Старі кавалергарди вдоволені, що з них зняли огидні гольштинські мундири й повернули російські. І хоч вони стоять тут день у день, усе ж знають дещо про те, що діється за стінами палацу. Солдати вдоволені скасуванням щоденної німецької муштри, заведеної абшитованим імператором, який, кажуть, раптово помер у Ропшинському палаці від нападу гемороїдних кольок. Можливо, кавалергарди чули про іншу причину смерті Петра, бо з лячною цікавістю позирають на Орлових, що безцеремонно, не доповідаючи про себе, заходять до тронної зали.
Лакей, що стоїть біля царициної вбиральні, знає трохи більше. Йому відомо, що Катерина нагородила обер-гофмейстера Паніна і гетьмана Розумовського п'ятьма тисячами карбованців річної пенсії кожного; Григорія Орлова призначила своїм особистим камергером, а Олексія вшанувала званням секунд-майора Преображенського полку, обидва ж отримали олександрівські стрічки і по вісімсот душ кріпаків; статс-секретар Теплов нагороджений двадцятьма тисячами червінців.
Григорій Теплов знає ще більше. Він чув на власні вуха, як уміє молодий камер-юнкер Гришка Потьомкін наслідувати голос цариці й цим доводить її до конвульсивного сміху; знає, що цей улюбленець цариці не дуже подобається Олексієві Орлову. Але то дрібниці. Статс-секретар отримав доручення подати цариці кваліфікований промеморіум про Малоросію: імператриця зайнялася вивченням окраїн імперії. І ще одне – Катерина, незважаючи на те, що її суперника вже немає серед живих, квапиться з офіційною коронацією у білокамінній Москві, а граф Панін чомусь зволікає з коронацією.
Микита Іванович Панін проходить повз мовчазних кавалергардів, які дещо знають, йде довгим коридором Зимового палацу, тільки-но викінченого знаменитим Растреллі, приймає уклін від лакея, що стоїть біля дверей царициного будуару і знає набагато більше, заходить до цариці і стримано кланяється, Катерина приязно простягає для поцілунку руку, просить сісти у фотель. Статс-секретар Теплов, що знає найбільше, послужливо витягає довгу шию, спритно ловить в очах цариці непомітний для Паніна знак і, зломлений удвоє, виходить із убиральні назадгузь.
Катерина ласкаво й начебто співчутливо позирає на Паніна – ох, скільки клопотів упало на вашу сиву голову з моїм воцарінням! – з теплою докірливістю похитує головою – ви б спочили трохи, Микито Івановичу, – врешті невимушено запитує таке собі жартівливо-банальне:
– Як ви гадаєте, Микито Івановичу, ким я була б, якби народилася простою людиною, до того ж мужчиною?
Досвідчений дипломат Панін скоса поглядає на тридцятирічну узурпаторку – він уже пересвідчився у тому, що з її уст рідко коли злітають слова, які б не мали практичного сенсу.
– О ваша величносте, – сухо, в дисонанс фривольному тонові цариці відповідає Панін, – ви б дослужилися до генерала.
– Неправда ваша, графе. Я надто ризиковна, щоб здобувати чин за чином протягом усього життя. Бувши лише підпоручиком, я б зламала собі голову в гонитві за славою.
– Хвалити Бога, ви не з простолюддя і цього з вами не сталося. А тепер, коли ваша величність посіли престол, причин для тривоги немає зовсім. Цариця ж не самотня – довкола неї друзі, радники і така вагома установа, як правительствуючий Сенат.
Катерина реагує не різко, але відразу: вона від Теплова знає дещо про наміри обер-гофмейстера – вихователя її первородного сина й конкурента принца Павла.
– Звичайно, звичайно. Сенат необхідний для самодержця, адже не хтось інший, а сенатори покликані приводити в дію закони, царями писані.
– Ваша величність зболили дещо недооцінити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, – швидко парирує Панін і зауважує, як холодніє обличчя цариці. Більше вона не грає.
– Ваша світлосте, – сказала підводячись, – ви, як я зрозуміла, сповідуєте англійську систему управління державою. Смію зауважити, що для нас вона неприйнятна. Російська імперія настільки обширна, що, крім самодержавства, усяка інша форма правління їй шкідлива. На цьому стояла і стоятиме Русь.
Панін незворушно сидів у фотелі, не підводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивості від графа. Він доволі виразно давав їй зрозуміти, що капітуляції не підписує. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:
– Доцільність англійської системи полягає у тому, що в ній є парламент, який весь час перевіряє сам себе і правителя, тому помилки уряду ніколи не бувають тривалими. Країною нашою часто управляє випадок, в цьому ви встигли переконатися самі, а тому необхідна така установа, щоб гарантувала нас від політичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мінервою, має подумати про нові форми…
– Милий графе, голюбчику, – враз грайливо усміхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, – я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск'є, вихована на його «Дусі закону», про новий цивільний кодекс для зварваризованої Росії. Все це неодмінно буде, і до вашого розуму за послугами вдасться бідна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.
– Благодійнице наша, – розвів руками Панін, – коронація, звичайно, відбудеться, але нинішньої хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…
– А ми скромно, графе, – відрізала Катерина, очі її знову затяглися холодною поволокою. – Я коронуюся першого місяця осені, Микито Івановичу, і ви, як мій обер-гофмейстер, подбайте про підготовку і порядок.
Калнишевський повертався на Січ після місячної відсутності: об'їжджав паланки. Був стомлений і мовчазний, тож, шануючи спокій кошового, мовчав і балакучий джура Панас Тринитка, що їхав верхи поруч. Молодий джура з любов'ю позирав на кремезного старця, що міцно сидів у сідлі, міряючи поглядом неозорінь степу. Обвислі вуса, зморшки на щоках, брови опущені на очі, а уст ледь-ледь торкається усмішка – вона рідко коли зникає і надає суворому виглядові отамана тієї теплоти, яку відчуває Панас у кожному його слові, порусі й ділі.
Тринитка щасливий. Де ж бо то міг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде він служити самому панові кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Січ, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на січовому майдані – та й усе. А от запам'ятав його Калнишевський і звелів якось покликати до канцелярії.
– Сподобався ти мені, хлопче, – сказав кошовий до збентеженого Панаса. – Відвіншував ти мене за всіх козаків, віку й волі побажав старою примовкою, спасибі тобі… А не захотів би ти бути моїм джурою?
– Батьку!.. – тільки й вимовив Панас.
Кошовий нині, бачно, вдоволений, хоч і мовчить. Має чого радіти. Урожай обіцяє бути добрим, на бузькому гарді добрі улови риби, козаки взялися за лемеші. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе підданими Війська Запорізького й оселяються у диких степах. Нині вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Українську лінію й до сербських сусідів. Начебто присмирніли, зачувши нового отамана, – перестали займати козацькі землі. Та знає Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонів і поїхати в депутацію до Петербурга, щоб їх затвердили. Візьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловік… Але що нового на Січі?
– Ану, Панасе, скачи щодуху і звідай, як там і що, – сказав, коли вдалині показалися заплави Підпільної, зарослі гаями очерету.
Панас пришпорив коня. Калнишевський відпустив повіддя, кінь ступав нога за ногою.
«Обкроїли, так уже обкроїли Україну, – думав кошовий, – а її усе ще багато. Ідеш, ідеш, не об'їдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неї триматися. Накажу полковникові Протовчанської паланки Андрієві Порохні описати кордони, візьму копії універсалів Хмельницького та й поїду. Тільки що це за цар? Різні чутки ходять. Шепочуться, недолугий…»
Наближався до звивистої річки. З долини вже виднілися вежі на січових валах. Звідтіля скакав вершник.
«Дбайливий парубок, диви, як охломостався», – ствердив про себе Калнишевський і зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка біда?
– Ну, що там? – спитав, коли джура осадив змиленого коня.
– Пан писар наказав доповісти: У Петенбурзі царі помінялися!
– Що, що?
– Царі помінялися. Уже не той на престолі, що був, а якась Катерина.
Кошовий пришпорив коня. За ним пішов чвалом Тринитка. Калнишевський підняв на Січі справжню веремію.
«Що сталося з отаманом? – дивувався Панас. – Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця – ота Катерина?»
Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:
– По благості всемогутнього Бога…
Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:
– Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?
Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бік.
– …і за єдинодушним бажанням усіх дітей Росії на престол зійшла, – читав далі писар царський маніфест, – всемилостива імператриця Катерина II…
– Хто їх питав, дітей москвинських, – гудів далі Скирта, проте повторював за всіма: «Присягаємо у своїй вірності… Богом посланій…» – Тьху, хай тобі грець…
Одразу після присяги на Січі кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли і там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.
Вирушили вдосвіта. Джура тримався трохи віддалік кошового. Щось чуже війнуло вчора поміж ним і отаманом, відчужувало й сьогодні. Чи не отой вигук Калнишевського після зачитання присяги: «Слава нашій владичиці!» Кілька голосів бовкнуло і собі «слава», а Гаврило Скирта плюнув спересердя, і соромно стало Тринитці за отамана. Ще ж бо ніхто її, тієї цариці, не знає, справ не бачив, суду не куштував, а вже «слава»!
Панас Тринитка тримався віддалік. Якось незручно було їхати поруч і мовчати, а теревенити не мав нині про що. Бачив перед собою тільки тугий круп отаманського коня і спину отамана; кошовий наче похилився, згорбився – Тринитці стало шкода Калнишевського: може, йому й самому ніяково після вчорашнього?
Підігнав коня і поїхав поруч.
– Батьку отамане, – врешті зважився заговорити, – вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?
– Мовчи, глуха, – менше гріха, – відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: – А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?
– Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки – це вже ви чули – он як гукнули!
– Не гни балабонів, Тринитко, – зм'як Калнишевський і заговорив уже спокійніше: – Ти бачив там, на майдані, ландміліцейського офіцера? Не чула цариця, то він чув. Вухо в неї до-о-вге!
– Та то так, – посміхнувся Тринитка. – Воно як у тій казці про кобилячу голову: «Заглянь-но мені у праве вухо». А там і срібла, і сукна всілякого, та ще й червінці.
– Ex ви, босва немита, – зітхнув Калнишевський. – Лоби тверді у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблі ходити мусить… А може, й червінці! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся ніколи.
Більше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хіба що – піди, та подай, та принеси: хай знає своє служне місце. За два дні мовчазної дороги прибилися до Батурина.
Давно не бував тут отаман. З молодості не навідувався сюди – шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався і в думці похвалив Розумовського за хазяйновитість: он тартак працює на Сеймі, виросли цегельня та воскобійня…
Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний – добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно. У воротах на варті стояв охочекомонний жолдак у синьому жупані. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Відлягло кошовому від серця, бо ж звісно: Розумовський більше в Петербурзі вугли обтирає.
Жолдак провів отамана до приймальні, де аж капало золото з портретних рам, люстр і канделябрів. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальні – моложавий, у квітчатому халаті, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилиці, тлусті складки на щоках і підборідді надавали його обличчю добродушності й простоти, і мимохіть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палаці в Петербурзі, і самого Розумовського – петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають іншими. Хто пихи набирає, хто страху, хто жельві повзучій уподібнюється, а йому, кошовому, хіба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо він до них не як рівня.
– На коронацію хочеш? – спитав гетьман. – Треба, конче треба… її величність благо прихильна до Низового лицарства. – І вже півголосом: – Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…
– А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? – насторожено спитав Калнишевський.
– Матінка преблагосхильна… Але є приказка: «Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою». Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди – він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.
Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по-діловому, без недомовок і натяків:
– Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З'їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс-секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.
Одутле обличчя Розумовського почервоніло.
– Цей край називають Україною не лише французи, ваша величність, а й самі українці. Малоросія – назва, так би мовити, суто канцелярська. – Гетьман зневажливо глянув на Теплова. – Чи не так, шановний інформаторе? Мені здається, ваша величність, що про Україну повинен доповідати все-таки я, а не статс-секретар, хоч він і…
– Кириле Григоровичу, – перебила цариця, – ви цілком маєте рацію щодо вашої амбіціозності. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Від пана Теплова я вимагаю тільки формального з'ясування: як ми повинні трактувати малоросійський народ. Хто він? Відрубний, інший, чи, як білоруси, литва, – гілка російського, зі своїми, звичайно, окраїнними особливостями. Що ви на це скажете, статс-секретарю?
Теплов схилив набік голову, міною вченого дослідника мовив:
– Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі[2]. Що ж до народів…
– Браво, пане Теплов! – цариця плеснула долонею по спинці фотеля. – А чи ж нас зупинить Вісла? А Константинополь хіба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.