– Що ж до народів, то й литва, і білоруси, і малороси – споконвічно руські. Зокрема, народ малоросійський. Тільки через слабосилість князів київських він відщепився. А гетьмани… Застерігаю відразу, що не кидаю й тіні недовіри на Кирила Григоровича, воістину вірного престолові, проте повинен сказати, що багато його попередників були схильні до зради. Цей підлий нахил йшов, звичайно, не з низів – простолюддя малоросійське надто простодушне, і єдине зло, яке воно чинить, – це те, що переціджують хліб на гаряче вино. Козацтво ж…
– Досить, – спинила Катерина статс-секретаря. Вона весь час спостерігала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крісла, пориваючись встати. – Досить, – стукнула рубіном персня по столі. – Про козацтво мені багато дечого відомо. Це ж вони рвалися на передній край у Семилітній війні… А з яким пієтетом висловлюється про них мосьє Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали мені, як сприйняли козаки вість про моє воцаріння.
– Козацтво присягає вашій величності й, посмучене царюванням вашого попередника, чекає на милість, – проказав холодно, ніби на рапорті, Розумовський.
Катерина схилила голову на долоні, помовчала, потім мовила:
– Завжди державець винен, якщо піддані обурені на нього. І ви теж будьте ласкаві міряти діла на сей аршин.
…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очі кошлаті брови.
– Отаке-то, Петре, – розвів руками Розумовський. – Треба й тобі йти під того аршина. А що і скільки буде ним тобі відміряно, побачиш сам.
Хто не знав тодішнього Версалю Людовіка XV, той мусив бути вражений помпезністю царського виїзду на коронацію до Москви.
Першого вересня до другої столиці Московії потяглося сімдесят екіпажів, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубові бочки, наповнені срібними монетами – для церемоніальних витрат і для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром віддаватиме набагато більші суми посереднім фаворитам за нічні послуги.
Через два тижні кортеж зупинився у підмосковному селі Петровському. Серед двадцяти сенаторів, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу сміливо попередив імператрицю, що не сяде до карети поруч зі сутягою та інтриганом. Розумовського підтримав Панін, Катерина поступилася, статс-секретар затаїв у душі тяжку злобу на свого колишнього вихованця.
Поки лаштували для Беллони парадну вулицю від Петровського до Кремля – оббивали паркани ялиною, стіни будинків завішували килимами, мостили колодами дорогу, – цариця відпочивала і приймала делегації. Директор університетської друкарні поет Микола Херасков день і ніч готував маскарад-алегорію, що мала б відобразити, як на зміну невігластву, обману й шахрайству приходить золотий вік в образі богині мудрості Мінерви.
Беллона-Мінерва приймала привітання від підданих, що з'їжджалися з усіх кінців Московії, в присутності членів Сенату, вищого духовенства, придворних дам і кавалерів.
П'ятого дня гетьман Розумовський доповів цариці, що до її стіп проситься запорізька делегація з кошовим отаманом Петром Калнишевським на чолі.
– Прекрасно! – пожвавилася цариця. Їй уже надокучили солодкі й одноманітні дифірамби дворян і купців, її стриманість змінилася зацікавленням, адже вона ще зроду не бачила козаків.
Дійсний камергер Григорій Орлов насупився.
– Сподіваюся, що ваша величність допустить їх до цілування рук аж після коронації. У Петровському чекає незліченна кількість представників шляхетних станів.
– А я, Григорію, – примружила блакитні очі Катерина, – накажу зрівняти козацьку старшину в правах з дворянством і прийму їх як рівних вашій світлості… Ну, не сердьтеся, любий. Після коронації я не встигну за балами й розвагами розгледіти цих оригіналів. А те, що вони прийшли, свідчить про їх вірнопідданські почуття.
Їх увійшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуєвець і Антін Головатий – у синіх шароварах, у червоних кунтушах зі закидними рукавами. Вони разом скинули сіросмушеві шапки, схилили голови в земному поклоні. Перший розправив спину Калнишевський. Він дивився на царицю, що сиділа в оббитому оксамитом кріслі, одягнута в горностаєву мантію, обвішана коштовностями, і йому було чудно, що від цієї молодої жінки залежатиме доля мільйонів людей, десятків народів і його особиста доля теж.
Катерина з цікавістю приглядалася до козаків. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигідно виділялися на тлі прилизаних дворян у сурдутах, камізельках і перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дідугана, й ураз зір її прикипів до шаблі кошового з усипаним діамантами ефесом. Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського – тепер їй в око впали їхні шаблі. Все гармоніювало в одязі й фізичній красі цих людей, про яких їй розповідав колись учитель Симон Тодорський: і чуби, і вуса, і шовкові пояси з позолоченими китицями, і смушеві шапки з червоними довгими шликами. Та з-поміж усього вирізнялися шаблі, вони наче підкреслювали самобутність їх власників, відвагу й силу.
Катерина повернула голову до сенаторів, обвішаних медалями й орденами, перев'язаних навхрест малиновими й блакитними стрічками, і подумала, що ці дворянські прикраси зм'якшили б козацький вигляд, додали б їм шляхетності, степову поривність замінили б світською стриманістю, гордість – вдячністю, незалежність – запобігливістю. І серед цих оздоб не вирізнялися би так чітко їхні шаблі: вони, як і дворянські шпаги, свідчили б тоді тільки про належність до військового стану.
– їх ніколи не нагороджують орденами? – спитала Катерина Розумовського по-французьки, але замість гетьмана, порушуючи придворний етикет, відповів Калнишевський, і зчудувалася імператриця: як, ці степові тубільці ушляхетнені науками? Це неймовірно…
– Найсвітліша господине, – промовив кошовий отаман, – для нас найбільша нагорода – перемога в битві і милість державця.
– Шарман… – проказала Катерина крізь зуби.
Розумовський кивнув Калнишевському, щоб той упав до стіп цариці. Отаман ще нижче поклонився і стоячи проголосив:
– Благочестива імператрице всеросійська, милостива мамо вітчизни! Всемогутній Бог узаконив за річками південь, за магнітом – північ, за хмарами – захід, за сонцем – схід, людям же узаконив твою владу…
Але царицю не зворушував єлей, вона чекала, щоб лицарі стали на коліна. Камергер Орлов уже готовий був покликати дворових, щоб вигнали зухвальців. Катерина бачила це, вона присилувала себе милостиво посміхнутися; кошовий закінчував виголошувати привітальну тираду, цариця хитнула головою.
– Я хотіла б на коронаційних святах бачити козацькі герці, отамане… Панове сенатори, цього беркута я нагороджу золотою медаллю на андріївській стрічці, якщо герці справлять належне враження.
Калнишевський глянув на Розумовського: той зараз був зовсім подібний до свого зображення на портреті, що висить в Аничковому палаці; гетьман підступив до отамана й шепнув з притиском:
– На коліна!
Почервонів Калнишевський від хвилювання, але й цього разу не вклякнув – схилився у пояс і подякував цариці за ласку. Затим козацькі делегати подалися до виходу.
– їх ламати треба, а не гнути! – прошипів Орлов услід козакам.
– Зламане дерево не здатне зупиняти вітру, – зауважила Катерина Орлову.
Розділ третій
Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотній площі, подався на Арбат. Вивів свого буланого коня з конюшні постоялого двору й рушив до Коломенського до цариці.
Москва ще клекотіла після розправи, а від Кремля до Коломенського вже мчали карети зі загорнутим у шуби панством. Отаман пришпорював коня, щоб перегнати їх: усе ще мав надію домогтися прийому в Катерини. Полковник Антін Головатий і Сидір Білий зосталися у Петербурзі – може, щось таки вициганять у Потьомкіна, а йому, Калнишевському, хай би допоміг бог у Москві.
Цариця справила вранішній туалет, вчасно послала на місце страти Пугачева милостивого наказу і заходилася купати леді Мімі й сера Тома. Придворні повідомили отамана, що цариця зайнята своїми улюбленими собачками, а увечері прийматиме дворян. Отаман повернув коня від поспіхом збудованого дерев'яного палацу і квапився тепер додому. Швидше, швидше, треба щось чинити.
Гомоніла Москва, на шпиці ешафота ще стриміла голова Пугачева; Калнишевський покидав місто радості й печалі – квапився до заметених снігом степів.
Біля замкненої церковці Симеона Стовпника стояла на морозі дівчина, закутана в жупан, і напружено вдивлялася в обличчя перехожих. Дівчина була нетутешня, з одягу було видно, що з України. Зупинив Калнишевський коня, запитав, перехилившись із сідла:
– Ти хто така?
Вона підвела на нього повні непевності й тривоги очі – козацький одяг і мова кошового додали їй спокою, – сказала тихо:
– Уляна я… З Лубен.
– Куди ж ти йдеш, небого?
Дівчина опустила голову, ледь чутно мовила:
– Щасливої дороги вам, батьку…
І він поїхав. Рипів сніг під копитами буланого аргамака, волохата кирея сивіла від паморозі, бралися вуса льодом; за мостом учепився щік колючий вітер, свистів у вухах, і у свисті тому вчувалося отаманові те саме питання, що задавав його незнайомій дівчині: «Куди йдеш? Куди йдеш? Куди йдеш?»
Вітер був настирливий і прискіпливий, він без угаву повторював своє питання, ніби хотів помститися вершникові за те, що той завжди цікавився людськими дорогами.
Але ж і його питали. Здебільшого це не бентежило отамана, відповідав гордо і впевнено, а іноді й карав за цікавість, коли для доброго, як йому здавалося, діла мусив іти на порахунки з власним сумлінням; а бувало, й відмовчувався, бо сам не знав, куди заведе його дорога.
Та один тільки раз заболіло йому це питання. Було воно криком, зойком, застереженням, та проте стримати себе він не вмів чи не міг.
«Панас Тринитка. Сердешний Панас, отаманський джура. Ще раз, видно, йшов до мене, та не дійшов. Не побажав ніхто, та й Господь не дав тобі ні лебединого віку, ні журавлиного крику… Аби те твоє віншування прокльоном не впало на мого сивого чуба».
Триста козаків спровадив тоді Калнишевський до Москви на святкування царициної корони. Імператриця жадала цього екзотичного видовища. Її знудили бали, урочисті обіди, французькі спектаклі. Багато чого й не ладилося. Маскарад Хераскова зовсім провалився. Кортеж, що представляв тріумф Мінерви, натовп сприйняв холодно, а то й вороже: над ким та богиня здобуває перемогу – над матушкою, яка тільки-но вдягла корону на щастя своєму народові? А театр ляльок просто-таки налякав людей: від голови, що говорила, юрба в паніці розбіглася, старі москвичі твердили, що тут не обійшлося без нечистої сили.
Придворні і сам камергер Григорій Орлов ще мали надію на козацькі герці, які повинні б повернути добрий настрій цариці.
Калнишевський вишикував запоріжців батовою, і рушили вони, забарвінні й парадні, до підмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.
Гладке поле за селом, на краю поля дощаний поміст, на ньому – оббитий золотом фотель, над фотелем – алажовий балдахін, у фотелю – імператриця, біля неї – камергер Орлов, підтягнутий, високий, у білому мундирі й білих рукавичках.
Отаман зупинив козаків і враз відчув, що його воля і владність, наче невірні подруги, перейшли до людини в білому мундирі й не хотіли вертатися.
Він скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем літали запоріжці, чуби звивалися на вітрі, шаблі викрешували іскри, козаки підкидали догори шапки і стріляли в них з мушкетів, переповзали на галопі попід кінські животи; цариця плескала в пухкенькі долоні й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пісні, то дзвону шабель; її бажання сповіщав кошовому Григорій Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.
А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отаманові білою рукавичкою – і кінь Калнишевського, наче зрозумівши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.
Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслід джура: «Куди їдеш?» – не знав; та й не розпоряджався він тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що він прив'язаний незримою ниткою до обтягнутої білою рукавичкою руки царициного камергера.
Кінь опустився на передні ноги, Калнишевський зіскочив зі сідла й побачив у руці Орлова золотого ордена на червоній стрічці. Цариця дотримала слова, цариця благоприхильна, цариця осипле милостями Запоріжжя, цариця – рідна мати; кошовому дарують ордена, він буде першим кошовим, що носить царського ордена, і ця відзнака дасть козацтву привілеї.
Злегка кивнув рукою Орлов – і впав Калнишевський на коліна зі словами:
– Хвала тобі, покровителько наша!
Він діткнувся губами ніжних пальчиків імператриці й, підводячись, перехопив її переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумів він, що та незрима нитка, що тягнеться від руки камергера, розсотається на тисячі верст і смикатиме його завжди для потрібного дворові чину. Ще не пізно обірвати її, але він уже прийняв платню; ще не пізно випростуватися, але він вже стояв на колінах.
Потім козаки поверталися до Москви. Попереду їхав кошовий отаман зі золотим орденом на андріївській стрічці. Був зніяковілий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперізувала навскіс його груди, поруч з кошовим, як завжди, їхав Панас Тринитка.
І раптом джура спитав його:
– Куди йдеш, батьку?
Скинувся Калнишевський, мов від жала, рвучко заніс руку з нагайкою й опустив її на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчі синього басамана.
Панас навіть не схопився за обличчя. Тільки здивовано глянув на отамана й побачив, як зніяковіння швидко міняється жорстокою, незагнузданою люттю.
– В каре! – скрикнув кошовий, джура завернув коня і загубився у козацькій лаві.
Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..
Вітер шарпав за оборки кунтуша, сіпав за вуса й тіпав шлика високої шапки. Час від часу лунко форкав кінь, ніби хотів нагадати вершникові, що той не сам серед цього білого замосковного безлюддя, кришталиками брався рідний туман і летів з вітром у молочні безвісті; з глибини пам'яті вихоплювалися шматки згадок про таке давнє, як світ, таке раннє, мов росяна сивина вдосвіта на очереті, що зникає швидко й непомітно, поступаючись місцем сонячній жеговиці і чорному пилові.
«Куди йдете, козаки?»
Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й білими стінами пустовітівських хат, бреде череда ген до скіфських могил, де трава до пояса, а сонце не зіп'є з неї росу й у полудень. За чередою підбігає, виляскуючи пугою, громадський пастушок-підліток, у нього за спиною в торбині шматок хліба й кілька цибулин – то харч на цілий день, бо вдова Гафія на більше не спроможна. Сонце тільки-но виглянуло, а намулистий брід уже ґрасують коні, і бурхає чорна жужма з-під копит – то йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку, виблискуючи до сонця шаблями та гаківницями.
«Куди ви їдете?»
Лине вслід за ними затужений хлоп'ячий погляд, а козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим клином через Сулу-річку, неглибоку і на броді нешироку, та й за могилами зникають.