Ми вкопалися у глибокий сніг, вистелили смерековим гіллям дно окопу і днюємо й ночуємо у тому барлозі.
Гарматні стрільна розриваються усе ближче до наших окопів. Російська артилерія пристрілюється. Коли стрільно влучає в окоп, то сніг змішується з кров'ю і людськими тельбухами. На ворожому боці діється те саме, бо й наші гармати б'ють.
Відступати назад не можна: позаду залягли мадярські польові жандарми із зарядженими скорострілами.
Андрій сидить на смеречині, спершись спиною об стіну окопу, й тихо співає пісню. Може, щойно склав її?
Він всуває мені в кишеню шинелі складений учетверо листок паперу.
– Якщо загину, а ти повернешся до Коломиї, знайди Ірку Стромецьку і віддай їй цього листа.
Нині увечері нам роздали білі плащі. Завтра йдемо в атаку. Бо війна – війною…
Настав нарешті дев'ятий день нашого відпочинку. Завтра прилетить вертоліт.
З самого ранку в настрої моїх друзів відчулася радикальна переміна – так, ніби ми не з доброї волі вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас відбувати покару.
Я розумів: разом із загибеллю тих нещасних куріпочок відпочинок для нас закінчився. Кожен бажав якнайскоріше дістатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'яті призвідцю смерті птапіат і ніколи більше з ним не зустрічатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправді домоуправ Пеньков, бо тоді б зафіксувався він у їхній пам'яті надовго. Не вартий цього…
Так думав я, а думаючи, картав себе за те, що стільки років ношу в собі мстиве почуття кривди, бо врешті-решт зла він мені жодного начебто й не заподіяв. Був опером – і що з того: не був би він, то інший, може, й гірший, жорстокіший; а в цього стільки провини, що мав нас за «ворогів народу» і згідно з цим переконанням належно ставився до в'язнів. Після кривавого придушення страйку в зоні табору Сорок другої шахти до особливих репресій не вдавався: когось там посадив на кілька днів у «шізо»[21], списував з ініціаторів страйку протоколи – мусив це робити, і тепер я радів ще й з того, що не допустив, аби далеко не злочинний, маловажний у мисливській практиці факт убивства куріпки наклався на сутність його колишньої професії і затаврував винуватця ім'ям убивці. Може, Пеньков не заслужив собі на таку ганьбу?
Мої колеги і я були збуджені і втішені; кожен спаковував у рюкзак свої речі, роздивлявся, чи що не забуто; я складав усе, крім продуктів, бо з самого початку і дотепер мою свідомість точив шашіль непевності: а що коли вертоліт не прилетить упору?
Ми виносили весь багаж на вертолітний майданчик – галявину за нашими наметами, тільки Пеньков відчужено стояв збоку і нагадував тепер мені його самого – колишнього оперуповноваженого лейтенанта Пенькова, який у найщасливіший для мене день наказав зібрати свої речі й назавжди покинути зону… Я тоді похапцем складав арештантські пожитки в рюкзак, і коли він, ущерть набитий, уже був зав'язаний шнурком, лейтенант промовив крижаним голосом, вганяючи мою душу в п'яти – ще ж бо, видно, не кінець, а може, це чергове знущання наді мною:
– Шинкарук, зайдіть до мене на хвилинку.
Я стояв у канцелярії перед Пеньковим, не дихаючи й чекаючи його питання або допиту, а він сидів за столом і дрібно барабанив пальцями лівої руки – усе дрібніше й дрібніше, наче прикваплював час мого перебування у таборі, і мені здалося, що як ті пальці втомляться і стукіт припиниться, час мертво заляже, наче вода в замшілому озері, і я знову почну відлічувати тягучі дні моєї неволі. Барабанний бій пальців закінчився голосним ляском долоні об стіл, лейтенант Пеньков підвів на мене очі, я побачив у них теплий зблиск – від душі відлягло, і я усміхнувся, відчуваючи, як моє обличчя розпливається в жалюгідно-вдячній гримасі.
– Отак, Шинкарук, – промовив нарешті лейтенант, – тобі прощено всі твої гріхи, то пам'ятай, коли вже будеш дома, про нашу гуманність.
– Ніколи не забуду, – розтягувалися мої губи у вдячній усмішці, і я не мав сили стулити їх, зціпити і виплюнути крізь них увесь накипілий за десять літ біль, я тільки думав: «Скінчилася ваша гуманність разом із Берією і його сатрапом генералом Масленниковим, який перед смертю устиг-таки ще скоїти останній злочин – залити кров'ю невинних цей обгороджений колючим дротом майдан; скінчилося ваше, тепер ти, лейтенанте, їстимеш інший хліб – хай би серед сміттярів або гівновозів… Лейтенанте шановний, ти б не говорив мені нині про гуманність, якби твої хлібодавці змогли були дорешти вбити силу, яка називається справедливістю!..» Але я цього не сказав.
– А тепер признайся мені перед прощанням, Євгене Івановичу, – продовжував оперуповноважений, – ти зможеш полюбити там, на волі, Україну – не ту, про яку ти колись мріяв, а радянську, соціалістичну?
– Я ніколи не переставав і не перестану любити Україну.
– І любив би навіть тоді, якби вона була буржуазною?
– Нація залишається нацією незалежно від політичного керівництва, вона завжди на своїй землі. Я належу до неї і тому її люблю. В які б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишається мамою.
– Отже, тобі все одно, яка Україна?
– Ні, не все одно. Але в будь-якому разі іншої України, ніж ця – від Лопані до Тиси, – не мав би. Тому не мислю себе без неї, у що б там не одягали її добрі чи недобрі діти, і з доброї волі ніколи й нізащо не покинув би її.
– Шкода, що не маю права затримати тебе і ще трохи повиховувати.
– Я радий, що не маєте такого права, – сміливішав я. – Однак повіжте мені, товаришу лейтенант, – мені стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти років моїм товаришем міг бути хіба що вовк із брянського лісу, бо дотепер я мав право називати опера тільки «гражданіном начальником». – Скажіть, а ви любили б Росію, коли б народилися сто років тому?
– Звичайно, ні! Вона ж царською була…
– То гріш ціна вашій любові, – сказав я і сам здивувався із своєї сміливості.
Оперуповноважений зміряв мене злим поглядом і вимовив:
– Ідіть…
І ось стоїть він нині серед нашого рибальського табору достоту так, як тоді – у воркутинському ОЛП, коли я складав свої арештантські пожитки у речмішок; стоїть, розставивши ноги, й пильно придивляється до мене. Я відчуваю той погляд і не підводжу голови, бо розумію: у цю мить він мене впізнає. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здається мені, що він хоче мене обійти і заглянути в очі. Я не витримую, повертаюся до нього й питаю:
– А ви вже зібралися?
Він нервово скинув бровами, та відповісти не встиг: з-над озера прийшов Федір із снастями, пошпурив їх на землю і загорланив:
– Амба! Досить! Розпочинаємо банкет!
– Цього не буде, – категорично відказав я. – Поки не прилетить вертоліт, я не дозволю усе спожитковувати!
– Євгене Івановичу, панікере наш дорогий! – підійшли до мене з благально простягнутими руками Віктор і Юра. – Та невже ви сумніваєтеся?
– Експропріюйте, хлопці, цього ненависного експропріатора! – вигукнув Федір, і Віктор з Юрою увірвалися у бунгало.
Вони виносили продукти і пляшки, незважаючи на мої благання. Тоді я теж кинувся у бунгало і таки зумів ще заховати під рюкзаки, у самий кут, дві банки консервів і пляшку горілки.
А тоді почалося свято, і я скорився. Ми їли й пили, співали й сміялися; хлопці кинули у ватру всі так тяжко припасені мною дрова, і полум'я бухнуло у випогоджене холодне небо. Потім ми побралися за плечі й з диким криком пішли в танець навколо ватри.
– надривався Федір, і всі ми співали огидну блатну пісеньку про пропащу сім'ю суспільних покидьків.
Та раптом я вихопився з кола, бо побачив на вечірньому небі дивне диво; показуючи рукою вгору, я заволав, перекрикуючи рейвах:
– Зупиніться, негідники! Дивіться, що там діється!
У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла через усе небо світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, синій кольори; бинда, вигинаючись, мов лук, спиналася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на місці зламу утворювалася промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрізноманітніші кольори – усе вирувало, крутилося; з корони, мов із кратера, вилітали вогненні смуги. На мить стало темно, а потім серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися і згорталися, збиралися у тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним фейерверком.
І враз зникло диво. Ми стояли зачудовані біля пригаслої ватри, а тоді помітили, як на північному схилі неба почали з'являтися одна за одною подібні до сочевиці хмари.
– Завтра впаде сніг, – промовив Федір. – Ходім спати, а вранці спакуємо все по-похідному.
Ми з Юрою зайшли в намет. Полягали, і мені, добре захмеленому, здавалося, що лежу на верхніх нарах у бараку і що біля мене лежить не Юра, а отець Григорій Шепетюк із Пилипівки; він дотикається до мого плеча долонею і шепоче: «Євгене, я добре знав твого стрийка Михайла. Розповісти тобі щось про нього?» – «Розповідайте», – відказав я так само, як тоді – у бараку.
Я почав слухати і, слухаючи, уявляв собі живу картину віденських днів Михайлового воєнного життя.
– Не спите, Євгене Івановичу? – повернув до мене голову Юра.
– Не сплю…
– То розповідайте щось.
– Слухай, коли хочеш…
Я почав розповідати, та, видно, розповідь моя була Юрі нецікава, можливо, я більше думав, уявляв, ніж розказував, бо коли уявна картина зникла з-перед моїх очей, Юра вже міцно спав.
Перша картина за розповіддю Григорія Шепетюка
Повіки були надміру важкі, ніби не його власні, а приклеєні кимось клаптики сириці, Михайло намагався звести їх з-над очей, та вони безсило падали, проте й стулитися, як раніше, уже не могли, й він крізь вузенькі щілинки між повіками побачив спочатку рівне снігове поле, яке простилалося угорі; Михайло подумав, що лежить розпластаний на дні тухольського ізвору, а стрімкий схил Маківки навис над ним, і ось зараз скотиться із схилу пухка лавина, затулить ніздрі, рот, очі, і він задихнеться, придавлений тягарем снігової повені.
Та замість страху напливало в його свідомість почуття незмірної утіхи від того, що може бачити цю білоту, бо ж хвилину тому, як тільки прокинувся з небуття, панувала довкруж кромішня темрява, і здавив його подих розпачливий жах: те полум'я, яке із сухим тріском викублилось із цівки ворожого карабіна на віддалі двох-трьох кроків, не вбило його, а осліпило й навіки повергло в темну безодню.
Те полум'я було єдиною реальністю, яку пам'ятає. Вона владно й жорстоко відокремила його від усього, що було дотоді і що має бути потім; та реальність була смертю, яка існує сама собою і не знається ні з чим живим. І ще одне запам'ятав Михайло, коли падав навзнак, випускаючи з руки кріса: червоний від крові тільки що проколеного російського солдата багнет в одній миті зблис вістрям до сонця, яке багрово сходило над Зелем'янкою, і зник, як іскра, що випорскує з-під точила; під спиною зарипів стоптаний сніг, а рука впала на плече солдатові, котрого тільки-но вбив, і остання думка склалася у жорстокі й справедливі слова: смерть за смерть!
Щілинка між повіками розширювалася; по білизні, яка нависла вгорі, швидко забігали зіниці, і Михайло втямив, що то не стрімкий схил Маківки, а звичайна кімнатна стеля; він повів плечима й відчув, що під ним не холодний сніг, а тепле простирадло: «Господи, я ж не на полі бою, а в постелі. Але коли і як тут опинився, і де я є, в якій місцині світу?»
Думка, що на мить прудко запрацювала, тут же втомилася; Михайло заплющив очі й намагався згадати, що відбувалося на світі до його смерті, яка затьмарила було все живе, а тепер чомусь відступила, пожаліла його – молодого. Він пам'ятає лише, що проколов багнетом ворога, який навально сунув на нього з накладеним на карабін тонким, мов шпиця, штиком, і ще дотик долоні до шорсткої шинелі вбитого.
А перед тим що було?
Думка вертілася у тісному, мов порожня консервна банка, просторі, кволо билася, подібно нетлі в шибку, в тонку бляшану стінку і пробити її не могла, та втім у вуха, немов із потойбіччя, протекли знайомі слова:
І тоді розірвалася, наче від динаміту, бляшана коробка, яка сковувала пам'ять, – Михайло згадав усе. Широко розплющив очі й побачив багато ліжок, що вишикувалися у два ряди в безконечно довгій кімнаті, мов стрільці на муштрі у Варпаланці, і зрозумів, що лежить, поранений, у якомусь шпиталі. Усе вмить згадав, бурхлива радість за життя стрепенула ним, він сіпнувся, пробуючи встати, та перед очима знову викублилось полум'я з цівки карабіна, у грудях запік різкий біль, якого тоді не встиг відчути; Михайло зойкнув і примлів, та відзискана пам'ять не згасла: він був живий, і пам'ять була жива й простора…
Командант корпусу гонведів майор Бірча звечора перевів сотню Івана Цяпки на праве крило – у резерв.
Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, а солдат усе ще стоїть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врешті вистогнує:
«Діти мої, за що…»
Спадистий хребет Маківки обривався до потічка, що сірів унизу смужкою засніженого льоду; стрімкий схил гори був тут зовсім голий, окопи мілкі: мадяри в замерзлий ґрунт не вкопалися, прорили лише траншеї у глибокому снігу – і прокляв їх сотник Цяпка крутою мадярською лайкою, якої навчився у Хусті: вранці москалі пристріляються і виб'ють усіх тут до ноги ще до наступу.
Михайло з Андрієм прикуцнули у сніговому окопі, поклавши попри себе важкі «верндлі» з накладеними пласкими багнетами, й мовчали, думаючи про одне: цими патронами, що в польовій ташці, не зупинять росіян, які намагатимуться прорватися передусім в улоговину між Маківкою і ЬСливою. Патронів мало, і треба по одному закладати їх у кріс, стріляти і знову вставляти новий патрон; за час між двома пострілами ворог добіжить до того он хреста, що стоїть у підніжжі Скубаниці, зайнятої росіянами, і доведеться стрільцям воювати багнетами.
Лежать побратими і думають, що завтра підуть колоти людей, ніби то не люди, а снопи або набиті піском мішки, які укладено на брустверах мадярських окопів. І їх, стрільців, так само колотимуть: чий штик довший, хто буде спритніший, хто швидше встромить гостре залізо у груди супротивника, той залишиться живий. А як це робити, адже жоден з них, певне, й курки не зарізав, а тут різатиме людей, які ні в чому не повинні: нас примушують убивати, так само примушують убивати і їх; це ж цілковите безглуздя – убивати один одного тільки з наказу, без почуття гніву, кривди, помсти… Як уникнути цієї бойні?
Ніхто не уникне. Це добре розуміють Михайло й Андрій, і шепоче стрілець Бабюк:
– Михаиле, мені страшно. Признаюся тобі: страшно.
– І мені…
– Але обидва ми не впадемо, так не може бути. Я хочу, щоб того листа до Ірки ти запам'ятав… Листок може загубитися, а зміст у пам'яті залишиться, якщо живий будеш. То мій віршований заповіт, а може він стати й твоїм. Слухай і запам'ятовуй…
Михайлові губи ворушаться, повторюють слова вірша, вони зразу ж запам'ятовуються, бо є його власними думками – слово до слова; він повторює їх, не думаючи, що вони адресовані Ірці Стромецькій, то його власний біль і поклик до білоголової Катрусі, яка десь є, мусить бути і яка повинна, якщо він загине, почути цей його заповіт.
– Андрію, якби мене не стало, то хай то буде мій вірш. Не читай його Ірці, а піди в Пилипівку і віддай його Катерині Шепетюк. І скажеш: Михайло написав цього вірша перед боєм для тебе. Добре?
– Добре, Михаиле.
Ніч була морозна, місячна й тиха. Неймовірно тиха. Жахливо тиха. На російському боці – ні вогника, і стрільцям заборонено прикурювати цигарки. У Головецькому і Грабівці зрідка погавкують пси, ніби в мирний час, коли довкола безпечно і їм належиться лише давати знати господарям, що не сплять.