Арсен міцно стис жменьку дріб’язку на дні кишені. Аеропорт і два вокзали… Дирижаблі, підсвічені сонцем, їздові дракони, що потребують довгої злітної смуги. Дуже красиво й дуже прибутково. Пригадується, дехто запевняв, що аеропорт не вписується в концепцію гри, має бути пізнє Середньовіччя чи хоч би щось, близьке за часом…
Дід Піхто пішов з політики три місяці тому, влітку. І майже одночасно з’явилася Руда Квіні – багато хто з неї насміхався, мовляв, з такими даними тільки в куртизанки. Проте вона довго не розгойдувалася – зібрала свою партію й пробилася в парламент, і де тільки грошики взялися…
Арсен зупинився. Притулив долоню до лоба, наче перевіряючи температуру. Занадто простий і гарний поворот, щоб бути правдою; і як вишукано, хай йому чорт… От би перевірити, яку пробну кулю запустити…
Він гаяв час. Півдня минуло марно. Його суперники й вороги тчуть павутиння перед Асамблеєю, носять медок у свої стільники, а Міністр валандається по вулицях, плаче на вітрі, висмоктує з пальця дикі припущення… Хіба можна творити стратегію на неперевірених даних?!
Квіні розумна й обережна. І вона собі не ворог – діятиме, як вважатиме за потрібне, виходячи зі свого характеру, становища, обставин. «За яких обставин вони діятимуть так, як потрібно тобі?» За яких обставин батьки покаються, повернуть комп’ютер або куплять новий?!
Починало смеркати. Листопад. Ідучи з дому, Арсен згарячу взув осінні черевики з тонкою підошвою. Проїхатись до школи – годиться. Однак годинами швендяти по холодних вулицях – холодно.
Під козирком закритого на ремонт гастроному лежав шмат картону з пакувальної коробки, на ньому, згорнувшись, спали дві величезні дворняги, каштанової й брудно-сірої масті. Арсен підійшов і став поруч, на сухий вільний краєчок картонки. Ногам стало трохи тепліше. Собаки розплющили очі й заснули знову – безпритульні виродки, нащадки бастардів. І народила їхніх дідів якась собача невдаха від пещеного породистого пса…
Якби я міг, думав Арсен, перевести вас у цифру й узяти собі. Плювати, що ви безпородні. Я влаштував би вам двір і будку, щоб жити, і поле, щоб гуляти й бігати, улітку в траві, а взимку в снігу. Я ніколи не кидав би вас надовго. Отак би й узяв – парочкою.
Розійшлися хмари, і різко похолодало. Собаки спали, притулившись одна до одної. Арсенові схотілося сісти поруч і погрітися біля них, але в цю мить засвітилися ліхтарі, й запалала на другому боці вулиці синя неонова вивіска: «Інтернет-клуб “Магніт”».
Магніт; Арсен відчув себе залізною стружкою.
* * *
По вогких сходах він зійшов, наче в склеп, у маленьке підвальне приміщення. З натугою відчинив внутрішні двері – і раптом опинився в теплі. На повну потужність працював камін-обігрівач, приємним рожевим світлом горіли розжарені пружинки. У вузькому коридорі стояли на столах компи, всього штук п’ять, усі вільні. Останній, наприкінці коридору, виявився в глибокій ніші – збоку неможливо було зазирнути в монітор. Усе це Арсен побачив у першу хвилину – і перевів дух. Аж потім глянув за скляну перегородку на адміна, на вигляд недовченого студента.
– Ви працюєте? – Арсенів голос пролунав хрипко.
– Ага, – відгукнувся хлопець. І, подумавши, додав: – Тільки в нас на популярні порносайти заглушка стоїть.
– Я що, схожий на відвідувача порносайтів?
– Вони всі різні, – туманно відповів хлопець. – Тобі пошту перевірити?
– Мені грати. Ґеймер я.
За хвилину він уже сидів наприкінці коридору, в ніші. Відкрив заставку «Королівського балу», набрав у рядку свій лоґін та пароль – і почув з дивним хвилюванням голоси птахів у парку своєї резиденції.
Співали птахи. Співав фонтан. Тихесенько співала трава, колишучись од вітру. Арсен не вважав себе сентиментальним – але в цю мить йому навернулися сльози на очі, сльози мандрівця, що повернувся додому після важких поневірянь. Ось мій кабінет, мої мантії й перуки, то й нехай собі як знають – ось моя справа, справа життя, папери на столі й величезна мапа на стіні; ніхто не відбере в мене цього світу. Пора працювати.
Він не бачив, як хлопець-адмін, подивившись у монітор на своєму столі, раптом тихо свиснув і підняв брови, і нишком вийшов у суміжну крихітну, обладнану телефоном кімнатку.
– Слухай, у мене тут пацан залоґінився… CruelHamster, прикинь, начебто він… Та-ак? Крутизна небачена… Та точно кажу! Ага… Заплатив наперед, питав про ніч… Узагалі ж, у нас неповнолітні тільки до дев’ятої вечора, Петренко лаятиметься… Добре, я зрозумів.
* * *
Арсенові хотілося пити, але він боявся відійти від компа хоч на хвилину. Його вже питали кілька разів, чи не збирається він поступитися машиною іншому охочому. Він не збирався; хлопець-адмін підтвердив його право займати комп’ютер і люб’язно додав, що клуб працює «до останнього клієнта». Це була найкраща новина за цілий день: Арсен боявся, що в перші хвилини Асамблеї його викинуть на вулицю.
Півдня він відповідав на листи, возився зі щенятами, встиг зазирнути на дві англомовні виставки. Люб’язно поговорив з незнайомим собачником, обмінявся з ним контактами; собачник назвався шотландцем Гаррі. Арсен представився, як Доктор Ветті з Чернівців. У нього тряслися руки, пальці промахувалися повз клавіші, він писав англійською з помилками.
Надворі, за стінами клубу «Магніт», давно стемніло. Наближався час рандеву з Квіні; у віртуальному світі тяглося надвечір’я, м’яке й сонячне, з глибокими барвами неба, відлунням далеких дзвонів, відблисками на флюгерах та нескінченними пташиними співами. Міністрові захотілось прогулятися – зрозуміло, в плащі з каптуром, що приховує лице. Прогулянка допоможе зібратися з думками.
Стукали черевики, шуміли фонтани, скрипіли вози. Виходили на роботу ліхтарники, і ліхтарі уздовж вулиці загорялися тьмяним до часу світлом. Походжали стражники, зупиняли приїжджих, вимагали посвідку на проживання. Столиця розрослася, й так багато віртуального люду рвалося сюди з намальованих провінцій, що мерія – з подачі Квіні – запровадила податок на перебування в місті. Міністр носив на плащі жетон-дозвіл, і стражники до нього не чіплялися.
На розі стояв знахар у сірій хламиді. Судячи з барв головної пов’язки – початківець.
– Що чутно в місті? – написав Арсен у віконці чату. Знахар помахав рукою:
– Сьогодні Асамблея в наших кровопивців… Слухай, купи в мене гриби для відварів. Дешево продам.
– Сам без грошей.
– Жаль… Там на майдані якийсь шухер, страчують когось чи що.
– На сьогодні не призначено страт, – сказав Міністр. Що-що, а такі речі він знав напевно.
– Тоді, може, жертву приносять. Там зібралося душ кількасот, біля храму Чорної Богині.
– А, – сказав Міністр.
Він знав ці сумнівні розваги – темні маги приносили в жертву своїм богам заново створених персонажів, здебільшого, білявих дівиць. Безневинно – все одно, що розчленувати ляльку; Арсен відчував огиду до жерців-катів. Переважно це були підлітки, тупі недорозвинені діти, не здатні ні на що, крім брудних фантазій. Утім, він визнавав за ними право грати, як заманеться.
Вхід на майдан оточили стражники і пропускали роззяв крізь вузьку прогалину між двома перекинутими возами. Тут аншлаг, подумав Арсен, простий люд розважається по-своєму, поки ми плетемо інтриги на наших Асамблеях; спочатку він хотів обійти майдан, однак тепер передумав. Йому стало цікаво.
Персонажі всіх станів юрмилися, обмінюючись жестами. У віконці чату конвеєрною стрічкою повзла балаканина. Міністрова фігурка, загорнута в плащ, неквапливо пробиралася серед безлічі інших фігурок; ось відкрився вхід у храм – парадні двері у вигляді черепа з широко роззявленим зубатим ротом. Арсен підійшов саме вчасно: з храму на поміст коло входу виповзла процесія, два маги в чорних плащах і між ними – напівгола дівчина.
Арсена вразила якість промальовування. Його Міністр, багато разів допрацьований, був менше схожий на живу людину, ніж ця одноразова лялька. Стегна її, кощаві й анітрохи не привабливі, огортав клапоть тканини – куценька спідничка до колін, ще один клапоть прикривав плоскі груди. Дівчина йшла, оглядаючись, спотикаючись, кожен її жест був натуральний, без натяку на звички запрограмованого, намальованого персонажа. Її худе лице було наче натерте блискучою пудрою.
– На славу Чорній Богині! – проголосив один маг.
Він говорив, як говорять стандартні персонажі – губи ворушилися, незграбно зображаючи артикуляцію, текст з’являвся у віконці чату, набраний великими буквами. Руки у дівчини раптом виявилися зв’язані й здійнялися до неба, наче притягнуті до невидимої балки. Вона закричала, проте у віконці чату не з’явилося ні слова. Вона роззявляла рота без звуку, і з рухів її губ Арсен несподівано прочитав: «Ні! Благаю! Не треба!»
Вона так щиро грала свою роль, що Арсена раптом пройняв холодний піт.
Другий маг змахнув довгим лезом. Кінчик його чиркнув дівчину по горлі, й вона замовкла. Як і раніше співали птахи – у віртуальному світі юрби не ревуть, вони майорять стрічками перемовин у чаті, а спецефектів для жертвопринесення не передбачено. Крові не передбачено теж – принаймні коли вбивають персонажа-людину. Аудиторія гри – широка, немає обмежень за віком…
Тіло дівчини зм’якло. Арсен нахилився до тьмяного екрана – фігура дівчини, бліда й кощава, струменіла на екрані, ніби її повільно стирали гумкою. Зникли груди, наче залиті патьоками невидимої фарби. Крізь тіло проступило тло – поміст, брук на майдані…
Через секунду дівчина вже лежала під ногами жерців – грубо намальований персонаж, нерухома картинка.
* * *
Маленька Квіні сиділа в плетеному кріслі, закинувши ногу на ногу, тримаючи в тонких пальцях теж тонку, кавового кольору сигарилью. Після закону, що забороняє пропаганду куріння в мережі, мила звичка стала ознакою статусу: одна віртуальна сигарилья в руках Рудої коштувала, як добрий монітор. На початку зустрічі вона не курила; тільки вислухавши Міністра до кінця, витягла з сумочки довгий портсигар, мундштук та елегантне кресало.
Скоріше за все, це був неусвідомлений жест. Скоріше за все, людина, що грає за Квіні, курила в реальному житті. Це була ознака замислення – і водночас сигнал: мій статус дуже високий. Не забувай про це.
Арсен вичікував. Йому вдалося її здивувати. Він сам неабияк собі дивувався: пережитий шок зробив його розкутим. Можливо, занадто. Він імпровізував, ризиковано – та поки що вдало.
– Що ж, – сказала Квіні, відкинувши розкішне волосся, випускаючи під розмальовану стелю цівку віртуального диму. – Припустімо. А якщо тебе все-таки змістять – хто мені гарантує всі ці пряники, га?
– Ніхто, – Міністр м’яко всміхнувся, – тому ми обоє не хочемо, щоб мене змістили.
Намальовані люди вирізнялися неабияким самовладанням. Квіні, як і раніше, курила, погойдуючи ніжкою в розшитій бісером туфлі. Ґеймер, що грає за Руду, чоловік небідний і дорослий, міг зараз лаятися чи позіхати, чи чхати, забризкуючи монітор, – на жаль, у грі нічого не можна визначити по очах. Судити можна тільки по діях, по вчинках…
– Хочеш закурити, Міністре? – запитала Квіні.
Настала його черга дивуватися.
– Не курю. Дякую.
– Ти киянин?
– Ні, я з Аддис-Абеби.
Смайлик.
– Хто ти такий, Міністре? Де ти взявся? Щодо всіх інших я маю припущення, а ти – наче прищ на рівному місці. Ризиковано граєш, але талановито, зараза.
– Міледі, – Міністр потягся в затишному кріслі. – Чи варто розуміти ваші грайливі питання, як згоду?
– До Асамблеї ще година… Якщо я за цей час не передумаю – що ж. Ти можеш на мене розраховувати, Міністре.
* * *
Той, хто грав за Руду, входив у мережу з дому, можливо, з власного кабінету з картинами на стінах, може, з каміном, з пузатими пляшками у великому барі. Арсен горбився за чужим компом у клубі «Магніт».
Після зустрічі з Квіні йому стало легко до дзенькоту у вухах. Схему було підготовлено й підтверджено в деталях. Нехай Блазня сьогодні оберуть Лордом Асамблеї – Арсен уже приготував йому подарунок до вступу на посаду. Ледь посівши оксамитове крісло Лорда, Блазень змушений буде прийняти вкрай непопулярне рішення. Податки із землевласників причавлять його, мов каменюка жабу.
Він облизав язиком потріскані губи.
– Хочеш чаю? – привітно запитав хлопець-адмін.
Після десятої в підвалі знову стало малолюдно. Худий прищавий молодик вертів кермо перед монітором, тис на педалі під столом: у мріях своїх він давно перевершив Шумахера. Ще один відвідувач сидів за далеким од Арсена компом: мужик у яскраво-жовтій куртці з червоними наклейками на рукавах. У його широко розкритих очах відсвічували різнобарвні сполохи. Вишкірившись, мужик натискав на кнопки миші так люто, що Арсен зі свого місця чув клацання. Той, мабуть, у навушниках чує автоматні серії чи бахкання якоїсь атомної базуки. На вигляд йому добряче за тридцять, подумав Арсен, а поводиться, мов підліток. Кого тільки не збирають Інтернет-клуби ночами…
– То як щодо чаю?
– Дуже хочу, – зізнався Арсен. – Слухай… а туалет тут є?
– Службовий. Добре, пущу тебе, а то куди ти побіжиш серед ночі… Ходімо.
Арсен дбайливо згорнув усі свої вікна. До Асамблеї лишалося п’ятнадцять хвилин; він сидів у «Магніті» одинадцяту годину. Голоду не було, тільки в роті пересохло.
Проходячи повз мужика в жовтій куртці, Арсен краєм ока помітив, що на екрані в нього ніяка не стрілялка, а партія в преферанс. Ти ба; азартний гравець, значить. Тільки чому тут, у підвалі? Хіба в нього вдома немає компа?
Мабуть, посварився з жінкою, подумав Арсен. Чи навіть з батьками. У таких, як він, може, взагалі не буває дружин. А батьки пиляють: у твоєму віці ні родини, ні нормальної роботи, ходиш небритий у жовтій куртці, граєш на компі. Він узяв та й пішов ображений. Майже як Арсен…
Він згадав про батьків. Намацав у кишені телефон. Мама напевно не ляже спати, все думатиме, де він, почне обдзвонювати однокласників…
Він переборов бажання негайно подзвонити додому. Через десять хвилин Асамблея. Зрештою, це ж мама з батьком його скривдили, це через них він опинився, наче безпритульний, у сирому холодному клубі, голодний і втомлений, за чужим компом. А крім того – заради майбутнього – абсолютно необхідно витримати характер у цю ніч.
Далі буде легше.
* * *
Амфітеатр наповнювався. Неголосно грала музика з балкона – дві скрипки, флейта й віолончель. Віконце чату в лівому нижньому кутку рябіло репліками: дружніми, глузливими, ввічливими, провокаційними. Арсен розділив чат, залишивши в одному вікні загальну розмову, в другому – слова, звернені тільки до нього. Сховані репліки, яких ніхто, крім нього, не бачив, виділялися насичено-фіолетовим кольором.
«Як?»
«ОК».
Він рушив униз по сходах, повз вельмож, що вже повсідалися, повз лицарів з великими й малими маєтками, повз священиків, одягнених у малинові та багряні ряси. Музиканти грали Моцарта.
Він сидів у офісному кріслі, перед чужим монітором, у напівпідвалі клубу «Магніт». І він же йшов, убраний у парадну мантію, високо піднявши голову в перлистій перуці з кіскою, й підошвами відчував намальовані сходи. На нього витріщалися з далеких кутків залу, згори, з гальорки, знизу, з керівних місць. Йому здавалося, він чує гомін голосів, що повторюють його ім’я. Ніздрі лоскотав запах парфумів та розплавленого воску, і солодкий запах отрути, якою змочують рукавички, перш ніж подарувати їх ворогові.
Його система безпеки коштувала, як половина машини «Фольксваґен». Міністр носив при собі дорогезні амулети від пристріту, від отрути, від вроків; місяць тому на палацовому майдані, в усіх на очах, до нього підскочив найманий убивця з кинджалом. Кольчуга під плащем урятувала Міністра, а лиходія стратили потім привселюдно – проте вбивця був усього-на-всього ботом, разовим персонажем, і жодні тортури не могли розкрити лоґін та пароль замовника.