Нова репліка довго не з’являлася.
«Хто каже, що щастя не можна купити, той ніколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.
Настала нова пауза. У глибині квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.
– Я купую цього собаку, – нарешті написав клієнт. – Можна оплатити «Візою»?
Арсен перевів дух.
– Будь ласка. Ось реквізити, щойно прийде підтвердження – ви одержите пароль. Я проінструктую вас, як стати членом клубу… Ви досі не заводили віртуальних собак?
– Ні.
– Тоді у вас величезний резерв для радості. Клуб, виставки, нові люди, нові контакти… І головне – ваш пес. Придумайте йому офіційне ім’я, воно має складатися не менше ніж з восьми символів і починатися на «Ш»…
Пройшов виклик по «асьці». Арсен подивився, хто викликає. Усміхнувся.
– Докторе, дуже вам дякую, – написав клієнт.
– Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання – пишіть на мою скриньку.
– Так. До побачення.
Цуцик, утомившись, лежав тепер на спині, не випускаючи з зубів решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок і згорнув вікно.
«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумів?»
«Я знаю».
«Не зрозумів».
«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вітальну листівку».
Він клацнув кнопкою миші. Набрав лоґін – CruelHamster. Відкрився темний кабінет, де на столі громадилися папери та жовті сувої, де стирчало перо з бронзової чорнильниці й на дерев’яних болванках височіли перуки – білі, чорні, фіолетові, завиті, матові, напудрені й усипані блискітками. Усього кілька людей мали доступ у цей кабінет – без згоди хазяїна.
– Не заграйся, Міністре, – сказав маленький сутулий чоловічок у темному вбранні, схожому на чернечі шати.
«Не заграйся, Міністре», – з’явилися букви в маленькому вікні чату.
– А навіщо ж тоді гра?
Він дозволив собі поставити смайлик. Потім подумав – і, клацнувши по іконці, змусив Міністра розреготатися. Про його сміх ходили анекдоти – казали, Міністр сміється тільки напередодні землетрусу… або дефолту.
У двері його кімнати постукали – різко й вимогливо. Мати ніколи раніше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»
– Арсене!
– До зустрічі, – сказав він чорному чоловічкові. Закрив вікно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.
– Мені можна зайти? – сухо поцікавилась мати. Щось у її голосі змусило Арсена встати з крісла.
– Що сталося?
– Дзвонили зі школи. Ваша класна керівничка. Тебе вже місяць не було… ти взагалі не з’являвся в школі!
– Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варіанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаєш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять років? А мені вже чотирнадцять.
– Що?!
Він домігся першої маленької перемоги. Матір вибито з колії. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кімнату, розсипалося. Заготовка пропала.
– Знаєш, сучасні наркотики… Іноді досить одного уколу… А травичку покурити – це взагалі звичайна річ.
– Ти… – вона схопилася за одвірок.
– Я в житті не пробував, – сказав він з чистою совістю. – Я не наркоман. Я не п’ю. Навіть пива. У нас півкласу курить по пачці на день… А я курю?
Мати мовчала. На її бліде лице помалу верталася краска.
– Прошу тебе, тільки не нервуйся, – тихо сказав Арсен. – У мене була криза, так. Тепер усе гаразд. Я все здам. Класна дуже кричала?
– Ні. Вона тільки дивувалася, чому тебе немає.
– Мамо, я все владнаю.
Вона відступила на крок. Недовірливо примружилась:
– Та ти ж нам брехав цілий місяць. Прикидався, що йдеш до школи, а сам…
– Я був удома, мамо. Не тинявся по казино, не сидів у підвалі. Не спускав гроші на автомати.
– Обіцяй мені, що завтра підеш до школи!
– Обіцяю, – він навіть не затнувся.
* * *
Він поставив будильник на шосту й за годину встиг зробити кілька найважливіших справ. Відправив останньому клієнтові пароль до його нового собаки, зайшов у розплідник, узяв двох аліментних щенят. Яскравого, схожого на сетера, майже цегляно-червоного, назвав Крас. Другого, пухнатого й білого, хотів назвати Умка, але передумав і прописав у рядку імені: Спартак. Витратив хвилин двадцять, навчаючи обох відгукуватись на імена. Навчив; тепер вони мчали до нього по зеленій луці, висолопивши язики, у захваті підкидаючи на бігу задні лапи, варто було набрати в командному рядку: «Крас! Спартак!»
Йому жаль було їх, але справи – головне. Нехай учаться розважати себе самі; Арсен закрив «собачу» програму й цілком зосередився на справах Міністра. Створив на своєму акаунті нову особистість, підкреслено позбавлену індивідуальності, натяг чорну маску на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.
Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.
Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.
Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.
Сьогодні п’ятниця.
Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.
Дуже зручно – всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.
Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є – хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи – встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…
– Хто там?
Через секунду мама була вже в передній.
– Арсен?! Чого так рано?
– У нас скасували останні три уроки, – сказав він, не замислюючись.
– Правда? Чи подзвонити класній керівничці?
– Ну, подзвони, – він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити – до вечора. До Асамблеї.
У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.
– Я перепрошую, мені треба дещо…
Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.
Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати – там сірими клубочками лежав пил.
– Нам треба серйозно поговорити, – почав батько в нього за спиною. – Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.
– Де мій комп’ютер?!
– Ми його продали, – сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.
У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…
– Ви відформатували диск? – запитав він пошепки.
– Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?
Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.
– Слухайте, – Арсен облизнув губи. – Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, – він аж зрадів з правильної ідеї. – Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.
– Ні, ми розуміємо, – батько дивився повз нього. – Ти божеволієш. Є тільки один спосіб зіскочити з цієї голки – кинути зразу!
Батько раптом ступнув уперед і взяв Арсена за плечі:
– Послухай, синку. Так багато гарного в житті. Кіно, книжки, дівчата… Ковзанка… Хочеш, на ці канікули поїдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотів у Париж?
Арсен вивільнився:
– Мені потрібний мій комп. Терміново.
– Ти його не одержиш, – батько жестом зупинив маму, котра хотіла щось сказати. – Це наше останнє слово.
– Телефон клієнта?
– Що?
– Телефон того, хто купив мою машину?!
– Арсене…
– Що ви зробили! – він зрозумів, що втрачає владу над ситуацією цілком і остаточно. – Що ви…
Він кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподіваною силою. Мати відсахнулася.
– Ти бачиш?! – закричав батько. – Ти бачиш, що з ним діється! Він несамовитий!
Арсен схопив з вішалки свою куртку.
– Арсенію, стій! Ти нікуди не підеш!
– Я піду! – тепер він верещав, мов дитина. – Я піду! І ви одержите, що хотіли!
– Стій!
Батько був сильніший, проте він не уявляв собі Арсенової рішучості. Чотирнадцятилітній підліток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк. Арсен вирвався, обірвавши застібку на куртці, і вилетів на сходовий майданчик.
Батько не став його доганяти.
* * *
Надворі йшов сніг. Од вітру зразу ж навернулися сльози. Арсен біг, на ходу марно застібаючи куртку, намагаючись себе переконати, що не плаче, просто вітер і сніжинки б’ють в очі. За кого вони його мають – за дебіла? За шмаркате маля?
Блискавка на куртці зламалася. Були ще кнопки, якими Арсен давно не користувався – металеві блямби, тугі й незручні. Зрештою, зійде й так. Не вмирати ж од запалення легенів батькам на зло?
Незабаром він засапався й перейшов на крок. Він давно не бігав, не грав у футбол і не катався на велосипеді – тут батьки мали рацію. Фізична сила витрачалася швидко, однак душевна рівновага, здається, помалу відновлювалася.
Він заклацнув на куртці всі кнопки – від зусиль подушечки пальців аж почервоніли. Треба знайти Інтернет-кафе. Якнайдалі від дому. Щоб батьки не могли його знайти.
Отямившись, він витяг з кишені мобільник і вимкнув. При думці, як батьки його шукатимуть, дзвонитимуть і чутимуть «абонент недоступний», йому на секунду стало їх шкода. Та тільки на секунду.
Вони ж такі самі, подумав Арсен з люттю. Мама зі своїми френдами, тато зі своїм телевізором. Жодне не грає за правилами, описаними в журналі «Сім’я та школа» за тисяча дев’ятсот шкопирнадцятий рік. Арсен для них – персонаж казковий, «син» узагалі. «Син повинен», «син мусить». Жодному з них і на думку не спаде поставити себе на Арсенове місце, хоч у такий простий спосіб побачити в ньому особистість!
У метро о цій порі було досить вільно. Пахло вогкістю й пилом, мокрим хутром і злежалим одягом. Арсен пробрався в куток вагона й тут примудрився сісти. Поруч громадилася, мов вежа, повна дама в шкіряному пальті – навіть сидячи, вона була вища за Арсена на голову. Від неї відгонило гарними парфумами та мокрою псятиною.
Навпроти дівчина у фіолетовій куртці читала книжку під назвою «Vita Nostra».
На жовтих стінах вагона, тут і там укритих плексигласовими щитами, рясно відображалося чуже придумане життя. Рекламні листівки обіцяли кредити, знижки, путівки в теплі краї; окремою ніжною плямою виділявся аркуш з рекламою виставки орхідей. У проході йшов продавець гелевих ручок. Ручки, на відміну від усього іншого, були реальні – тут і зараз.
Сьогодні о десятій годині в Міністра призначено зустріч з Маленькою Квіні. Або Рудою Квіні. Або Змією. Або Сукою, як кому подобається. На вигляд тендітна дівчина, майже дівчисько, зі шкірою кольору какао, з мідним волоссям до підлоги, вона веде грубу, чоловічу гру. Майже всі впевнені, що Квіні насправді чоловік. У Арсена був знайомий, котрий завжди грав за дівчат, а на питання «чому?» відповідав просто: мені приємно бачити на екрані перед собою жінку, а не дядька…
Арсен, виявляється, дуже любив своїх батьків. Він сприймав їх такими, як вони є. Що далі?
Він згорбився, насунувши на очі кепку. До повноліття ще чотири роки. Віртуальні гроші непросто обміняти на реальні. Потрібен рахунок у банку. Сам він, не звіряючись на дорослих, не зможе відкрити рахунок. Батьки… не хочеться зараз про них думати.
Допустімо, він проведе ігрову комбінацію й переможе. Допустімо, цього разу він скине Темного Блазня й, можливо, навіть довідається, хто за ним стоїть. А далі? Завтра? Післязавтра? Де він житиме – на вулиці? В Інтернет-кафе?!
Не панікуй, сказав Міністр. Ти навчився давати раду з мальованими людьми – а зі справжніми все так само. Треба тільки з’ясувати: за яких обставин вони діятимуть так, як потрібно тобі? І створити для них ці обставини. Це набагато простіше, ніж мати справу з Канцлером або вести небезпечні переговори з Квіні. Вони ж не інтригани, твої батьки, вони прості емоційні люди, а головне – ти їм дуже дорогий. Так дуже, що керувати ними буде завиграшки…
Зайшла молоденька жінка з дитиною, Арсен поступився місцем. Прямо перед очима виявився рекламний плакат нового супермаркету. У куточку хтось підсунув під скло листівку, роздруковану на тонкому папері. «Інтернет-кафе, цілодобово»…
Двома пальцями він вивудив папірець. Знадобиться.
* * *
Він брів один по центру міста, й ніхто не звертав на нього уваги. Він гуляв у юрбі, як у березовому гайку; сигнали машин, голоси, уривки музики, човгання підошов заміняли йому тишу й пташиний спів. Хлопчик з мегаполіса, він був свій у цьому світі.
У першому кафе, куди привела його рекламка, Арсенові не сподобалось: забагато понтів. Інтер’єр під «Матрицю», якісь скляні кабінки, жетони, засолодка усмішка тітки-адміна; він пішов.
У другому кафе було занадто людно, незважаючи на білий день. Школярі, прибігши зразу після уроків, лупилися мечами й гасали на космічних крейсерах. У тиші чітко чулося бурмотіння «Здохни, здохни!», лайки, сопіння. Якісь хлопці ходили в проході за спинами гравців, цмулили пиво з пляшок, стояли, спершись на спинки крісел, спостерігаючи за грою. Було душно, з вогкого тамбура несло тютюновим димом.
Арсен подумав з жахом: як працювати при чужих?! Вони ходитимуть у нього за спиною, зазиратимуть у монітор…
Він ніколи не заходив у мережу з чужих компів. Іти на Асамблею отак, із задушливого людного клубу, було все одно, що йти до вітру у всіх на очах.
Він замружився й уявив свою кімнату: все як і раніше, екран і дві колонки, поруч лежать навушники, під столом тихо гуде машина. На одну секунду захотілося ввімкнути телефон і подзвонити мамі. Нехай вона скаже, що все повернулося на місце, що вони пожартували, що просять пробачення, комп’ютер його чекає…
Чи позичити мамин ноут? Ні, дурість, нереально. Вони ще не охололи. Якщо подзвонити зараз – почнуться крик, погрози, вони знову виб’ють його з колії, а тут же треба зосередитись. Треба бути сьогодні дуже сильним і точним.
Сніг перестав іти, зате вітер став ще сильніший. Арсен зрозумів, що голодний, і купив піцу й чай з першого-ліпшого лотка. Піца була на смак пластилінова, чай обпікав на вітрі губи. Так, це вам не прийом у королівському палаці й не вечеря на терасі, де танцюють танцівниці, тішачи гостей на бенкеті.
Викинувши в урну пластиковий стаканчик, він перерахував гроші: хтозна, скільки часу доведеться провести в Інтернет-кафе й скільки заплатити. Спішіть побачити: всесильний Міністр дзенькає останніми мідяками!
Після липкої піци їсти захотілося ще більше. Арсен запхнув руки глибоко в кишені куртки й пішов, поглядаючи по боках у пошуках газетного кіоска. Йому потрібна була рекламна газетка з адресами Інтернет-клубів.
Ідея обкласти великих землевласників додатковим податком не була ні нова, ні несподівана. Вона вже кілька разів спливала й тонула, наче поплавець. Перший її виклав у мить свого нетривалого піднесення якийсь тип з ніком Дід Піхто. Дід Піхто тоді замірявся в канцлери, одначе й торгівлі своєї не кидав. Його зжерли: неспішно, ліниво, просто задавили масою; Дід Піхто хряснув дверима й остаточно пішов у бізнес. Залишається помітною фігурою в грі: недавно купив аеропорт і два вокзали…