий, але думки його залишалися вільними від нагляду. Під час роботи, на перепочинку, в темниці він уявляв собі вогнянку так і сяк. Він подумки готував яєчню з її яєць і обігрівав ними оселі взимку, жбурляв яйця у ворога і придумував ще тисячі способів, як ними скористатись.
Він не знав, де й за яких обставин дізнається відповіді на свої питання. І нітрохи не тямив, коли це станеться.
* * *
Утомлюючись удень, він не одразу засинав уночі. Раби, причаївшись у темряві, крадькома порушували заборону на розмови; інколи базік викривали наглядачі, шмагали канчуками, але розмови поверталися знов. Розвіяр дізнався багато про товаришів у нещасті: когось продали в рабство за борги. Якогось матроса підібрали вночі п’яним на вулицях порту Фер, і вранці він протверезів уже в рабському каравані. Половина рабів не пам’ятала, хто вони й звідки: їх обпоїли «солодким молоком». Хто почастував їх напоєм, де це було – вони уявлення не мали, як не знали й власних імен та історій. Слухати їх було особливо моторошно.
«Пам’ять» – було видряпано на стіні серед лайок і малюнків.
Ближче до півночі розмови затихали. Розвіяр, смертельно втомлений, засинав пізніше за всіх. Щоб відволіктись, він заходжався подумки читати уявлювані книжки – вони допомагали заснути.
Усі історії про жінок він пропускав – набридло переказувати їх Роджі. Зате чудово діяли докладні описи чужих земель, обрядів, тварин і рослин, розповіді про невідомих істот; Розвіяр читав про крилаті повозки, кожну з яких несуть чотири крилами, про вдачу донних драконів, про личинок вогняних звірюк, що живуть усередині чорного яйця: «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття; а якщо обступлять вороги – витягни яйце з вогню і розбий шкаралупу. Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти. Коли трісне шкаралупа – вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як спливуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду – тоді він згине. Запізнишся – лихо тобі. Стережись і пам’ятай: тільки три ночі й три дні…»
Розвіяр сів на підстилці з моху. Спали його товариші, світили зорі крізь пролам у стіні. Дзюрчала вода; Розвіяр щосили тріснув себе по лобі. У дверях, у віконці для варти, показалося бліде сонне обличчя.
– Канчука захотів? Спати!
Розвіяр ліг. Його проймало холодом. Як він раніше не здогадався, як?!
Вогнянка живе в гарячому гнізді. Її яйця носять у замок, зберігають у вогняній пічці… Про піч розповідав, здається, Роджі… Усі знають, що яйця дуже цінні, але чи підозрює хто-небудь – чим? «Вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням».
Не бувало такого, щоб хтось із носіїв випадково розбив яйце. «Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти». А ніхто не хоче – бояться покарання. І ніхто не знає, яку владу щодня носять раби на плечах! «Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню».
Тим часом вогнянка все менше відкладає яєць. І коли їй знов заманеться нестись – Розвіяру невідомо.
Ціна свободи. Влада. Хай на три дні й три ночі; Розвіярові тільки б вирватися. Він повіється в гори і там зачаїться, а пізніше вистежить караван на Фер і пристане потихеньку, а там піде в море, хоч за юнгу, хоч за матроса. Треба тільки правильно вибрати час…
Він лежав на спині, усміхаючись у морок, і бачив, як несуться по полю руді й легкі, мов іскри, білки.
* * *
Удосвіта, коли раби по черзі умивалися зі струмка, Розвіяр, що не склепив очей за всю ніч, певно знав: цей день змінить його долю. Вервечкою вийшли зі Східної темниці, дістали сніданок у руки, і тут Роджі сказав, що носильників сьогодні треба тільки троє.
– Ти, – він тицяв ґулястим пальцем у груди черговому рабу, – ти…
Розвіяр обмер.
– І ти, – останнім Роджі вибрав високого хлопця на прізвисько Ніс, – ви, троє, беріть коромисла. А ти, книжнику, підеш розвантажувати вози з крупою, учора прийшов караван.
Розвіяр стояв приголомшений. Свобода була на відстані простягнутої руки – і вислизнула. На свій сором, він відчував боязливу полегкість: не доведеться битись та вбивати. Усе буде як завжди.
– Роджі, – сказав Ніс дуже тихо. – Я вчора ногу підвернув…
І підсмикнув холошу, показуючи опухлу щиколотку.
– Шуу, – виплюнув наглядач. – Більше нічого не підвернув? Іди на підоймі коловорот крутити, бо я тобі підверну, не встанеш! Ти, Жирний, з коловорота переходиш на розвантаження…
Погляд наглядача, звичайно понурий, переметнувся на Розвіяра.
– Бери коромисло, книжнику. Подряпаєш шкаралупу – шкуру злуплю.
Носильники розібрали коромисла. Розвіяру дісталась дуже зручна палка, ледь вигнута, відшліфована сотнями рук. Рушили по стежці вгору – десять поворотів, одинадцять тисяч кроків.
Він обігнав двох інших. Потім відстав і пошкандибав у хвості. Не треба квапитись; нехай вони візьмуть вантаж і підуть уперед.
Заспокоївши віддих, зусиллям волі перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирішити, як і коли розбивати яйце. Чи знають наглядачі таємницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрілять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?
Вантажники обережно викочували яйця з гнізда, в’язали мотузками, навішували на коромисла. У диму, у тріскоті іскор, вони самі здавалися чудовиськами – від куряви їхня шкіра зробилась чорно-сірою. «Утомилася, старенька, це останні яйця, завтра вже не буде», – Розвіяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахівник із табличкою робив позначки, бурмочучи під ніс, перевіряючи цифри – унизу, де прийомка, стоїть інший рахівник, і щодня по закінченні робіт вони звіряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.
Скрипіли блоки, дзвеніли ланцюги, сичали носильники, коли іскра попадала в дірку на рукавичці. Розвіяр чекав, дивлячись на далекі верховини гір: у ранковому сонці вони здавались ошатними й навіть гостинними. На мить пригадалось – і загасло у пам’яті – літаюче місто Мірте.
Як наяву, Розвіяр побачив митника, як він вимовляє, наче випльовує, слово «гекса». І велить викинути Розвіяра за борт, мов погану ганчірку. А Розвіяр у відповідь розбирає чорну шкаралупу, і вогнянка заступається за нього.
Йому привидівся чорний дим над мостами Мірте. Крики, страх, вогонь і попіл. Три дні й три ночі – чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потім, немає значення…
– Гей! Заснув?
Розвіяр струснувся, узяв на плечі коромисло з вантажем і, обережно притишуючи ходу, перетнув найкрутіший відтинок спуску. Знову звів дихання, настроївся на звичний ритм; одинадцять тисяч кроків.
Зараз?
Нема куди квапитись. Попереду, біля повороту, стоїть Роджі. Якщо розбити яйце – доведеться личинці його вбити…
А чому ні? Хіба Роджі не такий, як усі наглядачі?!
Розвіяр спіткнувся. Умить спітніли долоні. Роджі крикнув, коли Розвіяр добіг до повороту:
– Ти чого затинаєшся, га? Життя обридло? Під ноги гляди!
Розвіяр промимрив щось у відповідь.
Доріжка суха, не слизька, ще не гаряча. Ідемо обережно, дивимось під ноги. Не треба поспішати; ще маємо час, і там, нагорі, чекають на свій час страховища, до часу ув’язнені в шкаралупах.
А що коли книга бреше і вони не коритимуться?!
Приймальник розіклав яйця, разом із мотузками, у залізній вагонетці на колесах і повіз до спеціальної пічки, що не згасає ні вдень, ні вночі. «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття…»
Угору – бігцем. Одинадцять тисяч кроків.
Вантажники відверто раділи близькому закінченню робіт. Вони, хоч і були вільними найманцями, хоч діставали чималі гроші за свій труд – боялись вогнянки та її пекучих яєць і були щасливі, що без пригод закінчилася зміна.
– Сьогодні раніше підемо відпочивати, хлопче!
Звичайно вантажники не розмовляють із рабами. Але тепер – подобрішали; Розвіяр, пристроївши на плечах коромисло з новим вантажем, попрямував униз.
Зараз?
Розмахнутися, лупонути коромислом об камінь… Об цей? Чи той, наступний? Стежка – занадто відкрите місце, усім усе видно, і легко дістати стрілою…
На високому камені майоріла фігура наглядача Роджі. Той спостерігав за ним, за Розвіяром, неначе щось відчувши. Треба було зважитися, і Розвіяр, стиснувши зуби, змагався з усе більшим страхом.
Він закінчив другу ходку, здав вантаж приймальнику, і рахівник записав. Підійшов Роджі – він був незвично діяльний сьогодні.
– Хлопче… Ти якийсь дивний. Ще раз загаєшся по дорозі… Зупинишся… Так і знай: увечері тобі буде шмагання. Тільки загайся ще раз!
Розвіяр із важким серцем рушив угору. Під сонцем, під поглядом наглядача він не міг повірити, що таким сміливим був сьогодні вранці. Що з ним зроблять, якщо личинка чомусь помре? Або не буде слухатись? Або… якщо його піймають за три доби?
Ішов час. Розвіяру все складніше було переставляти ноги. Страх і відчай, з якими він змагався – і перемагав – з перших днів свого нового рабства, тепер цілком заволоділи ним. Він міг визволитись, міг дістати владу над життями інших, але не смів; це за кілька годин перетворило Розвіяра на більшого раба, аніж яким він був, зв’язаний і голий, на невільничому ринку.
Він ішов униз із вантажем, і два яйця вогнянки похитувалися на коромислі в такт до кроків. Наближався третій поворот…
Щось змінилося. Неначе тінь пролетіла в повітрі. Розвіяр підняв голову.
За камінною грядою почувся дивний звук – чи то шипіння, чи то скрегіт. І глухо скрикнула людина.
Ноги самі винесли Розвіяра на поворот, і він побачив, як наглядач Роджі, який щойно сидів на високому камені, тепер летить униз, притискаючи руки до горла. Тіло його скотилося, смикнулося, завмерло посеред стежки, а каміння ще котилось, велике й маленьке, один ударив Розвіяра по нозі…
На стежці, кроків за двадцять, стояла істота, яких він перше не бачив. У тварюки було чотири широких лапи з кігтями й довгий пружний хвіст. Тулуб, укритий смугастим хутром, широкі людські – чоловічі – груди, порослі рудим волоссям. М’язисті руки, в кожній по короткому клинку. На голові залізний шолом, що повністю закриває обличчя, а на спині – в сідлі зі стременом – поміщувався ще й вершник, тому що хвостата істота була верховою.
Розвіяр побачив усе в деталях – як, бувало, встигав прочитати ледве розгорнуту книжкову сторінку. Він побачив обличчя вершника, гордовите, смагляве, чимось схоже на гордовиті обличчя Золотих. Побачив у його руках світлі вигнуті мечі. Побачив ноги, узуті в чорні чоботи з тонкої шкіри, уперті в стремено – носками вгору і в боки. Побачив ледь вловний рух цього стремена: чотиринога тварюка з людським торсом присіла на задні лапи, збираючись стрибнути на Розвіяра й покінчити з ним – утовкти в стежку. Перетворити на млинець.
Жити!
Розвіяр не став бігти, не став ухилятись – ні те ні інше не могло його врятувати на вузькій доріжці над прірвою.
Замість цього крутнувся на місці й ударив своєю ношею об скелю, з усіх сил зажадавши свободи невідомому чудовиську. Одне яйце розбилось із вологим чмоканням.
Спалахнули мотузки. Посипалася шкаралупа, повалив чорний дим. Чотиринога істота на стежці застигла за мить до стрибка, а Розвіяр, кинувши коромисло, відстрибнув до самого краю стежки й мало не зірвався.
Зі скалок шкаралупи, з сажі й обгорілих волокон вибралася личинка вогнянки. Якби Розвіяр давніше знав, що носить на плечах, не спав би так спокійно на моховитій підлозі в Східній темниці. Мучився б через жахи. І тим більше дивним і диким здавалося, що це – оце – може кому-небудь підкорятися.
Чотиринога істота на стежці поступилась назад; дико й страшно скрикнув вершник, спалахнуло сонце на його клинках…
– Убий! – Розвіяр ні на що не сподівався. Він просто хотів жити й боровся за життя як міг.