Личинка вогнянки здійнялася, розметавши гострі крила, вкриті сажею, немов пилком. В обличчя війнуло жаром, Розвіяр упав на коліна, прикриваючи обличчя ліктями, відчуваючи, як тріщить на голові волосся.
Він не хотів дивитись і все-таки бачив. Чотиринога істота змахнула клинками, і вершник повторив його рух, але жоден із чотирьох клинків не досягнув цілі. Личинка пронеслась над ними, почувся тріск, вершник вивалився з сідла й упав на дорогу. Чотиринога істота в останньому пориві гарячково спробувала зняти з себе шолом – і теж повалилась, придавивши тіло вершника тяжкою, непомірною тушею. Личинка піднялася вище, Розвіяр щосили надіявся, що тепер вона полетить геть, сховається – але жахлива тварюка спустилась на великий камінь над стежкою. Склала на спині крила, мов долоні і, здається, вліпила очі в Розвіяра – хоча в неї не було голови й не було очей.
Йому захотілося стати частиною цієї камінної гряди. Стати недвижним. Стати каменем.
– Гей!
Згори вибіг іще один наглядач – видно, почув шум і поспішив усе з’ясувати. Мало не зіштовхнув зі стежки Розвіяра; постояв, витріщивши очі, позираючи то на личинку, то на труп Роджі посеред дороги, то на два страшних тіла – чотириногого і його вершника. Розвернувся і з вереском кинувся назад, і за хвилину його крик підхопили інші голоси…
Личинка не зрушила з місця. Продовжувала сидіти, молитовно склавши крила на спині.
Зате коли знизу, з четвертого повороту стежки, безгучно виринули ще дві чотириногі тварюки з вершниками і Розвіяр, забачивши їх, нажаханий притулився до дороги – от тоді личинка розвернулась, як сувій, і атакувала знов.
* * *
Здавалось, минуло декілька годин, а проте сонце тільки трохи нижче спустилось над горами. Він стояв на стежці, на третьому повороті, звідки чудово проглядалась ущелина. Він бачив, як по протилежному схилу відходить, легко долаючи неприступні провали, загін вершників на чотириногих тварях. Трьом із них уже ніколи не скакати по горах, не нападати на рабів і наглядачів; тіла двоногих і чотириногих мерців лежали осторонь, Розвіяр боявся на них дивитись.
Уціліле яйце вогнянки застрягло в розколині біля дороги. Личинка й досі сиділа на камені, і більше не лишалося сумнівів, що вона Розвіярові кориться. А він стояв перед нею, паралізований свідомістю своєї несподіваної влади.
Дістатися до Фер… За три дні – хіба це можливо? Знайти Арві та Лу, покарати їх… Нехай контрабандистів давно нема в порту – перед очима в Розвіяра вони кричали в смертельному жаху й падали, уражені личинкою, і знов кричали й падали. Він і не підозрював, як глибоко в ньому засіла їхня зрада і як хочеться помститись.
Утекти… куди? У нього всього лише три дні. А до Мірте за три дні можна дістатись хіба що силою думки…
Тікати! Не стояти!
Він ступив кілька кроків. Озирнувся; здиратися по схилу, без стежки, значило рано чи пізно скотитись униз і вбитись на гострім камінні… Дорога, якою ходить караван із харчами, нижче… Як туди дістатись – по трупах?!
Сонце, немов приклеєне, висіло на тому ж місці небосхилу. Над личинкою вогнянки тремтіло гаряче повітря. Спотикаючись, Розвіяр побіг униз, сподіваючись вибратись до проїжджої дороги…
З-за четвертого повороту стежки йому назустріч вибігли вартівники. Не наглядачі – замкові вояки, озброєні мечами й списами. Вони викотились хвилею; передні круто вповільнили хід. Стали. Лад порушився.
– Шуу, – видихнув червонолиций чоловік у блискучому сталевому нагруднику і з пір’ям на шоломі. – Ах, Шуу… Сті-і-ій!
Розвіяр поступився. Личинка не ворухнулась.
Погляд червонолицього швидко окинув поле бою, спинився на вогнянці, метнувся на Розвіяра. Провідник загону був воїном і вмів володіти собою, однак Розвіяр устиг прочитати в його очах жах. Той самий безмірний страх, що називають «страхом Шуу».
Червонолиций усе знав про личинок і все швидко зрозумів. Його життя опинилося в руках Розвіяра; між вартівником і лютою смертю стояла мить – і примхлива воля підлітка-раба.
Ті, що завмерли за спиною чоловіка в сталевому нагруднику, теж зрозуміли це – по довгій хвилині.
– Охороняти! – крикнув Розвіяр.
Одночасно змайнули дві чи три стріли. Личинка опинилася між вартівниками і своїм новим хазяїном. Стріли зникли в гарячому мареві над розкритими крилами і зникли без сліду, тільки попіл просипався.
– Назад! – крикнув червонолиций. – Відходь!
Це була мить для прориву. Розвіяр відчув її, почув, як чують удар дзвона. Нацькувати вогнянку на цих людей і по стежці з попелу прорватися до волі. Ну?!
Стежинка пустішала. Вартівники відступали вниз, за четвертий поворот, за камінну гряду. Удатна мить найшла і минула. Розвіяр зрозумів, що запізнився: червонолиций знову був господарем становища.
– Значить, це ти розбив шкаралупу, хлопче?
Спокійний, навіть знудьгований голос. Вартівник давно знає відповідь на своє питання. Тягне час, зрозумів Розвіяр.
– Ти їх бачив? Звіруїнів? Напівлюдей?
Розвіяр мовчав.
– Це звіруїни, – повторив вартівник наполегливо, буцімто Розвіяр сумнівався. – Ти звелів убити їх? Молодець. Ти кмітливий, добре зробив. Ми теж підстрелили двох… Їх було багато, дуже багато. Добре, що ти велів личинці їх убити.
Він говорив, не спускаючи з Розвіяра очей, і точно чекав чогось. Чого?
Свиснула стріла. Розвіяр упав; стріла ударила в камінь, мало не подряпавши вухо. Напевно, стрілець квапився. Знову свист, цюкає в камінь сталевий наконечник…
Личинка вогнянки змаяла, прикриваючи Розвіяра. Її протнули дві або три стріли, не завдавши шкоди. Розвіяр скотився зі стежки в щілину між камінням – туди, де лежало друге яйце. Воно зовсім остигло; Розвіяр утиснувся в розколину, намагаючись зрозуміти, звідки стріляють. Схоже, били зусюди: стрільці оточили стежку, поки вартівник у сталевому нагруднику хвалив Розвіяра за кмітливість.
Жити!
Піднявши камінний уламок, він щосили ударив по другому яйцю. Шкаралупа тріснула – глухо, безживно, і розтрісла. У тріщині, завширшки в два пальці, показалася друга личинка – остигла, дохла.
Яйця вогнянки треба зберігати у вогні… На повітрі вони остигають.
– Охороня-ати! – верескнув Розвіяр, коли ще дві або три стріли вдарили в камінь поряд із головою. Вартівники били завісою, не бачачи цілі.
Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Постріли припинились. Розвіяр сидів, забившись у щілину, мов комаха.
Попереду три дні й три ночі.
* * *
Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:
– Звелено взяти живим.
– Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий голос.
– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!
– Мені самому життя миле!
– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?
– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.
Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.
– Вийдеш – не зачепимо.
Розвіяр мовчав.
– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?
– Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.
– Ах, то ти так…
Зробилося тихо.
– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.
Начальник варти вилаявся.
– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.
– Вистрілите.
– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!
– Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?
Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.
Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.
– Поряд, – сказав Розвіяр личинці.
Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий – хай ненадовго.
– Гаразд, ведіть.
І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.
* * *
Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги – і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.
Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».
– Стій.
Розвіяр зупинився.
Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.
– Веліли впустити. Самого. З тварюкою.
– Як?! Та бути такого…
– Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!
І обернувся до Розвіяра:
– Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!
Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.
* * *
Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.
Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, – але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.
Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного – і такого проникливого погляду.
Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.
– Ти хочеш пити?
Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув – точніше, смикнув головою.
– Пий, – рука з перснем указала на воду.
Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.
– Навіщо ти розбив шкаралупу?
Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч – і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.
– Вони б мене вбили.
– А тепер – ти думаєш вижити?
Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.
Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.
– Хочеш убити мене?
Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч – і завжди підкорялась.
– Я тільки хочу жити, – повільно сказав Розвіяр.
– Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?
Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.
– Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, – промовив Розвіяр, не спускаючи очей. – Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.
– Ти торгуєшся, – володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. – Зі мною.
– Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.
– Накажи.
Розвіяр ковтнув. Очі без ніякого виразу дивилися крізь нього. Володар чекав, він був несповна розуму, божевільний самогубця; Розвіяр нараз чітко зрозумів: йому не вижити, і краще, що можна зробити, – це наказати вогнянці вбити себе одразу по смерті володаря.
Він зрозумів це й розліпив губи. Миттєво в очах володаря щось змінилося. Він викинув перед собою руку:
– Стій! У наказі була така сила, що Розвіяр перестав дихати.
– Ти насправді небезпечний, – сказав володар, і його очі дивились тепер не крізь Розвіяра, а просто йому в обличчя. – Добре… Я згоден торгуватись. Накажи тварині кинутись у басейн. Я накажу залишити тобі життя.
Декілька хвиль Розвіяр напружено міркував. Потім перевів дихання.
– У воду, – сказав він личинці.
І та, не маючи страху смерті, скорилась моментально.
Зашипіла вода, піднялася пара, тіло вогнянки почорніло – і спливло, безживне, слизьке. Вода в басейні замулилась.
– Варта, – не піднімаючи голосу, сказав володар.
Розвіяр, не озираючись, почув тупіт і дихання за спиною.
– До ями, – сказав володар.
* * *
Він думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камінний мішок, накрили згори ґратами, і запала темрява; Розвіяр, зморений і розгублений, узявся досліджувати темницю навпомацки.
Не те щоб він сподівався втекти. Він просто не міг сидіти без діла; ніякого іншого виходу, звісно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита – чи то ложе, чи то стіл, чи то надгробок – і приліплена до її краю маленька свічка.
Свічка! Справжній восковий недопалок! Розвіяр спершу затужив через те, що нема вогню, а потім, подвоївши зусилля, узявся нишпорити по камері – і знайшов стінну нішу, а в ній – дерев’яну миску, ложку й старе кресало.
Він довго порався, крешучи вогонь. Він був упав у відчай, але не здався, і кінець кінцем свічка загорілась. Розвіяр спершу замружився, а потім, коли звикли очі – побачив підлогу, де-де присипану соломою, кам’яну плиту, стінну нішу й самі стіни з відбитками величезних зубів – темницю прогризали в камені скельні черв’яки.
Йому зробилося страшно – не від того, що він бачив. Він злякався, що свічка догорить і знову доведеться лишитися в мороку.
Він згадав про Східну темницю, як про покинуту домівку – там просторо й видно зірки, там вода й м’який мох. І там є «завтра», і «післязавтра», і «за тиждень»; тут, у ямі, вічно тягнеться ніч.
Вогник свічки складався, виявляється, з кількох частин: темний у центрі, яскравий на верхівці й по краях. Він був головним багатством, що лишилося ще в Розвіяра. Його єдиним багатством і надією.
Хороший віск спливав повільно: Розвіяр згадав маяк, де було світло вдень і вночі. Згадав стогін полум’я, що вказувало шлях морським суднам. Згадав пінний слід за кормою «Крилами». Згадав старого, що не хотів відпускати його на «Лусці» і все-таки відпустив.
Лице, облямоване сивим волоссям, неначе вінчиком. «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую. Мідний королю, Мідний королю…»
Розвіярова тінь лежала на стіні – чорна, страшна. А якщо цього разу подіє?! Адже немає іншої надії, тільки на Мідного короля. Візьми, що ціную. Подай, що потребую. Свободи! Життя й свободи!
Тремтливою рукою Розвіяр повторив рух, якого навчив його колись старий.
– Мідний королю… Мідний королю!
Він затнувся, опанував себе і продовжив:
– Візьми, що ціную! Подай, що потребую!
Свічка зникла без звуку. Без сліду.
Знову зробилося темно.
* * *
Уранці його привели до володаря. Той сидів у кріслі на широкому напівкруглому балконі, а поряд стояла на триногій підставці велика далекоглядна труба. Розвіяр колись бачив схожу в руках капітана «Крилами». Щоправда, капітанська була менша.
Варта вийшла. Небо, повите мармуровою сіточкою хмар, було схоже на морську воду – таке ж синьо-зелене, неспокійне. З балкона на три сторони відкривались навколишні скелі: через гострий контраст світла й тіні в їхніх обрисах увижалися скривлені, люті обличчя. Профіль володаря з його зламаним носом здавався частиною цих гір.